Перевал

Зима прийшла в Сноудонію за одну ніч. Зранку Дара вийшла з хатини й побачила, що схили, ще вчора бурі, стали білими, а повітря дзвенить так, як дзвенить лише перед справжньою бурею. Ріс стояв на порозі з наплічником, у в'язаній шапці, і дивився на небо.

— Ідемо втрьох, — сказав він. — Дванадцятий, тринадцятий, чотирнадцятий і п'ятнадцятий на одному хребті. Якщо пройти за два дні, встигнемо до того, як закриє.

— Ви охоронець, — сказала Дара. — Ви маєте знати дорогу краще за мене.

— Дорогу знаю, — кивнув Ріс. — Але вести будеш ти. Камені говорять тобі, а не мені.

Він сказав це просто, без натиску, але Дара зрозуміла: це не прохання, а умова. Три місяці тому вона відмовилася б. Тепер вона кивнула, перевірила ремені, затягнула каптур. Шон ішов між ними, мовчазний і зосереджений. Її власна група: двоє чоловіків за спиною, один важкий і надійний, другий крихкий від горя. А вона попереду. Як раніше.

Уперше після серпня вона йшла першою на схилі, де від неї залежали чужі життя. Це виявилося не страшніше, ніж вона думала. Це виявилося звичнішим. Тіло знало, як дивитися під ноги, як обирати лінію, як рахувати хвилини до зміни погоди. Голова поступово звільнялася від зайвого й ставала ясною, холодною, як у людини, в якої лишилося одне завдання.

Дванадцятий камінь стояв у сідловині між двома вершинами, низький і широкий, схожий на сплячого бика. Дара залишила на ньому свої перші робочі рукавички, розношені до дір: єдине, що в неї лишилося від першого сезону. Камінь сказав: «Вище». За годину вона помітила, що не пам'ятає, як у дитинстві називала батька. «Тато»? «Татусь»? Просто «батько»? Вона викреслила рядок.

Тринадцятий знайшовся на осипі, під нависаючим карнизом. Дара відрізала ножем пасмо волосся й поклала його на плоску плиту. Камінь сказав: «Не озирайся». Уночі в наметі вона зловила себе на тому, що не може пригадати, який запах мав її перший намет. Раніше пам'ятала.

Чотирнадцятий стояв на краю урвища, над озером. Вона залишила на ньому другу свою річ, останню, що була особисто її: крихітну записну книжку з адресами гірських хатин, куди ходила ще студенткою. Камінь сказав: «Гребінь буде злий. Бережи тих, хто йде ззаду». Ріс, почувши це, скривився, а Шон тільки потер руки.

П'ятнадцятий камінь лежав на іншому боці гострого, як хребет, гребеня, де вітер валив із ніг, а лід на скелях блищав чорним лаком. З неба посипалася крупа. Видимість упала до нуля.

— Мотузка, — сказала Дара. — В'яжемося.

Вона не стала сперечатися й не стала пояснювати. Дістала з наплічника основну мотузку, прив'язала Шона, потім Ріса, перевірила вузли двічі, потім утретє. Руки рухалися швидко. Серце билося рівно. Вона йшла першою, забиваючи гаки в розколини, витягаючи мотузку, і рахувала кроки.

«Перевір страховку, — сказав усередині чийсь голос. — Завжди перевіряй страховку».

Вона перевірила.

Вони йшли по гребеню близько години. Заметіль то хльоскала в обличчя, то відступала, і тоді в розривах білизни на мить відкривалися урвища з обох боків, глибокі, сірі, що йшли в нікуди. Дара йшла рівно, спираючись льодорубом, який позичив Ріс. Шон крокував слідом, важко дихаючи. Потім, десь посередині, він крикнув щось нерозбірливе. Дара обернулася.

Шон лежав на животі, однією рукою чіпляючись за скелю, а другою за повітря. Права нога в нього ковзала по обмерзлій плиті, і мотузка між ними натяглася, як струна.

— Тримайся! — крикнула вона.

Вона не пам'ятала, як кинула льодоруб, як упала навколішки, як вбила в розколину гак, вдягла карабін, потягнула. Мотузка врізалася в долоні. Шон ковзав, і вона відчувала його вагу на кінці, як раніше відчувала вагу іншої людини, на іншому кінці іншої мотузки. Світ звузився до одного вузла, однієї розколини, однієї смуги ременя.

— Ріс! — закричала Дара. — Допомагай!

Ріс уже був поруч: підпирав її ззаду, впирався чоботами у виступ, тягнув разом із нею. Мотузка йшла вгору ривками, по півметра, по десять сантиметрів. Руки горіли. Вона чула, як рветься рукавичка, а потім шкіра під рукавичкою, і не відпускала.

— Не відпущу, — казала вона крізь зуби. — Не відпущу, не відпущу, не відпущу.

Шон добрався до карниза з четвертої спроби. Виліз, ліг на живіт і довго лежав, уткнувшись обличчям у лід. Потім перевернувся на спину й подивився на неї знизу. Її руки були в крові: рукавички подерті, на долонях білішали червоні смуги.

— Сорок хвилин, — прохрипів він. — Ти тримала сорок хвилин.

— Не сорок, — сказав Ріс. — Десять.

— Сорок, — уперто повторив Шон. — Я рахував.

Дара сиділа, припавши до скелі, і дивилася на долоні, і їй здавалося, що шкіра на них чужа. Вона не відчувала болю. Тільки тупу ясність, як після довгого сну.

— У тебе є чим перев'язати? — спитав Ріс.

— Є, — сказала вона. — У правій кишені.

Вони ночували в розколині під скелею, утрьох в одному наметі, щільно, щоб не замерзнути. Ріс сидів біля входу й жував сухар. Шон лежав на спині, дивлячись у стелю. Дара сиділа з перев'язаними руками й пила з кухля солодкий чай, який він сунув їй без слів.

— Розкажи, — сказав раптом Шон.

Вона не відповіла.

— Я бачив, як ти тримала. — Його голос звучав тихо й глухо в тісному наметі. — Ти не відпустила б мене, навіть якби лишилася без рук. Я їхав за тобою й думав: вона його кинула. Я думав, що вона його кинула. А тепер бачу, що не могла.

— Могла, — сказала Дара.

— Ні.

— Шоне. — Вона поставила кухоль на коліно. — Я відпустила. Я відчувала мотузку, відчувала його вагу, і в якийсь момент розтиснула пальці. Я не знаю, чому. Я знаю тільки, що я це зробила.

Ріс перестав жувати. У наметі стало дуже тихо, так, що чутно було, як за тканиною виє вітер.

— Даро, — сказав Шон повільно. — А ти не думала, що є речі, які ми пам'ятаємо неправильно?

— Що?

— Я не знаю. Просто. — Він потер обличчя. — Ти чотири місяці торочиш, що відпустила. А сьогодні сорок хвилин тримала людину, яку ледве знаєш. Щось не сходиться.

Вона хотіла заперечити. Хотіла сказати, що має власні очі й власні руки й власну пам'ять, і вони не брешуть. Але пам'ять, як виявилося за останні тижні, штука ненадійна: з неї можна вибити назву гори, смак пирога, запах батькової куртки. Хто сказав, що не можна вибити й щось інше? Або підмінити.

Ця думка була така страшна, що вона відігнала її одразу.

— Спи, — сказала вона Шонові. — Завтра на останній камінь.

П'ятнадцятий знайшовся на світанку, коли заметіль вщухла. Він стояв на самій вершині, як кам'яний прапор: вузький, чорний, зі сніговою шапкою. Дара залишила на ньому те, чого ще не віддавала: звук власного голосу, яким співала колискову своїй ляльці в дитинстві, один рядок, єдиний, який пам'ятала. Вона не знала, як віддати звук, але просто тихо проспівала його, притулившись чолом до каменя. Камінь прийняв її.

Він сказав: «На південь. До води. Дорога довга. Поспішай».

Вона спустилася до друзів, слабка, порожня, але дивно спокійна. І потім, коли вони спускалися до хатини, а Шон ішов поруч і підтримував її під лікоть, вона зрозуміла, що не може згадати, як називається цей рядок. Та сама колискова. Ні слів. Ні мелодії. Тільки те, що вона пам'ятала, що співала. І більше нічого.

На спуску Ріс довго мовчав, а потім сказав, наче між іншим:

— П'ятнадцять. Половина.

— Знаю, — сказала Дара.

— Далі буде важче. — Він зупинився й подивився на неї довгим пильним поглядом. — Вона приходила до тебе.

Дара не ворухнулася.

— Я не питаю, про що ви говорили, — продовжив він. — Я охоронець, я відчуваю. Але запам'ятай одне: Мейрін не бреше. Вона ніколи не бреше. Вона просто не договорює. І це набагато гірше.

Шон підвів голову, але нічого не сказав.

— Хто вона? — спитала Дара.

— Не тут, — відповів Ріс. — У хатині. Ходімо.