Дешево і тихо

Оголошення обіцяло дві речі: «дешево» і «тихо». Катла Сігурдардоттір знала з досвіду, що в житті справджується зазвичай щось одне з двох, а частіше ні те, ні інше. Будинок у Вестерхеймі виконав обидві обіцянки одразу, і саме тому перші три дні вона йому не довіряла.

Вестерхейм стояв на Алясці, так далеко на півночі, що на мапі його доводилося шукати, примружившись і подумки перепрошуючи в сусідніх міст за те, що вони такі великі. Чотириста мешканців, одна крамниця, одна заправка, одна школа з одним учителем фізкультури, який за сумісництвом водив шкільний автобус і вів гурток в'язання. Містечко заснували наприкінці дев'ятнадцятого століття ісландці та норвежці, які, судячи з усього, вирішили, що коли вже страждати від холоду, то краще подалі від родичів. Про це Катлі розповів водій маленького автобуса з аеропорту, поки віз її єдиною дорогою й жодного разу не відвів погляду від лобового скла.

— Ісландка? — спитав він, почувши її прізвище.

— Наполовину. Решта — Сіетл.

— Тоді вам тут сподобається. — Він замислився. — Або ні. Тут або одразу, або ніколи.

Катла кивнула, як кивають люди, яким щойно повідомили прогноз погоди на чужій планеті.

Будинок стояв на самісінькому краю містечка, там, де вулиця переставала вдавати вулицю й ставала стежкою до пагорба. Пагорб називався Хаугур, що ісландською означає «курган», і виглядав так, ніби хтось величезний накрив землю ковдрою й забув забрати. Будинок був двоповерховий, темно-червоний, з білими лиштвами й ґанком, на якому хтось давно й акуратно витер сходинку. Не по краю, а рівно посередині, як витирають сходинки ті, хто ходить по них щодня багато років поспіль.

Ключ їй передала Мейбл Лундгрен, власниця єдиної крамниці, вона ж, як з'ясувалося, поштарка, керівниця з нерухомості та людина, якій телефонують, коли в містечку щось трапляється, але не знають, кому саме. Мейбл було років сімдесят, вона мала гострі сірі очі й в'язану жилетку з оленями, і вона розглядала Катлу так, як розглядають товар на вітрині, що може виявитися не тим, чим здається.

— Платити першого числа, — сказала Мейбл. — Дрова за сараєм. Піч на кухні не чіпати, вона старша за нас обох і ображається.

— А сусіди? — спитала Катла, бо в оголошенні про це нічого не було, а до сусідів вона ставилася обережно, як до грибів. — Вони галасливі?

Мейбл помовчала рівно стільки, скільки потрібно, щоб пауза стала помітною.

— Тихі, — сказала вона. — Дуже тихі.

Катла хотіла уточнити, які саме, бо найближчий будинок, який вона бачила з автобуса, стояв за кілометр, але Мейбл уже перекладала на прилавку баночки з варенням, і розмову було закінчено.

У будинку було чисто. Підозріло чисто для місця, яке пустувало від самої осені: на підвіконнях ані порошинки, в цукорниці цукор, у шафі випрані рушники, складені куточком, як у готелі, де за цим стежать. Катла обійшла кімнати, помацала стіни, зазирнула в шафи, переконалася, що привидів у видимому діапазоні немає, і вирішила, що будинок просто добре вихований.

Це було в понеділок. До четверга вона розпакувала речі, купила за списком Мейбл усе необхідне, включно з лопатою, про призначення якої поки що тільки здогадувалася, і підготувалася до роботи. Робота в неї була проста й не надто романтична: видавництво в Сіетлі замовило дванадцять ілюстрацій до дитячої книжки «Лис, який боявся темряви». Катла прочитала назву в листі й подумала, що всесвіт іноді жартує надто в лоб.

Вона влаштувалася біля вікна другого поверху, де стіл стояв так, ніби його туди поставили заздалегідь, знаючи, що саме тут працюватиме людина, якій потрібне світло. Розклала олівці, акварель, три банки туші. Дістала аркуш щільного паперу, провела лінію, потім ще одну й раптом зрозуміла, що наспівує. Тихо, майже не розтуляючи вуст, якусь мелодію, якої не чула багато років і не змогла б назвати, якби її спитали. Мелодія здіймалася й опадала, як дихання сплячої дитини. Катла зупинилася й прислухалася до самої себе. Вона не пам'ятала, щоб коли-небудь вчила цю пісню. Але руки знали, куди вона йде, і Катла знизала плечима й повернулася до малювання.

Опівночі лис був готовий. Не такий, як у інших ілюстраторів, з очима-ґудзиками й пухнастим хвостом, а тонкий, насторожений, з великими вухами, які слухали темряву. Вона довго дивилася на нього, потім на годинник, потім на порожню бляшанку з-під кави й пішла спати, не прибравши зі столу жодного пензля. У цьому була її єдина справжня звичка: вона завжди залишала роботу відкритою, ніби боялася, що закрита робота не повернеться.

Вранці вона спустилася на кухню по чай і зупинилася на порозі.

Чашки стояли на полиці. Саме собою це не було дивним. Дивним було те, що вчора вона розставила їх як попало, як людина, що приїхала нещодавно й ще не вирішила, де їй жити, а тепер вони стояли в ряд, від найтемнішої до найсвітлішої: синя з відбитою ручкою, зелена, жовта, біла. Між ними не було жодної шпарини. Ніби хтось дуже старанний, але дуже сором'язливий провів тут ніч і пішов навшпиньки.

— Окей, — сказала Катла вголос. — Це я, мабуть, у сні. Я іноді розставляю речі у сні.

Вона не розставляла речей у сні ніколи. Але пояснення було зручним, і вона ним скористалася.

Нагорі, в майстерні, на столі стояла банка з чорною тушшю. Катла взяла її, щоб долити води в палітру, і потім іще довго тримала в руках, не донісши. Туш була зеленою. Не сіро-зеленою, не брудно-зеленою, а глибокого, чистого, лісового зеленого, того самого кольору, яким у дитинстві їй кортіло розфарбувати всю зиму. Вона відкрила кришку, понюхала, вмочила кінчик пензля й провела лінію на берегах аркуша. Лінія лягла на папір зеленою, густою і зовсім живою.

— Так, — сказала Катла. — Добре. Поки що це просто дивно.

Вона зателефонувала до Сіетла, батькові, бо недільний дзвінок пропустила, а батько був єдиною людиною на світі, з якою можна було говорити про побутові проблеми в побутовому тоні. Батько, інженер, спокійно вислухав про чашки й туш і сказав, що в старих будинках буває конденсат, хімічні реакції і, можливо, несправна проводка. Катла сказала, що чашки не міняються місцями від конденсату. Батько сказав, що це залежить від конденсату. Вони домовилися, що вона перевірить проводку.

День минув так, як минають дні в людей, які твердо вирішили нічого не помічати. Вона намалювала другу ілюстрацію, лиса в снігу, і поки малювала, знову наспівувала ту саму мелодію, і знову спіймала себе на цьому тільки коли закінчила. Пішов сніг, перший цього сезону, дрібний і сухий, як сіль. Ввечері вона налила собі молока в блюдце, бо чомусь забажалося саме в блюдце, поставила його на кухонний стіл і пішла нагору, забувши про нього.

Прокинулася вона о третій годині ночі від звуку.

Це був дуже тихий звук. Не скрип підлоги й не виття вітру, яких у такому домі слід було б чекати. Це був звук, з яким порцеляну обережно ставлять на дерево, щоб не розбудити того, хто спить. Катла полежала, слухаючи, як усередині неї дуже розсудливо сперечаються дві жінки: одна радила накритися ковдрою з головою, інша пропонувала спуститися вниз із лопатою. Перемогла, як завжди, третя, найвпертіша, яка просто встала й пішла.

На кухні горів тільки вогник під чайником, який вона не вмикала. Блюдце з молоком стояло на столі, не торкнуте. Поруч із ним, на чистій серветці, лежав її пензлик, м'який соболиний пензлик номер два. Той самий, який вона шукала ще від Фербенкса, перерила в аеропорту всі кишені, оплакала й подумки поховала. Пензлик був вимитий, висушений і покладений охайно, волосками до стіни, як кладуть річ, яку повертають із повагою.

Катла стояла й дивилася на пензлик. Потім на блюдце. Потім дуже повільно, як дивляться на двері, за якими може виявитися чиясь правда, в бік печі.

За піччю хтось ввічливо кахикнув.