Березень

Весна прийшла до Сенд-Гітона, як завжди, пізно й непевно, як гість, що не знає, чи йому раді. На початку березня ще дув північний вітер, а в середині раптом потеплішало, і в саду за домом на Чепел-лейн із землі полізло все, що Джун садила там тридцять років і що відтоді росло саме, без догляду, уперто й безладно.

Г'ю тепер ходив. Із ціпком, повільно, підтягуючи праву ногу, але ходив. Щоранку, якщо не було дощу, він виходив у сад і робив обхід, як колись обходив рояль у концертній залі Норіджа перед виступами: уздовж паркану, повз стару яблуню, до сараю і назад. Він зупинявся біля кожного куща, торкався ціпком землі й казав назви. Іноді правильно. Іноді ні. «Троянда», — казав він над півоніями. «Джун», — казав він над нарцисами, і це, як вирішили сестри, було правильно, бо нарциси садила вона.

Колетт знайшла серед садових зошитів той, де було написано: «Березень. Посіяла запашний горошок біля паркану, три рядки. Беа допомагала, Колетт їла землю». Вона показала його Беа. На вихідних вони посіяли біля паркану запашний горошок. Три рядки. Беа розмічала рядки по мотузці, натягнутій між кілочками. Колетт сипала насіння як заманеться. Землі ніхто не їв, хоча Колетт пропонувала.

Беа повернулася на роботу в січні. Не в офіс: у Лідсі їй дозволили працювати з дому чотири дні на тиждень, і в п'ятницю ввечері вона сідала в синє «вольво» з вм'ятиною на задньому крилі і їхала на узбережжя. Три з половиною години. У понеділок уранці їхала назад. Фін жив то в неї, то в батька, і вони з Беа тепер розмовляли по телефону щовечора, іноді цілих п'ять хвилин, що за мірками шістнадцятирічного було майже сповіддю.

На великодні канікули, наприкінці березня, Фін приїхав до Сенд-Гітона. Уперше за десять років: діда він усі ці роки бачив лише в Лідсі, коли той зрідка приїжджав до них на Різдво. Високий, незграбний, у каптурі, з навушниками, яких не виймав із вух перші три години. На четверту годину Г'ю покликав його до музичної кімнати, відкрив кришку рояля, дав йому в руку камертон і сказав: «Ля». Фін подивився на камертон, як на інопланетний предмет. Г'ю стукнув камертоном об коліно й підніс до вуха онука. Фін послухав. Вийняв навушники.

До кінця тижня вони вдвох настроїли «Бродвуд». Г'ю показував лівою рукою, казав одне слово, іноді не те, Фін крутив ключем кілки. Беа стояла у дверях і слухала, як у домі, де одинадцять років ніхто не грав, знову звучать чисті ноти, одна за одною, і тримала себе за лікті, щоб не розплакатися при синові.

Дах лагодили тієї ж весни. Гроші прийшли в лютому: одинадцять тисяч шістсот сорок фунтів, до останнього пенні, переказом від адвоката Віктора Голловея, за мировою угодою. Беа поклала квитанцію про повернення в зошит, поруч із квитанціями за «етап перший, другий, третій». Покрівельника знайшла Колетт, за рекомендацією рибалки із суботнього ринку: молодий, рудий, із Голта, зі справжньою фірмою, яка справжнім чином значилася в реєстрі. Беа перевірила. Фін два тижні канікул ходив за покрівельником по п'ятах, тягав черепицю, лазив драбиною і наостанок сам уклав останній ряд, над горищем, там, де раніше світилася щілина завбільшки з монету. Першого ж дощу Беа піднялася на горище. Відро було сухе. Вона постояла над ним, як стоять над чимось дуже добрим, що важко пояснити словами, і спустилася.

Одного вечора Фін сидів із Колетт на кухні. Беа була в музичній кімнаті, вкладала батька. Фін крутив у руках мамине синє горнятко з вищербленою ручкою і спитав, не підводячи очей, так, як питають шістнадцятирічні, коли питання для них важливе:

— А ви з мамою, виходить, помирилися?

Колетт подумала.

— Я її не пробачила, — сказала вона серйозно. — Просто в цьому домі мені стало ніде далі злитися.

Фін подивився на неї з підозрою.

— У нас було одинадцять років мовчання, — сказала Колетт, — і приблизно одинадцять днів, щоб його скасувати. Ми, звісно, не вклалися. Ми взагалі ні в що не вкладаємося. Це в нас родинне.

— Я все чую! — гукнула Беа з музичної кімнати. — Стіни тонкі!

— Ми знаємо! — гукнула Колетт у відповідь.

Фін засміявся, уперше за весь тиждень, голосно, по-хлоп'ячому, і одразу став так схожий на Беа в дитинстві, що Колетт на секунду розгубилася.

Горнятко, до речі, те саме, мамине, синє, з вищербленою ручкою, більше не висіло на гачку. З нього пили. Хто встигала першою, та й пила. Перші два тижні вони за звичкою чемно поступалися ним одна одній, потім перестали поступатися, потім перестали помічати, і це, як сказала б Ада, було найкращою ознакою одужання.

Ада, між іншим, заходила вже не щодня, а раз на тиждень, по середах. Г'ю говорив короткими фразами, по три, іноді по чотири слова. Права рука потроху поверталася. На останньому занятті в березні Ада попросила його написати щось правою. Він написав, криво, великими літерами: «АДА ЗАНУДА». Ада сказала, що це найкращий комплімент у її кар'єрі, і забрала аркуш собі.

Беа якось проводжала її до дверей, і Ада, застібаючи пальто, спитала:

— Ну що, заговорили?

Беа подумала.

— Одні родини зцілюються промовами, — сказала вона. — Наша зцілювалася здебільшого за миттям посуду. І здебільшого мовчки.

Ада засміялася й сказала, що запише.

Наприкінці березня Колетт сказала, що лишається. Сказала за вечерею, як повідомляють про погоду. Що перекладати можна звідки завгодно. Що квартиру в Лісабоні вона здасть, ту, де підлога рипить у трьох місцях. Що батькові потрібен хтось постійно, а вона однаково весь час мерзне в Португалії, бо там не опалюють. Беа слухала й кивала, і нічого не сказала, бо якби відкрила рота, то сказала б щось недоречне, на кшталт «дякую».

Натомість після вечері вона зняла зі свого кільця ключ від дому, новий, із Голта, і поклала його на стіл перед сестрою.

— Зроби дублікат для Фіна, — сказала вона. — Раз уже ти тепер знаєш, де майстерня.

Колетт подивилася на ключ. На кільці поруч із ним висів старий ключ від гаража, який знесли п'ять років тому.

— А цей від чого?

— Ні від чого, — сказала Беа. — Просто.

Колетт узяла кільце цілком, разом із ключем ні від чого, і поклала в кишеню. Беа не стала просити його назад.