Книга рахунків

Лампа з'явилася в середу, дев'ятого грудня, і Катла, як людина, що отримала на той час шість подарунків і тверду звичку помічати їх уголос, цього разу не встигла навіть розкрити рота.

Вона повернулася з пошти, де отримала бандероль від Дани з правками, піднялася в майстерню й зупинилася. На столі, поруч із пір'їнами Ейнара й банкою туші, стояла маленька гасова лампа. Стара, мідна, із закопченим склом і ручкою у вигляді завитка. Горіла вона рівним теплим полум'ям без краплі гасу. Катла подивилася на неї, на вікно, де зовні була чорна, глуха ніч, і в голові в неї виникла дика думка, що лампа чекала саме на неї, бо знала, що в таку темряву людина перестає розрізняти кольори.

— Я помітила, — сказала вона, ковтнувши. — Лампу. І те, що вона горить.

— Сім, — вимовив звідкись із-за печі сухий голос.

Катла здригнулася, хоча чекала цього. Орм обирав для появ найнезручніші моменти, але вона вже звикла.

— Вам пора ознайомитися, — продовжив голос. — За внутрішнім регламентом, при накопиченні семи записів боржниця має право переглянути рахунок. Якщо побажає.

— Я бажаю, — сказала Катла.

Вона спустилася на кухню. Їй здалося, що повітря там стало щільнішим, як перед грозою. Блюдце на підвіконні було повним, чашки стояли в ряд. На столі, який вона ввечері залишила порожнім, лежала книга.

Це була величезна книга, завбільшки з піднос, оправлена в темну шкіру, із застібкою з потемнілого срібла. Вона розкрилася сама, без дотику, і сторінки зашелестіли так, як шелестить сніг, що сповзає з даху. Катла нахилилася й побачила рядки. Дрібний, охайний, абсолютно рівний почерк. Рядки трьома мовами, ісландською, латинською і, здається, якоюсь зовсім давньою, написаною тонкими паличками замість літер. Але серед них були й українські слова, і англійські, і числа.

— Читайте, — сказав Орм. — Я прокоментую.

Перший рядок гласив: «Катла Сігурдардоттір. Прийнята в дім 27 жовтня. Статус: гостя з правом проживання».

Нижче йшов стовпчик записів. Вохра, одна баночка. Олівці, дванадцять штук. Шкарпетки вовняні, одна пара, лисиці по колу (в'язання Гільдур, особиста ініціатива). Чай, одна чашка, гаряча, подана без прохання. Камінчик сірий, жилка біла, одна штука, подарунок із пагорба. Камінчик чорний, гладенький, подарунок із пагорба. Лампа мідна, одна штука, безперервного горіння.

В кінці стовпчика стояла сума: не число, а значок, щось на кшталт спіралі, закрученої всередину.

— Що це? — спитала Катла.

— Розмір боргу, — сказав Орм. — Визначається згодом.

— Ви ж казали, що борги у вас не покарання.

— Ми не караємо. Ми підтримуємо рівновагу. Людина щось отримує, і у світі утворюється перекіс. Світ не любить перекосів. Він любить, щоб усе повернулося на місце. — Голос на секунду пом'якшав. — Це як терези, панночко. Ми кладемо на одну шальку, ви кладете на іншу. Якщо не кладете, шалька тягне вниз, і все скрипить.

— А що саме я маю покласти?

— Це визначиться, коли ви будете готові. Не раніше.

Катла перегорнула сторінку. Там були старі записи, вицвілі, написані тим самим почерком, але іншим чорнилом. Вона провела пальцем по рядках і зупинилася на імені: «Руна Ейріксдоттір». Під ним стовпчик, довгий, на цілу сторінку. А в самому низу, жирною рискою: «Сплачено».

— Руна, — сказала Катла. — Гуннар розповідав. Вона брала подарунки сорок років.

— Сорок один, — поправив Орм. — Рахунок було закрито в тисяча дев'ятсот вісімдесят другому. Це записано.

— І чим вона заплатила?

Книга зашелестіла, і сторінка, ніби соромлячись, сама закрилася на середині.

— Це не для вас, — сказав Орм. — Кожен платить своїм. Чуже читати непристойно.

Катла випросталася й відчула, як усередині в неї піднімається щось гаряче й уперте. Вона все життя не любила бути винною. Не тому, що не вміла, а тому, що надто добре знала, як швидко борг перетворюється на спосіб керувати людиною.

— А якщо я хочу повернути зараз? — спитала вона. — Я можу намалювати для вас щось. Кожному по портрету. Або написати картину на стіну. Я не жадібна.

— Ви запропонуєте те, чого вам не шкода, — сказав Орм. — Це не зараховується. Рівновага любить біль, а не зручність. Вибачте, образно висловлюючись.

— Це жорстоко.

— Це точно. — Голос помовчав. — І ще. Поки ви наспівуєте оцю вашу мелодію, рахунок, як правило, йде в кращий бік.

Катла завмерла.

— Яку мелодію?

— Ту, що ви наспівуєте, коли працюєте. Ми слухаємо її з жовтня. Вона дуже… — Орм пошукав слово. — Стара. Ви не знаєте, звідки вона у вас?

— Від мами.

— А звідки в мами?

— Від прабабусі. Вона була ісландка.

Книга клацнула застібкою. Катла відчула, що розмову закінчено, і що в ній прозвучав іще один запис, який поки що нікому не показали.

Гуннар прийшов за годину, весь у снігу, з черговим мішком, і спершу не зрозумів, що в домі щось змінилося. Потім помітив лампу, яку Катла винесла на кухонний стіл.

— Сім, — сказала вона. — Орм показав мені рахунок.

— Я знаю. — Він сів на скриню з дровами, зняв шапку й провів рукою по волоссю. — Мені теж показували. Коли мені було десять. У мене тоді набралося три записи.

— І ти щось заплатив?

— Я віддав шапку.

— Яку?

— Червону, в'язану, з помпоном. Бабуся зв'язала. Я її дуже любив. Гільдур хотіла її, я не розумів навіщо, але віддав. Потім дізнався, що червоний колір у них означає «родина». Я віддав їм своє. — Він усміхнувся гірко. — Мені було десять, я потім тиждень ходив вулицею без шапки й захворів.

Катла подивилася на теперішню, вухату, сіру, і все зрозуміла.

— Я хочу заплатити зараз, — сказала вона. — Поки борг невеликий.

Гуннар підняв на неї очі, і в них майнуло щось, що вона спершу сприйняла за переляк, а потім упізнала як турботу.

— Не треба. — Він поклав руки на коліна. — Бабуся казала, що платити надто рано так само небезпечно, як надто пізно. Бо ви платите тим, що знаєте, а не тим, що потрібно. Вони беруть не те, чого вам не шкода. Вони беруть те, що підходить. І ви дізнаєтеся ціну тільки в той момент, коли віддаєте.

— Тоді як мені жити з цим рахунком?

— Жити, — сказав Гуннар просто. — Кожен день потроху. Помічати. Ставити блюдце. І не боятися. Страх, він теж записується. — Він помовчав. — Бабуся так казала.

— Твоя бабуся була дивовижною жінкою.

— Вона була страшною. Але справедливою.

Вони сиділи при світлі мідної лампи, і в її відблисках кухня здавалася тіснішою, а Гуннар здавався ближчим. Катла впіймала себе на думці, що хоче розповісти йому про мелодію, про дивну інтонацію Орма, про те, що десь глибоко всередині неї вже визріває здогад, ще не має форми. Але не розповіла. Побоялася, що, вимовлений уголос, здогад стане справжнім.

Він пішов пізно. Вона вийшла проводити його на ґанок, і вони ще довго стояли, дивлячись у чорноту над Хаугуром. Небо того вечора було без зірок, затягнуте щільною ватою, і тільки ліхтар на далекому кінці вулиці кидав на сніг блідий, тремтливий круг.

— Ейнар заходив до мене вчора, — сказав Гуннар. — Хотів поговорити про бабусині речі. Про старі книжки, про ритуальні предмети. Питав, чи не залишилося чогось на фермі.

— І що ти відповів?

— Що ні. Я не знаю, навіщо збрехав. — Він засунув руки в кишені. — Просто… всередині щось сказало: не треба.

— Може, просто нерви.

— Може.

Вони помовчали. З-за печі, тихо, як зітхання, долинуло слово, яке Катла не розчула, але яке прозвучало як «обережніше». Вона не зрозуміла, до кого воно звернене: до неї, до Гуннара чи до всієї їхньої невпевненості одразу.