Жінка в чужій короні

Вона вийшла о четвертій ранку, не розбудивши ні Шона, ні Ріса. Двері хатини рипнули лише раз, і Дара завмерла на порозі, прислухаючись, але в домі, як і раніше, рівно сопіли двоє чоловіків. Надворі було так тихо, що власні кроки здавалися чужими.

Туман лежав на схилах щільно, як мокра вовна. Озеро Дара знайшла за звуком: воно увесь час тихо хлюпало об каміння, наче хтось невидимий перевертався уві сні. Стежка до води спускалася по осипу, слизькому від нічного дощу. Вона йшла обережно, ставлячи ногу ребром черевика, як навчала клієнтів, і на п'ятому повороті зрозуміла, що не взяла ні ліхтаря, ні жердини. Рука сама потягнулася до кишені, де зазвичай лежав налобник Ейдана, але той лишився в наплічнику.

Берег був вузький, кам'янистий, кроків на двадцять завдовжки. Далі вода йшла в біле молоко, і неможливо було зрозуміти, де кінчається озеро і починається небо. Дара зупинилася біля самого краю й довго стояла, дивлячись на рівну нерухому гладінь.

— Ти прийшла сама, — сказав голос із туману. — Молодець.

З білої запони, кроків за десять від берега, вийшла жінка.

Вона йшла по воді. Точніше, над водою: під її ногами не розходилися кола, і поділ довгого темного плаща не мокнув, ніби озеро стелилося перед нею килимом. Вона була висока, майже на голову вища за Дару, і дуже тонка, і в сірому ранковому світлі її обличчя здавалося виточеним із холодного каменя, гарне й утомлене, з легкими тінями під очима. Волосся кольору інею спадало на плечі. А на голові в неї була корона.

Дара бачила в музеях і корони, і діадеми, і обручі кельтських вождів, і завжди думала, що це просто гарні речі. Ця була інша. Тонка сітка срібних гілок, сплетених у нерівний вінець, з рідкісними білими ягодами-перлинами. Корона не лежала на голові жінки, вона тиснула. На високому білому чолі виднілася червона смуга, як від надто тугої шапки. Було видно, що вона носить її давно, звично й без радості, як носять чужі черевики, що не встигли розносити.

— Мейрін, — сказала жінка й зупинилася за два кроки від Дари, біля самої кромки води. — Так мене звати тут. Вдома звали інакше, але вдома в мене давно немає.

— Ви з порома, — сказала Дара. — Ви казали, що чуєте.

— Чую. — Мейрін усміхнулася, і від усмішки в неї ледь здригнулися кутики губ. — Усе, що сказано в камені. Усе, що сказано поруч із каменем. Усе, що ти шепотіла у свою порожню кухню. Ти ж знаєш, що вони повторюють, коли ти готова почути. Я просто вмію чути раніше.

Дара відчула, як у неї холонуть долоні.

— Навіщо ви тут?

— Тому що ти йдеш по моїй землі й платиш моїм податком. — Мейрін простягла руку в бік озера, і туман слухняно розійшовся, відкривши шматок темної води. — Сядь. Я не кусаюся. Мені просто треба поговорити, поки твої чоловіки сплять.

Дара не сіла. Мейрін, здається, не образилася.

— Тоді стоячи. Слухай. Ці камені, всі тридцять, були колись єдиним цілим. Біля кожного жив охоронець, і разом вони тримали те, що ви називаєте пам'яттю. Не вашою, а землі. Усього, що було сказано й пережито на цих пагорбах. Корона, — вона ледь торкнулася срібних гілок пальцями, — це замок. Той, хто її носить, чує все. Той, хто чує все, може це перекладати. Брати в одного, давати іншому. Не річ, не золото, а спогад.

— Ви забираєте їх, — сказала Дара. — Ті шматочки, що я залишаю.

— Беру, — сказала Мейрін без тіні сорому. — Не я. Корона. Мені доводиться. Я не хотіла, щоб так було. Вона дісталася мені від колишньої господині, коли та втомилася. — Вона помовчала. — І я теж утомилася. Але їй я не могла відмовити.

Слова були виважені, спокійні й дивним чином схожі на правду. Дара насупилася. Щось у цій логіці було хибне, як хибний крок на скелі, і вона не могла зрозуміти, що саме.

— Чого ви хочете?

— Запропонувати угоду. — Мейрін склала руки перед собою. — Ти втратила людину. Я можу її повернути.

Дара не дихала.

— Не так, як ти думаєш. Не із землі й не з каменя. Він не пішов далеко. Ейдан тут. Ти чула його вчора. Він не просто відлуння, він живе в камені, поки камені пам'ятають. А вони пам'ятатимуть, поки корона ціла. Я можу дозволити йому повернутися. Повернутися по-справжньому, дихати, говорити, стояти поруч. Мені потрібно натомість зовсім небагато.

— Що?

— Усе, що ти про нього пам'ятаєш.

Тиша лягла на озеро. Десь у тумані плеснула риба.

— Ти не втратиш його, — тихо вела далі Мейрін. — Він буде поруч. Але ти забудеш, що був день на гребені. Забудеш мотузку. Забудеш, що ти його не втримала. Він буде живим Ейданом, а ти будеш тією, хто ніколи не втрачав напарника. Жодної провини. Жодних ночей біля вікна. Жодного Шона, який дивиться на тебе, як на винну.

Слова текли рівно, гіпнотично, і Дара чула в них свої думки, вивернуті навиворіт. Вона хотіла сказати «ні». Хотіла всією душею. Але тіло стояло на місці, і щось у ньому відгукувалося на кожне слово, як відгукується хворе коліно на зміну погоди.

— Ви заберете все, що я про нього пам'ятаю, — повторила вона повільно. — Першу зустріч. Його сміх. Як він співав у машині фальшиво. Як закинув мені на плече куртку, коли я змерзла на Бен-Баллені. Усе.

— Усе, що завдає болю, — м'яко виправила Мейрін. — Решту він поверне тобі сам.

— А якщо я відмовлюся?

— Тоді ти дійдеш до Карнака і там заплатиш. Тільки заплатиш не тим, чим розраховуєш. — Мейрін схилила голову набік. — Ти ж уже зрозуміла, що камені беруть те, що лежить найближче до руки. Чим ближче до кінця, тим більше вони беруть. До останнього каменя в тебе не лишиться нічого. Ні спогадів про нього, ні його голосу, ні свого обличчя. Я пропоную тобі обміняти порожнечу на живу людину.

Дара дивилася на неї. Корона на високому чолі Мейрін слабо мерехтіла, і в мить, коли вітер трохи зсунув пасмо сивого волосся, Дара помітила на шкірі під срібними гілками тонку сітку тріщин, ніби лід на мілкій калюжі. Їй здалося, що корона не лише тисне, а й роз'їдає. Що жінка, яка стоїть перед нею, може бути так само змучена, як вона сама.

Але слідом прийшла інша думка, твереза й жорстка, з тих, що рятували її на скелі. Мейрін не сказала головного. Вона розповіла про ціну, але ні слова не сказала про гарантії.

— Покажіть, — сказала Дара. — Якщо ви можете, покажіть мені його зараз. Хоч на хвилину.

Мейрін на мить завмерла. Потім усміхнулася, цього разу по-справжньому, ніби Дара сказала щось дуже приємне.

— Добре. Дивись.

Вона підняла руку. Туман на озері здригнувся, пішов брижами, і в ньому, за тридцять кроків від берега, проступив силует. Чоловік стояв по коліно у воді спиною до них і дивився на далекий берег. Жовта куртка. Плечі трохи згорблені. Рука звично засунута в кишеню. Дара впізнала куртку, впізнала поворот голови й не стала думати.

— Ейдане!

Вона зірвалася з місця й увірвалася у воду. Холод вдарив по щиколотках, по колінах, перехопив подих. Вона йшла, пробиралася, хлюпала, не відчуваючи ні ніг, ні дна, і тільки кричала, кричала його ім'я, і постать попереду повільно обверталася…

Обличчя не було. Лише біла порожнеча, як чистий аркуш, і жовта куртка, що розповзалася клаптями туману. За секунду на воді не лишилося нічого.

Дара зупинилася, по пояс у озері, тремтячи всім тілом. Позаду спокійно говорила Мейрін:

— Бачиш? Я можу. Але живим він стане, тільки коли в нього буде місце. А місце це твоя пам'ять.

Вона насилу вибралася на берег. Зуби цокотіли. Мейрін дивилася на неї з несподіваним співчуттям.

— Тобі потрібен час, — сказала вона. — Добре. Я даю тобі строк до зимового сонцестояння. Не поспішай, але й не стій. І не кажи охоронцям, навіщо ти прийшла. Вони розкажуть тобі надто багато й надто мало.

— Ви не заподієте шкоди Шонові?

— Хлопчик мені не потрібен. Він надто гучний.

— А ви не торкнетеся мене до того дня?

Мейрін схилила голову, і Дара побачила, як крізь білу шкіру над срібним обручем проступає червона смуга, тонка, як поріз.

— Я обіцяю не відбирати в тебе того, що ти не запропонуєш сама, — сказала вона. — Але я не можу обіцяти, що камені не візьмуть своє. Вони мені не підкоряються. Поки корона на мені.

Останні слова вона вимовила майже пошепки, як людина, якій не слід було б їх казати.

Потім розвернулася, ступила в туман і пішла, не торкаючись води. За кілька кроків силует став прозорим, потім розчинився зовсім. Озеро було порожнім і спокійним, як дзеркало, і тільки кола на воді від Дариних ніг розходилися й розходилися, несправжні, як кадри зі старого фільму.

Вона добралася до хатини, хитаючись, мокра до нитки. Шон не спав: сидів біля пічки в куртці й дивився на двері. Побачивши її, він схопився, потім зупинився.

— Де ти була?

— Купалася, — сказала Дара.

Він мовчав. Ріс, що сидів за столом із кухлем, повільно підвів голову, подивився на неї довгим чіпким поглядом, потім устав і без слів поставив на пічку відро з водою.

— Переодягнися, — сказав він. — Чай буде за п'ять хвилин.

Дара пройшла до свого ліжка, зняла мокру куртку й сіла, обхопивши коліна. Її трусило. Але не від холоду. Вона думала про постать у жовтій куртці, що обернулася й виявилася без обличчя. Вона думала про «живим він стане, тільки коли в нього буде місце». Про корону, що тисне й роз'їдає. Про слова «я не хотіла, щоб так було».

І думала про те, що жодного разу за всю цю розмову Мейрін не спитала, чого хоче сам Ейдан. Жодного разу.