Пором до Бретані

Сіра дорога скінчилася на світанку. Туман раптом розступився, як завіса, і під ногами виявився щільний мокрий пісок, а попереду шуміло море: не ірландське, не уельське, а якесь інше, мілке й тепле на вигляд, хоча на дворі стояв грудень. Дара зупинилася, і Шон, який увесь цей час тримався за її наплічник, мало не налетів на неї.

— Де ми?

— Корнуолл, — сказала вона, дивлячись на маленьку бухту, на рожеві скелі, на низькі білі будиночки на схилі. — За мапою, десь під Пензансом.

— Це шістсот кілометрів.

— Я знаю.

Вони постояли мовчки. Потім Шон тихо засміявся, коротко, ніби сам здивувався: уперше за багато тижнів. Він опустився на пісок, зняв черевики, витрусив із них воду й сказав:

— Мій брат би верещав від захвату.

Дара хотіла відповісти, але зрозуміла, що пам'ятає цей вереск, але не пам'ятає, якого року й де. Вона кивнула й відвернулася до моря.

Шістнадцятий камінь стояв не на пагорбі, а на березі, на мисі, де скелі входили у воду трьома гранітними гребенями. Він був схожий на людину в плащі, що нахилилася над водою. Дара залишила на ньому єдине, що в неї ще лишалося власного: піхви від старого складаного ножа, подарунок діда. Камінь відповів мовою хвиль: «До портів. Не в одні двері. Двоє дверей ведуть туди, але відчиняться одні».

Сімнадцятий знайшовся в Плімуті, у старому порту, під навісом рибної біржі. Сірий, шорсткий, трохи вологий від ранкового туману, він лежав між двома ящиками для льоду, і на ньому сиділа чайка. Рибалки обминали його стороною, як обминають п'яного: не чіпаючи, але поважаючи. Дара поклала на камінь порожню флягу, яку носила з двадцяти років. Камінь видихнув: «Чекають. Зранку. Але не ті, кого ти чекаєш».

Пором на Роскоф відходив о десятій вечора. Квитки Шон купив за свої гроші, мовчки, і на спробу Дари повернути половину просто похитав головою.

— Потім порахуємося.

— Коли?

— Коли ти повернешся, — сказав він. — А ти повернешся.

Це прозвучало не як надія, а як наказ.

Вони сиділи в маленькому кафе на палубі, де за склом билися хвилі й блимали вогні порту. Шон замовив чай і два сандвічі з сиром, один присунув їй. Вона дивилася на сандвіч і не відчувала голоду. Смак, як і багато чого іншого, вона пам'ятала лише як слово.

— Розкажи про нього, — сказала вона раптом. — Про Ейдана. Яким він був маленький.

Шон підвів голову. Щось майнуло в нього на обличчі, здивування, потім обережність, потім майже ніжність.

— Йому було шість, — сказав він. — Мені десять. Ми поїхали з батьком на Бурен збирати квіти для шкільного проєкту. Він пішов уперед, бо побачив метелика. Я гукнув, він не почув. Батько пішов за ним і не повернувся. Ми з Ейданом повернулися вдвох, бо батько пішов в інший бік і загубився. Ми сиділи біля дороги, і він увесь час повторював: «Він нас знайде, він нас знайде». І знайшов. Через три години. А Ейдан навіть не плакав. Він виглядав майже розчарованим, що пригода скінчилася.

Дара слухала й майже усміхалася. Їй хотілося сказати: це на нього схоже. Їй хотілося сказати: пам'ятаю. Але вона не пам'ятала ні Бурену, ні метелика, ні дитячого обличчя. Вона пам'ятала тільки, що він умів усе перетворювати на пригоду, і від цього знання лишився лише гладкий, відшліфований камінчик без малюнка.

— У нього завжди було так, — вів далі Шон. — Він виходив із дому з одним планом, а повертався з трьома новими. Мама казала: «Ця дитина народилася з компасом, але без мапи». А я сміявся. Я думав, це просто слова.

— Ви не ладнали.

— Я йому заздрив. — Шон сказав це легко, як говорять про давно вилікувану хворобу. — Не зі злоби. Просто він усе робив, ніби йому не страшно. А мені завжди було страшно. Я став гірським рятувальником тому, що сподівався: якщо ходитиму тими самими горами, мені буде так само легко. Не стало. Але я навчився робити те, що треба, навіть коли ноги підгинаються.

Він замовк, потім подивився на неї уважно.

— Даро. Я мушу спитати.

— Питай.

— Коли ми йшли по гребеню, ти сказала: «Не відпущу». Тричі. Ти пам'ятаєш?

— Пам'ятаю.

— Тоді на тій скелі… — Він не доказав. — Ти теж говорила це?

Вона подивилася у вікно на темне, невидиме море.

— Я не знаю, — сказала вона повільно. — Я справді не знаю. Я пам'ятаю мотузку. Пам'ятаю, як його вага тягне мені руки. Пам'ятаю момент, коли пальці розтиснулися. Але що було до і після, не пам'ятаю. Усе як у плямах.

— Може, камені й це заберуть.

— Може. — Вона не відводила погляду від вікна. — Але якщо заберуть, то й провина піде.

Шон довго мовчав. Потім сказав дуже тихо:

— Тільки тоді ти не дізнаєшся, винна чи ні.

Вона не відповіла.

Уночі, коли Шон заснув у кріслі, відкинувши голову, Дара дістала блокнот. Світло в салоні було тьмяне, жовте. Вона хотіла записати пройдені камені й перечитати сторінку «Що я пам'ятаю». На ходу гортала, як завжди, і зупинилася. Щось було не так. Наприкінці блокнота, після останньої намальованої схеми, папір виглядав інакше: трохи новіший, трохи біліший. Вона провела пальцем по краю: сторінок було більше, ніж вона пам'ятала. Цілих вісім аркушів, чистих на початку, і на них…

На них був почерк.

Ейдан писав дрібно, поспіхом, із перекошеною «р» і хвостом у «д». Дати стояли в кутку кожного аркуша. Вона прочитала першу й відчула, як холонуть руки.

«4 серпня. Д., я ще тут. Не лякайся. Не знаю, як це працює, але камені слухають, і я, здається, чую їх. Пишу, поки можу».

Четверте серпня. Наступного дня після гребеня.

Вона гортала далі, і кожен запис був коротший і тихіший за попередній. «19 серпня. Тут холодно. Не боляче. Просто порожньо». «2 вересня. Згадав, як ти лаялася на мій вузол. Правий був я, а не ти». «11 жовтня. Мейрін приходить. Не погоджуйся. Вона не договорює». «29 жовтня. Якщо дійдеш, не дивись на корону. Дивись на того, хто її носив».

Останній запис був датований учорашнім днем, третім грудня. Один рядок:

«Перевір, що лишилося».

Дара закрила блокнот. Поклала руки на коліна. Пором хитнуло, десь у глибині гучно озвався двигун, і їй здалося, що палуба під ногами повільно нахиляється.

Вона розкрила блокнот на сторінці «Що я пам'ятаю» і почала читати. З самого початку, рядок за рядком. Ім'я матері. Обличчя батька. Номер школи. Запах кави з термоса. Голос Ейдана на хребті, «перевір страховку». Руки Ейдана. Мотузку.

Мотузка. Вона зупинилася на цьому слові.

Потім закрила блокнот і зрозуміла, що боїться. Не Мейрін, не каменів, не дороги. Вона боялася, що зараз, у цю секунду, поки вона сидить і дивиться на сплячого Шона, десь у глибині порожнечі, залишеної під ребрами, щось іще тихо зникає.

Роскоф зустрів їх уранці дрібною холодною мжичкою й запахом цибулі. Вони зійшли по трапу в сірому світлі, і Дара побачила на причалі перший бретонський камінь, не з ланцюжка, а просто так: невисокий менгір у центрі маленької площі, обкладений ятками з цибулею й сидром. Туристи обходили його, торговці прив'язували до нього мотузки з гірляндами. Він виглядав загубленим і самовдоволеним, як кіт на підвіконні.

Вісімнадцятий камінь стояв за містом, на скелястому березі за кілометр від дороги. Дара залишила на ньому батьків подарунок, що давно лежав на дні наплічника: маленьку дерев'яну фігурку вівці. Камінь сказав: «Кличуть». І більше нічого.

Дев'ятнадцятий знайшовся в рибальському селі, у саду біля старого дому, де сива жінка у синьому фартусі розвішувала білизну. Камінь лежав під яблунею, наполовину втонувши в землі, і жінка навіть не озирнулася, коли Дара присіла поруч.

— Не заважає, — сказала вона французькою. — Він давно звик.

Дара поклала долоню на камінь, заплющила очі. «Скоро, — сказав він тим самим низьким, множинним голосом. — Той, хто знає шлях, чекає. Ідіть до дому біля води».

Вона підвелася. Жінка з білизною вперше обернулася й подивилася на неї серйозно, уважно.

— Ерван, — сказала вона. — Спитайте Ервана. Він тут за всіма каменями.

Шон тримав у руці мапу.

— До нього два кілометри.

— Ходімо.

Вони йшли вузькою дорогою між кам'яних парканів, і вітер ніс запах солі та ще чогось, ледь вловимого: димку, смоли, старого дерева. На повороті Дара озирнулася. Позаду, на тлі сірого неба, стояв у чиємусь саду камінь. Поруч із ним, як і тоді, на поромі, на мить завмерла висока темна постать.

Постать упіймала її погляд і повільно, майже ласкаво, схилила голову.