Слово, яке він не міг написати

Уранці після тієї ночі вони проспали. Обидві. Уперше відтоді, як приїхали. Беа прокинулася о восьмій з чимось від того, що у вікно било сонце, низьке, грудневе, і полежала, не розуміючи, чому не дзвонив будильник. Потім згадала, що сама його вимкнула о четвертій ранку, коли вони нарешті піднялися нагору, і що Колетт на сходах, на третій сходинці, сказала їй: «На добраніч», а вона відповіла: «Уже ранок», і обидві засміялися, як дурні, пошепки, щоб не розбудити батька.

Батько не спав. Коли Беа спустилася, він сидів у кріслі біля вікна, одягнений. Сам. Сорочку було застебнуто криво, на один ґудзик нижче, але він одягнувся сам, однією лівою рукою, і на це в нього, мабуть, пішла година. Він дивився на двері й чекав.

Колетт спустилася за п'ять хвилин, із набряклими очима, у тому самому светрі. Зупинилася у дверях поруч із сестрою. Г'ю дивився на них обох. Обличчя в нього було таке, якого вони не бачили від лікарні: зібране, уперте, як у людини, що довго настроювала струну і ось зараз потягне кілок востаннє.

— Сядьте, — сказав він.

Слово прийшло правильним. Вони сіли. Беа на підвіконня, Колетт на край ліжка. Потім, не змовляючись, обидві пересіли ближче, на два стільці, по обидва боки його крісла.

Г'ю відкрив рота. Закрив. Обличчя в нього напружилося, ліва рука стиснула підлокітник. Беа бачила, як він шукає слово, як воно вислизає від нього, як риба з рук, і як він знову його ловить. Колетт хотіла щось сказати, допомогти, підказати, і Беа, не дивлячись, поклала долоню їй на коліно: не треба. Ада казала: не вгадуйте.

— Про… — сказав Г'ю. — Про…

Він зупинився. Заплющив очі. Вдихнув.

— Пробач, — сказав він.

Це було воно. Друге слово з аркуша в блокноті Ади. Те саме «Пр…» із петлею, що йшла за край лінійки. Не «продав». Не «пропало». «Пробач».

Він розплющив очі й подивився на Беа. Потім на Колетт. Потім сказав іще, повільно, по одному слову, з паузами, у які вміщалося ціле життя:

— Я. Знав. Джун. Просила. Я. Чув. Дзвінок.

Він підняв ліву руку й показав пальцем на кухонні двері. Туди, де одинадцять років тому стояв зі склянкою води в руці.

— Мовчав, — сказав він. — Думав. Самі. Розберуться.

Він опустив руку.

— Не. Розібралися, — сказав Г'ю Ешкрофт. І додав, виразно, з гіркою, кривою, половинчастою усмішкою: — Суп.

Першою розсердилася Колетт. Це було зрозуміло: Колетт завжди першою сердилася. Вона схопилася, пройшлася кімнатою, від рояля до вікна й назад, і сказала: «Тату. Одинадцять років. Одинадцять років, тату!» І голос у неї зірвався.

А потім, на власний подив, розсердилася Беа. Беа, яка ніколи не сердилася на батька, ні в дитинстві, ні потім, яка завжди знаходила йому виправдання, бо хтось же мусив. Вона сказала, дуже тихо: «Ти міг увійти. Ти стояв за дверима. Ти міг просто взяти слухавку». І відчула, як у неї горять щоки.

Г'ю слухав. Він не відводив очей. Він сидів і приймав це, як приймають дощ, коли немає парасольки.

Вони казали йому все. По черзі, перебиваючи, іноді хором. Про одинадцять років, про листівки раз на місяць, у яких він писав одній про чай, а другій про футбол, і жодній про те, що було насправді. Про те, що він жив із кожною з них окреме життя й жодного разу не спробував скласти ці життя докупи. Беа потім думала, що це було дивно й майже добре: вони вперше сердилися на когось разом. Не одна на одну. Разом. Поруч. Як стояли біля раковини.

Коли вони замовкли, у кімнаті було дуже тихо. Сонце перемістилося з підлоги на рояль.

— Пробач, — сказав Г'ю знову. Удруге слово далося легше.

Колетт сіла назад на стілець. Посиділа. Потім узяла його ліву руку, велику, суху, зі слідами від струн, що в'їлися в кінчики пальців і не зійшли за роки.

— Ти мені все життя казав, що коли струна фальшивить, її не кидають, а підтягують, — сказала вона. — Потрошку. Щодня.

Г'ю кивнув.

— От, — сказала Колетт. — Підтягнемо.

Беа взяла його за праву руку, слабку, ту, що майже не слухалася. Права рука лежала в її долоні важко, нерухомо. А потім, дуже повільно, пальці на ній трішки стиснулися. Ледь-ледь. Беа відчула це й не сказала ані слова, бо боялася сполохати.

Коли прийшла Ада, вона застала їх усіх трьох у музичній кімнаті, мовчки, із червоними очима. Подивилася, поставила сумку, сіла.

— Так, — сказала вона. — Щось сталося. Або, навпаки, нарешті щось сталося.

— Він сказав «пробач», — сказала Беа.

— Двічі, — сказала Колетт.

Ада подивилася на Г'ю. Г'ю подивився на Аду.

— Добре, — сказав він.

Ада всміхнулася, уперше за всі ці тижні широко, по-справжньому.

— А суп? — спитала раптом Колетт. — Тату. Ти весь час кажеш «суп». Це що? Це слово замість усіх слів, чи це справді суп?

Г'ю довго дивився на неї. Потім показав лівою рукою вгору, на стелю. На горище.

Колетт зрозуміла першою. Вона збігала нагору складаною драбиною, повернулася з бляшанкою з-під печива й вийняла картку: «Суп Г'ю, коли він хворіє». Мамин почерк. Порей, картопля, селера, дрібка мускатного горіха, «багато масла, він однаково не помітить».

Г'ю побачив картку й засміявся. Хрипко, одним боком рота, довго, до сліз.

Увечері вони зварили цей суп. Беа читала вголос рецепт, Колетт різала, сперечалися про кількість масла, поклали багато. Їли втрьох, у музичній кімнаті, з таць на колінах. Г'ю їв лівою рукою, розливаючи, і ніхто не робив йому зауважень. Суп був дуже смачний. Мама б схвалила, сказала Колетт. Мама б сказала, що ви пересолили, сказала Беа. Г'ю сказав: «Суп», і цього разу всі зрозуміли, що він мав на увазі.