Темний місяць

Першого дня грудня Катла прокинулася о пів на десяту й зрозуміла, що не знає, котра година.

Не тому, що годинник був несправний, а тому, що надворі було так само темно, як і об одинадцятій вечора, і як буде о третій дня, і як було напередодні. Полярна ніч у Вестерхеймі не звалювалася раптово, а входила повільно, як вода в човен, і тепер стояла по саму ватерлінію. Вікна світилися оранжевим і зеленим. На вулиці горіли ліхтарі, цілодобово, і кожен із них скидався на маленьку стійку перемогу.

Вона встала, вмилася, налила молока в блюдце. Будинок у грудні став іншим: тихішим, щільнішим, як людина, що перестала боятися й почала довіряти. Чашки, як і раніше, стояли в ряд, від темної до світлої. Скопі, судячи з усього, звик до її обличчя й тепер лише по вівторках переставляв цукорницю для різноманітності.

Ейнар Олафссон оселився в гостьовій кімнаті над крамницею Мейбл і за два тижні встиг стати головною новиною містечка. Він був, як виявилося, людиною, яка вміє подобатися. Він допомагав Мейбл розвантажувати товар, не скаржачись на спину. Він лагодив шкільний проєктор. Він розповідав у клубі історії про свої подорожі: про аукціони в Копенгагені, де за середньовічну застібку платили як за квартиру, про рукописи, куплені в спадкоємців норвезьких капітанів. Він називав усіх на ім'я з першого разу й жодного разу не помилився.

До Катли він прийшов першої суботи грудня, з пакетом у руках і з таким виразом обличчя, ніби збирався перепросити за щось, чого ще не вчинив.

— Я не заходитиму, — сказав він на порозі. — Просто хотів принести.

У пакеті лежав набір пір'їн у футлярі з темної шкіри: шість штук, тонка сталь, старовинне гравіювання. Кожна пір'їна була оздоблена крихітним візерунком, і Катла відразу впізнала руку майстра.

— Це ж вікторіанські, — сказала вона. — Англія, приблизно вісімдесяті роки. Вони коштують…

— Абсолютно нічого, — усміхнувся Ейнар. — Вони дісталися мені разом із партією книжок, і я не знав, кому їх віддати. А потім подумав: людина, яка так малює, мусить мати добрі пера. Це не подарунок. Це інвестиція в чиєсь майбутнє.

Катла стиснула футляр у руках. Щось усередині неї звично спалахнуло: «дякую». Вона встигла піймати слово зубами.

— Я помітила, — сказала вона.

— Перепрошую?

— Це така звичка. — Вона усміхнулася. — «Дякую» мені заборонили в цьому домі. Хтось на кшталт домовика.

Ейнар засміявся, і сміх у нього теж був приємний, трохи хрипкуватий.

— Ах так, Гуннар, мабуть, розповідав. Ці родинні перекази. Він у нас мрійник. — Він нахилив голову. — Але знаєте, що найдивовижніше? У кожному переказі є зерно правди. Не в казках, звісно, а в тому, що люди навколо них збудували. Будинок, наприклад. Можна мені глянути на піч? Я збираю інформацію про будівлі перших поселенців. Для каталогу. Це ненадовго.

Катла хотіла відмовити. Рука вже готувалася зачинити двері. Але Ейнар дивився на неї так просто й по-людськи, без найменшого тиску, що відмова здалася б грубістю.

— Тільки швидко, — сказала вона. — І нічого не чіпайте.

Він увійшов. Пройшов поріг прямо, не по дузі, і Катла чомусь відзначила це про себе. Зупинився на кухні, оглянув її чіпким, м'яким поглядом, дістав телефон і зробив кілька знімків: стеля, вікна, піч. Піч він фотографував особливо довго, присівши навпочіпки, ніби розмовляв із нею.

— Чавунна плита, — пробурмотів він. — Кінець дев'ятнадцятого. Дуже добре збереглася. А от основа кладки… — Він зробив ще один знімок. — Цікаво.

Блюдце на підвіконні, що стояло не торкнуте від вечора, заскрипіло. Катла обернулася. Молоко в ньому скисло: рівно, дрібними білими пластівцями, ніби на нього дунув зимовий вітер.

— Щось сталося? — спитав Ейнар.

— Ні. Просто… воно іноді так робить.

— Молоко у грудні, — сказав він співчутливо. — У холодних будинках буває.

Він пішов за десять хвилин, пообіцявши заглянути ще раз. Катла зачинила за ним двері й якийсь час стояла, прислухаючись до будинку. У ньому було тихо, але не так, як зазвичай. Це було мовчання, в якому чулося стримане несхвалення.

— Він чогось хотів, — сказала вона вголос.

Піч ледь чутно потріскувала. Звідкись із глибини стіни долинув сухий, невдоволений голос Орма:

— Фотографував основу.

— Це важливо?

Орм не відповів. Лише сторінка в його невидимій книзі хруснула, як крига.

Увечері прийшов Гуннар. Він приніс на плечі мішок вугілля, бо, за його словами, «ночі довгі, а дрова у вас худі», і довго длубався біля печі, не дивлячись на Катлу. Потім помітив на полиці шкіряний футляр.

— Що це?

— Пера. Від Ейнара.

— Він був у вас?

— Заходив, на п'ять хвилин. Фотографував піч.

Гуннар кивнув, прикрив заслінку й дуже ретельно обтрусив руки, хоча вони були чистими.

— Ви йому довіряєте? — спитала Катла.

— Я не знаю. — Він сів на скриню, зігнувшись, як складана лінійка. — Я хочу йому вірити. Це ж мій брат. Коли я був малий, він учив мене читати. Він привозив мені книжки. Він казав, що я здібний. Мені це було дуже потрібно, бо вдома ніхто не казав.

— Але ви згадали, як він сміявся з блюдця.

— Так. — Гуннар зітхнув. — І як він дивиться на речі. Знаєте, як він дивиться? Не на красу, а на ціну. Він може зайти до храму й сказати: «Яке прекрасне різьблення», і ви повірите, що він думає саме про це. А потім дізнаєтеся, що він уже прикинув, скільки за нього дадуть на аукціоні.

— Ви ревнуєте, — сказала Катла.

— Я не ревную. Я… — Він затнувся. — Може, й ревную. Зовсім трошки. Він уміє бути цікавим, а я вмію тільки овець рахувати.

Катла подивилася на нього. На його недоладну шапку, на червоні від вугільного пилу долоні, на плечі, які весь вечір ховалися від стелі.

— Ви вмієте інше, — сказала вона. — Ви вмієте перепрошувати в баранів. Це рідкісна навичка.

Гуннар засміявся, і напруга, що до цього стискала кімнату, трохи відпустила.

Коли він пішов, Катла налила в блюдце свіжого молока й поставила його на підвіконня. Потім дістала з кишені камінчики. Їх стало два: один сірий із білою жилкою, другий зовсім новий, гладенький, чорний, нагрітий, ніби його щойно подарували. Вона не пам'ятала, коли другий опинився в неї в кишені. Поклала на підвіконня поруч із молоком.

У темряві, за піччю, зашелестів папір. Орм, рівним голосом людини, якій доводиться вести звіти в найневдаліші часи, вимовив:

— Шість.

— А це багато? — спитала Катла.

Відповіді не було. Але за тим, як довго тривала тиша, вона зрозуміла, що запитання потрапило куди треба, і що цифра росте швидше, ніж Орм розраховував.

Тієї ночі їй наснилася піч. Вона стояла посеред білого поля, і хтось невидимий повільно, терпляче, як хірург, піднімав її за основу.