Що бере королева

У хатині Ріс заварив міцний чай, дістав із шафи круглий житній хліб і розламав його на три частини. Потім сів навпроти Дари й Шона, сперся ліктями на стіл і сказав:

— Почну спочатку. Не перебивайте.

Вони не перебивали.

— Колись у цих землях жила жінка на ім'я Анвен. Вона була першою охоронницею кіл. Не королевою, не відьмою, просто тією, що вміла слухати. Земля розповідала їй усе, що з нею траплялося: кожен крик, кожен плач, кожне весілля й кожну смерть. Анвен збирала ці оповіді й складала в камені, як зерно в комору, щоб ніхто нічого не забув. Тридцять каменів, тридцять комор. Один ланцюжок від Ірландії до Бретані. — Він помовчав. — Корона була її робочим знаряддям. Срібні гілки, на яких росла пам'ять. Поки корона на голові охоронниці, камені віддають те, що вона просить, і беруть лише те, що вона дозволяє.

— А потім? — тихо спитав Шон.

— А потім прийшла Мейрін. Вона була з інших, з тих, що торгуються. Мейрін не зла, не думайте. Просто вона жила довго й втомилася пам'ятати свою втрату. Вона хотіла, щоб пам'ять можна було перекладати: в того, хто мучиться, забрати, тому, хто хоче, дати. Анвен відмовила. Сказала, що пам'ять не товар. — Ріс зітхнув. — Одного разу Анвен заснула після довгої дороги, біля тридцятого каменя. Мейрін зняла корону з її голови й одягла на свою. Анвен відтоді не прокидається. Вона там, у Карнаку, в самому камені. Спить. А корона без господині їсть Мейрін. Бачила тріщини?

Дара кивнула.

— Бачила.

— Ось. Корона не зносить чужу голову. Вона роз'їдає, і Мейрін це знає. Тому їй потрібен той, хто дійде до тридцятого. Хто пройде всі камені живим і залишить на кожному шматочок себе. Коли ланцюжок замкнеться, корону можна зняти й одягти на когось іншого, не вмираючи. На когось, хто пройде шлях. — Ріс подивився на неї прямо. — На тебе.

У хатині стало зовсім тихо. Шон повільно випростався.

— Вона хоче зробити з Дари нову… кого?

— Охоронницю. Або заміну. Різниці Мейрін не бачить. Вона не бреше, коли каже, що поверне тобі Ейдана: вона поверне. Тільки він не повернеться таким, яким ти його знала. Пам'ять же в тебе забере корона.

— Ви сказали, що вона не бреше, — промовила Дара. Голос був сухий, як папір. — Але це ж брехня. Вона сказала, що Ейдан буде живим.

— Він буде, — сказав Ріс. — У цьому й пастка. Ти отримаєш живе тіло, яке ходитиме й говоритиме, а пам'ятати нічого не буде, бо пам'ять у нього відбере корона так само, як у тебе. Двоє порожніх людей, які не знають, ким вони одне одному доводяться. А корона буде ситою.

Шон підвівся. Він дійшов до вікна, зупинився, не обертаючись.

— Ти знала, — сказав він глухо. — Знала про угоду. Ти ходила на озеро.

Дара не стала виправдовуватися.

— Вона запропонувала повернути його в обмін на все, що я про нього пам'ятаю. Я сказала, що подумаю. До сонцестояння.

— І ти думаєш?

— Я думаю, що Ріс не договорив, — тихо відповіла вона. — Я відчуваю.

Ріс відвів погляд.

— Договорив, — сказав він. — Або майже. Є ще одне. Мейрін не може взяти те, що ти не запропонувала сама. Це закон корони. Вона може тільки пропонувати. Сама ти обіцяєш, сама платиш. Тому все й тримається на торгівлі.

— Тоді що заважає мені просто відмовитися?

— Нічого. Крім часу. До двадцять першого лишилося вісімнадцять днів. П'ятнадцять каменів. Через затоку, через Англію, через Ла-Манш. Пішки. — Ріс усміхнувся без веселощів. — Нормальна людина не встигне. А якщо не встигнути, ланцюжок не замкнеться, і корона назавжди залишиться там, де вона є.

— І Мейрін помре, — сказала Дара.

— І вона, — погодився Ріс. — Але перед тим забере з собою стільки, скільки зможе.

Вони ночували востаннє в хатині. Шон не розмовляв із нею весь вечір. Дара сиділа біля пічки, вкрившись ковдрою, і дивилася, як догоряють поліна. Близько опівночі за вікном посвітлішало, ніби хтось підніс до скла лампу, і в цьому слабкому світлі вона побачила на порозі високу тонку постать.

Мейрін стояла, не заходячи. Корона на її чолі мерехтіла.

— Ріс розповів тобі, — сказала вона тихо, без докору. — Добре. Так чесніше.

— Він сказав, що ви не брешете, — відповіла Дара, не підводячись. — І що ви не договорюєте.

— Він має рацію. — Мейрін схилила голову. — Я прийшла з іншою пропозицією. Не про Ейдана. Про дорогу.

Дара чекала.

— Ти не встигнеш. Ти розумна, ти сама це знаєш. Але є шлях коротший. Я можу відкрити тобі стежку крізь туман, не по землі й не по воді. Одну ніч ти йтимеш, а на світанку опинишся біля південного моря. Ніхто не чекатиме на тебе в дорозі. Ніхто не заподіє тобі шкоди. Твої друзі пройдуть із тобою.

— Якою ціною?

— Малою. — Мейрін помовчала. — Один спогад. Один. Перша зустріч із ним. Той день, коли ви познайомилися.

Дара заплющила очі. День, коли вона познайомилася з Ейданом. Паб у Голвеї, дощ, чиясь залишена на барній стійці мапа. Він сидів збоку й намагався скласти її правильно, а вона підійшла й сказала: «Дай сюди, ти її зараз порвеш». Це було десять років тому. Вона пам'ятала, як він підняв голову й усміхнувся.

Один спогад. Один день із тисячі.

— А якщо я відмовлюся?

— Тоді підеш пішки й не встигнеш. — Мейрін сказала це майже зі співчуттям. — Я не тисну. Я лише пропоную.

Дара розплющила очі.

— Добре, — сказала вона.

Вона не знала, чому. Може, тому, що вісімнадцять днів і п'ятнадцять каменів були надто важким вантажем. Може, тому, що ще сподівалася: це справді мала плата. Або тому, що Ейдан у камені на хребті сказав: «Не зупиняйся». А вона не вміла зупинятися.

Мейрін нахилилася й обережно, як лікар, торкнулася пальцем її чола. Холод пройшов крізь шкіру, крізь кістку, і на мить Дара побачила, як світло у вікні спалахнуло, ніби хтось відсунув завісу. Потім усе стало як раніше.

— Готово, — сказала Мейрін. — Вранці підете. Ідіть, не озирайтеся, і не зупиняйтеся, поки не ступите на пісок.

Вона відступила в темряву й зникла.

Дара сиділа, прислухаючись до себе. Нічого не боліло. Нічого не змінилося. Вона подумала про паб, про дощ, про чужу мапу на стійці. Дощ був. Паб був. Мапа була. А от людина, що сиділа збоку, лишилася нечіткою плямою без обличчя. Вона пам'ятала, що познайомилася з Ейданом, пам'ятала дату, пам'ятала слова. Але що вона тоді відчула, як він усміхнувся, якого кольору були його очі того першого разу, цього більше не було.

Тільки сказане: «Дай сюди, ти її зараз порвеш». Фраза, що лишилася без звуку.

Із задньої кімнати вийшов Шон. Він стояв у проході в самих шкарпетках, скуйовджений, пом'ятий, і дивився на неї довго, уважно.

— Вона була тут.

— Так.

— Що ти віддала?

Дара підвела очі. У її погляді, мабуть, щось сказало за неї: він ступив ближче, опустився навпочіпки перед її стільцем, узяв за зап'ясток.

— Що ти віддала?

— Першу зустріч, — сказала вона. — Дрібниця. Щоб устигнути.

— Дрібниця, — повторив він. Голос у нього здригнувся. — Даро, він був моїм братом тридцять два роки. Я пам'ятаю, як він народився. Пам'ятаю кожен його день народження. Він твій напарник і друг, а ти віддала те, як ви познайомилися, за дорогу.

— Я мусила.

— Не мусила. Ти могла сказати мені. Ми могли піти пішки. Я міг…

— Ти не міг би встигнути. Ніхто не встигне. Ріс сказав.

Шон відпустив її руку. Потер обличчя.

— Добре, — сказав він. — Припустімо. Але далі ми вирішуємо разом. Усе. Кожну угоду. Кожну ціну. Домовилися?

Вона подумала про те, що скоро в неї не лишиться жодного спогаду, який вона могла б йому віддати. І що це, може, якраз і є сенс: віддати все, поки ще щось є. Але кивнула.

— Домовилися.

Зранку туман ліг на долину рівним сріблястим покривалом, нерухомим і щільним, як вата. Ріс провів їх до краю осипу. Він потис руку Шонові, потім повернувся до Дари й сказав дивну річ:

— Бережи те, що залишилося. Воно важливіше, ніж здається.

Вона пішла вперед. Туман розступався перед нею, як завіса, і змикався за спиною. Шон ішов слідом, важко дихаючи, тримаючись рукою за її наплічник, щоб не загубитися. Вони йшли, і на кожному кроці під ногами не було ні каменя, ні трави, ні землі, а тільки м'яка, трохи пружна сірість, наче вони ступали по самій пам'яті.

Дара йшла й повторювала про себе, як заклинання, єдине, що лишилося від першої зустрічі: «Дай сюди, ти її зараз порвеш». І з кожним кроком їй здавалося, що й ці слова стають тоншими, як нитка, на якій висить щось надто важке.