Блюдце з молоком

Гуннар прийшов наступного вечора, коли сніг уже ліг на ґанок рівним шаром, а над пагорбом Хаугур запалилися перші зорі, такі яскраві, що здавалося, ніби хтось у поспіху розсипав сіль.

Катла почула кроки задовго до стуку. Він ішов від дороги повільно, як людина, в якої в одній кишені хоробрість, а в другій повага до власної обачності, і між ними триває нескінченна дискусія. Потім кроки зупинилися біля ґанку. Потім нічого. Потім знову кроки, на п'ять метрів назад, потім уперед. Катла відчинила двері раніше, ніж він устиг остаточно передумати.

— Ви ходили туди-сюди, — сказала вона.

— Я готувався, — зізнався Гуннар. У руках у нього була пляшка молока й паперовий пакет, з якого пахло свіжим хлібом. — Мейбл дала. Не сказала навіщо, але я здогадався.

— Ви ж казали, що нічого не знаєте.

— Я збрехав. — Він підняв на неї очі. — Я дуже погано брешу. Мені про це казали і бабуся, і дядько, і вчитель у школі. Перепрошую. Можна мені зайти? Тільки… — Він завагався. — Я мушу спершу спитати не у вас.

Катла відступила вбік, нічого не розуміючи. Гуннар зупинився на порозі й вимовив кілька фраз ісландською, тихо й дуже формально, як читають слова на церемонії, де кожне слово коштує дорого. Потім ступив досередини правою ногою, по дузі, за годинниковою стрілкою. Зупинився в передпокої й вклонився в бік кухні.

— Я прийшов із миром, — переклав він для Катли. — І з молоком. Це важлива частина.

Вони сіли за кухонний стіл. Гуннар довго знімав шапку, яка, виявляється, без нього не жила: під нею в нього було світле, злежане волосся й обличчя людини, якій належить сказати вголос те, що вона двадцять чотири роки тримала в собі.

— Гульдуфольк, — сказав він нарешті. — Прихований народ. Народ пагорбів. У них багато імен, вони не люблять, коли їх називають одним. Вони були тут завжди, тобто раніше за нас, а коли приїхали люди з Ісландії та Норвегії, вони приїхали разом із ними. Не на кораблі, звісно. У камінні. У будинках. У тому, що люди привозять із собою, не помічаючи.

— Тобто в моєму будинку, — сказала Катла, — живуть… ельфи.

— Не ельфи, — скривився Гуннар. — Це образливе слово. Це як називати француза англійцем. Вони просто сусіди. Тільки не ті, яких видно.

Катла збиралася сказати щось іронічне, бо іронія була її улюбленим способом не ухвалювати рішень. Але в цю мить із-за печі долинув звук: тонкий, дзвінкий, як падіння срібної ложечки на кам'яну підлогу. Це був смішок. Короткий, веселий і дуже виразний.

Катла замовкла й слухала до кінця.

— Це він? — спитала вона пошепки.

— Або вона. Або воно. Я не знаю, хто саме. — Гуннар втягнув голову в плечі. — Перепрошую. Вони не злі. Просто в них свої правила. Якщо я їх поясню, ви сміятиметеся, як усі.

— Хтось уже посміявся, — сказала Катла. — Не я.

Гуннар подивився на неї довгим поглядом, і вона відчула, що щойно зробила щось правильне, хоча й не зрозуміла що.

— Правил три, — сказав він. — Перше: на ніч на кухонному підвіконні має стояти блюдце з молоком. Не для кота й не для вас. Це запрошення, яке каже: ми знаємо, що ви тут, ми не проти. Друге: не кажіть «дякую». Ні їм, ні вголос про них. Це слово для них означає «я приймаю борг». А борг у них записаний. Завжди й точно.

— А третє?

— Не кажіть «колись». Обіцянки в них важать більше, ніж у нас, особливо невизначені. Якщо ви скажете «колись я віддячу», вони запам'ятають це «колись» дуже точно. — Він розвів руками. — Бабуся називала це «правилами гостинності». Вони гості, але й господарі теж, і тому все трохи складніше, ніж здається.

Катла подивилася на блюдце, що стояло в неї на столі. Вона налила в нього молока напередодні, але тієї ночі воно залишилося не торкнутим.

— Я вже поставила одне, — сказала вона. — Учора й позавчора. Просто так.

— Я знаю. — Гуннар усміхнувся вперше за весь вечір, і обличчя в нього стало м'яким, майже дитячим. — Тому вони вас не прогнали. Вони перевіряють. Нова людина в домі — це подія, як приїзд нового вчителя. Усі стежать, як вона поводитиметься.

— А якби я не поставила блюдце?

— Тоді туш стала б червоною. Потім синьою. А потім, можливо, ви б просто вирішили, що вам краще жити в іншому місці.

Катла згадала банку із зеленою тушшю. Це, виявляється, був іще легкий варіант.

Гуннар налив молоко в блюдце, обережно, щоб не пролити жодної краплі, і поставив його на підвіконня. Потім вимовив ісландською ще кілька слів, тихо й трохи соромлячись. Катла вловила тільки «gott kvöld», добрий вечір, і «við þökkum», ми дякуємо, і тут же згадала, що дякувати не можна. Але слово прозвучало інакше, як формула, а не як прохання.

Блюдце стояло на підвіконні й мовчало. Минула хвилина, друга. Потім кухнею промчав легкий вітерець, хоча вікна були зачинені, і полум'я в печі хитнулося, ніби хтось пройшов повз. Молоко в блюдці здригнулося. Краї його злегка пішли колами.

— Вони прийняли, — сказав Гуннар таким тоном, ніби на його очах відчинилося вікно в стіні.

— Звідки ви знаєте?

— За запахом. Пахне вершками й трохи димом. Це означає «дякуємо, але ж ми не можемо так сказати».

Катла розсміялася, і з-за печі у відповідь почувся той самий срібний смішок, трохи голосніший. Гуннар здригнувся, потім теж усміхнувся. Вони посиділи ще трохи, розмовляючи тихо й про дрібниці: про те, що у Вестерхеймі взимку темніє о третій годині, а потім узагалі не світлішає, про те, що овець у дядька Свейна сорок вісім, і всі знають одна одну на ім'я, і про те, що Гуннар їздив учитися до Фербенкса, але повернувся, бо не міг пояснити собі, навіщо поїхав.

— А ви чому приїхали? — спитав він.

— Дешево і тихо, — сказала Катла.

Гуннар подивився на піч, на підвіконня з блюдцем, на чашки, які, як вона помітила, знову стояли в ряд.

— Ну, — сказав він, — одне з двох.

Опівночі він підвівся. На порозі зупинився, ніяково покрутив шапку в руках і сказав, дивлячись у підлогу:

— Я нікому не розповідаю. Про них. З мене сміялися в школі, коли я, ще хлопчиськом, залишав молоко надворі. Казали, що я з котами дружу. Потім перестав. А бабуся казала, що приховані люди люблять тих, хто не сміється. — Він почервонів. — Ви, здається, не смієтеся.

— Я сміюся, — чесно сказала Катла. — Просто не з цього.

Вона збиралася сказати йому «дякую», як казала всім, хто робить для неї щось добре, і вже розкрила рота, але Гуннар підняв руку.

— Мені можна, — сказав він. — Але краще не в домі. І краще тихіше.

— Дякую, — сказала Катла, вже на ґанку, пошепки, і Гуннар усміхнувся ще ширше.

Над Хаугуром того вечора вперше за осінь спалахнуло північне сяйво. Воно піднялося з-за пагорба тонкою зеленою стрічкою, потім розширилося, заколихалося, стало схоже на завісу у величезному театрі, де йде вистава для небагатьох. Катла дивилася й думала, що колір у нього той самий, що в туші в банці. Будинок, виявляється, намагався говорити з нею мовою, якої вона не знала. Тепер вона знала принаймні абетку.

Вранці туш знову була чорною. Блюдце на підвіконні було порожнім, вимитим і стояло рівно, ніби його щойно принесли з крамниці. Катла взяла його в руки, постояла й, сама не знаючи чому, налила в нього молока знову. Це було, за її відчуттями, перше самостійне рішення за багато тижнів.