Той, хто стукає по батареї

Катла не спала до ранку, і це, як вона згодом визнавала, було найрозумнішим її рішенням за весь жовтень.

Вона зазирнула за піч із ліхтариком, потім із лопатою, потім для порядку з ліхтариком і лопатою одночасно. За піччю виявилися запилюжений куток, павутина, яку, судячи з усього, ніхто не чіпав з часів президента Ейзенгауера, і порожнеча. Не зловісна, не містична, а звичайна побутова порожнеча, в якій зберігаються поліна й старі газети. Якщо там хтось і кахикнув, то він уже закінчив кахикати і тепер, судячи з тиші, чемно перечікував, поки людина з лопатою піде назад у ліжко.

Катла пішла, але не в ліжко, а в крісло в майстерні, де просиділа до світанку, загорнувшись у плед і читаючи розсилку видавництва про «актуальні тренди в дитячій ілюстрації». Розсилка не допомагала. Тренди актуальними не виявилися.

Близько п'ятої ранку по батареї під вікном постукали. Тричі, неголосно, з однаковими проміжками: тук, тук, тук. Так стукають у двері до сусіда, який, ви знаєте, ніколи не буває вдома, але про всяк випадок. Катла сказала «Доброго ранку» раніше, ніж встигла подумати, і тут же розсердилася на себе. Батарея помовчала, а потім постукала ще раз, коротко, майже задоволено.

О дев'ятій годині вона здалася.

Крамниця Мейбл Лундгрен пахла кавою, вовною і чимось невизначеним, що у Вестерхеймі, мабуть, називалося «запахом порядку». Мейбл сиділа за прилавком і розкладала по конвертах якісь квитанції. Коли Катла увійшла, вона підвела очі, і з цих очей було зрозуміло: вона чекала, і чекала давно.

— Молока? — спитала Мейбл.

— Так. І хліба. І, може, трохи пояснень.

— Пояснення на другому стелажі, біля солі, — сказала Мейбл, не посміхаючись. — Але закінчилися ще у вересні.

Катла поклала на прилавок молоко й хліб, дістала гроші й сказала, дивлячись убік:

— У мене вдома чашки самі міняються місцями. Туш змінює колір. А вчора вночі хтось повернув мені пензлик, який я загубила в аеропорту, і чемно кахикнув. За піччю.

— Чемно, — повторила Мейбл із цікавістю. — Добре. Отже, виховані.

— Це не відповідь.

— Це вступ. — Мейбл відклала квитанції. — Будинок старий, люба. Він стоїть тут довше, ніж стоїть ця крамниця, і довше, ніж половина тих, хто в ній купує мило. Такі будинки не бувають порожніми. Вам треба не до мене, вам до Олафссонів. Ферма на східній дорозі, чотири кілометри. Спитайте Гуннара. Не Свейна, Свейн вам нічого не скаже, він узагалі нікому нічого не каже, навіть вівцям. Спитайте небожа.

— А що він знає?

— Більше, ніж розповідає, — відповіла Мейбл. — Це в них родинне. І, будь ласка, не кажіть йому, що від мене. Він вирішить, що я з нього кепкую.

Мейбл підвезла її сама, бо їхала на східну дорогу по яйця, як вона висловилася, «за збігом обставин». Її старий пікап торохтів на кожній вибоїні, і Катла встигла розгледіти Вестерхейм із того боку, з якого його не показують на листівках: ряд низьких будинків, занесених снігом до вікон, школа з одним зеленим прапором, заправка, біля якої стояли в черзі двоє пенсіонерів і собака. Далі дорога йшла до обрію, де небо лежало на землі, як кришка на каструлі.

Ферма Олафссонів виявилася невисоким дерев'яним будинком і кількома сараями, розкиданими по схилу. У загоні за парканом стояли вівці. Не звичайні білі, а різнокольорові: чорні, руді, сірі, одна плямиста, як корова. У всіх були товсті вовняні кожухи й цілком незалежні обличчя.

Серед них стояв чоловік. Він був такий високий, що Катлі на секунду здалося, ніби це не людина, а стовп, на який хтось із цікавості наділ шапку. Шапка була в'язана, з вухами й косичками, з-під неї стирчало світле волосся. Чоловік тягнув до годівниці оберемок сіна й у цю мить саме спіткнувся об барана.

— Пробачте, — сказав чоловік баранові щиро. — Я не навмисне.

Баран подивився на нього без осуду й відійшов.

— Ви Гуннар? — спитала Катла.

Він обернувся, і сіно висипалося в нього з рук. Обличчя в нього було відкрите й трохи розгублене, як у людини, що з дитинства звикла до того, що світ заходить до неї без стуку. Йому було років двадцять чотири, і він червонів, ще нічого не почувши.

— Так, — сказав він. — Це я. Тобто я Гуннар. Пробачте, а ви хто?

— Катла. Я винаймаю будинок на краю містечка.

Він перестав червоніти й зблід. Це було помітно навіть на морозі, який і так фарбував обличчя в відтінки вареного буряка.

— Червоний? — спитав він. — З білими лиштвами?

— Так.

— А. — Гуннар підібрав сіно й почав складати його в годівницю, уважно, стеблинку за стеблинкою, ніби це було єдине, що в світі потребувало його уваги. — І що з будинком?

— Там чашки самі міняються місцями, — сказала Катла й додала для достовірності: — за кольором.

— Таке буває, — відповів Гуннар, не обертаючись. — Протяг.

— Туш у банці стала зеленою.

— Реакція. З киснем.

— Пензлик, який я загубила у Фербенксі, опинився на столі.

— Ви просто забули, куди поклали.

— Ви не дуже добре брешете, — сказала Катла.

Він завмер. Потім подивився на її руки. На пальцях правої руки, там, де вона вмочила пензлик у банку, залишився тонкий зелений слід, ніби вона трималася за свіжу траву. Гуннар дивився на цей слід так, як дивляться на лист, якого давно чекали й трохи боялися розкрити.

— Це чорнило, — сказала Катла.

— Воно було чорне, — сказав він.

— Звідки ви знаєте?

Гуннар розкрив рота, закрив його й дуже ретельно зайнявся паском на найближчій годівниці.

— Я нічого не знаю. Я стажист. Я приїхав доглядати за вівцями й стріляти у вовків, тобто не стріляти, а… — Він заплутався й махнув рукою. — Вівці. Просто вівці. Вам, мабуть, здалося.

Катла подивилася на нього, на овець, на небо, що лежало на землі. Їй було двадцять три роки, вона приїхала в таку далечінь заради тиші й дешевого житла й не збиралася сперечатися з людиною, яка очевидно бреше, бо їй страшно.

— Добре, — сказала вона. — Якщо щось згадаєте, я живу в червоному будинку. Двері не замкнені.

— Ви не замикаєте двері? — жахнувся Гуннар. — Ні в якому разі… тобто я хотів сказати…

— До побачення, — сказала Катла й пішла до дороги.

Вона відійшла вже метрів на сто, коли озирнулася. Не з цікавості, а тому, що їй дивилися в спину. Гуннар стояв на порозі сараю й робив щось дивне. Він підняв ногу, переступив поріг, але не прямо, а по невеликій дузі, за годинниковою стрілкою, як обходять щось, чого не можна зачепити. Потім зупинився, нахилив голову до порожнього двору, до колоди, до стовпа, до порожнечі над одвірком і неголосно сказав мовою, яку Катла чула в дитинстві від батькової бабусі:

— Fyrirgefið ónæðið.

«Пробачте за турботу».

Катла стояла на дорозі, і сніг скрипів під чобітьми. Він говорив не з вівцями. І не з нею. Він перепрошував у когось, хто був там, на порозі сараю, непомітний і ввічливий, як кахикання за піччю.

Вона пішла додому пішки. Повз пробігло стадо хмар, потім проїхав шкільний автобус, і водій помахав їй рукою, як давній знайомій. Ввечері вона повернулася до червоного будинку, зняла чоботи, поставила на стіл блюдце з молоком, сама не знаючи навіщо, і лягла спати.

Тієї ночі батарея постукала тричі. Катла, подумавши, постукала у відповідь один раз. Їй здалося, що так буде ввічливо.