Загублена ложка

Першою зникла ложка.

Катла зрозуміла це не одразу, бо про ложку вона взагалі не знала. Був суботній ранок, дванадцяте грудня, вона спустилася на кухню, і їй здалося, що в домі хтось плаче. Тихо, уривчасто, з носовим присвистом, як плачуть істоти, що вміють поводитися пристойно й дуже стараються.

— Скопі? — покликала вона.

Плач стих. Потім крізь шпарину за піччю долинув хрипкий, ображений шепіт:

— Ложечка. Пропала.

— Яка ложечка?

— Срібна. З блакитною облямівкою. — Шепіт зірвався на схлип. — Я її беріг. Вона ще з Ісландії.

Катла обережно опустилася навколішки перед піччю й зазирнула у вузьку шпарину між чавуном і стіною, куди зазвичай ішло молоко з блюдця. Там, на рівні підлоги, була виїмка завбільшки з книжкову полицю: акуратна ніша, складена з дрібного каменю. У ніші стояли речі. Наперсток завбільшки з горошину. Три крихітні намистини на нитці. Ґудзик від сорочки, судячи з вигляду, ще минулого століття. Вільне місце, де явно щось лежало.

— Це ваша полиця? — спитала вона.

— Це наше все, — прошепотів Скопі. — Ложечка. Наперсток. І намистина з червоною жилкою. Були. Пішли.

— Три предмети?

— Три.

Катла підвелася. Вона згадала, що вчора цілий день вела майстер-клас для школярів, бо Мейбл якось непомітно записала її у волонтери. Три години в тісному класі, п'ять першокласників, одна з яких намалювала лисицю із шістьма лапами й оголосила її «найшвидшою». Будинок усе цей час залишався порожнім. Двері, як завжди, були не замкнені.

— Орме, — сказала вона в повітря. — Ви тут?

— Завжди тут, — відповів сухий голос. Він звучав тихіше, ніж зазвичай. — Три предмети. Ложка срібна, наперсток залізний, намистина скляна. Належали будинку від року заснування. Зникли вчора між дванадцятою і п'ятнадцятою годинами.

— Хтось увійшов?

— Приховані люди не бачать того, хто входить, коли ми в ніші. Ми бачимо тільки тінь. — Орм помовчав. — Тінь була висока.

Катла відчула, як у неї холоне потилиця.

— Ви хочете сказати, що хтось зайшов до мого дому й украв ваші речі?

— Я хочу сказати, що за регламентом відповідальність за збереження майна дому несе господиня. Тобто ви.

— Але я не знала!

— Незнання не звільняє, — сказав Орм. І додав майже м'яко: — Але пом'якшує.

Катла одяглася й пішла до крамниці. Дорога була слизькою, повітря густим від морозу, ліхтарі тягли по снігу жовті смуги. Мейбл, як завжди, була за прилавком. Побачивши Катлу, вона відклала окуляри й дуже уважно подивилася на неї поверх оправи.

— Ви зблідли, — сказала вона.

— Мейбл, ви вчора бачили когось біля мого дому?

— Я багатьох бачу. Це моя робота.

— Близько другої години дня.

Мейбл помовчала. У крамниці було тихо, тільки холодильник гудів у кутку, як великий замерзлий джміль.

— Бачила, — сказала вона нарешті. — Ейнара. Ішов по стежці від вашого дому. З сумкою через плече, і сумка була важка, це видно з ходи. Я подумала, що ви йому щось передали. Він, знаєте, завжди з сумками.

— Він заходив до мене вчора?

— Я не знаю, чи заходив. Я знаю, що йшов звідти. — Мейбл зняла окуляри й потерла перенісся. — Люба, я стара жінка. Я багато бачила і ще більше чула. Я не казатиму, що він зробив, бо не знаю. Але якби я була вами, я б перерахувала все в домі. Особливо те, що маленьке.

Катла вийшла з крамниці, і холод вдарив по обличчю, як мокрий рушник. Вона стояла на ґанку, дивилася на вулицю, де було тихо й безлюдно, і намагалася вкласти думку, що ніяк не вкладалася. Ейнар був добрим. Він подарував їй пера. Він єдиний у цьому місті спитав, що вона малює, й вислухав відповідь до кінця. Він говорив про її роботу як про роботу, а не як про миле захоплення. Це не в'язалося з тим, що казала Мейбл.

Гуннар знайшов її в майстерні за годину. Він влетів у будинок, не зробивши навіть половини обов'язкової дуги, і з порога сказав:

— Скопі плаче. Я чув із вулиці.

— У них пропали речі, — сказала Катла. — Мейбл бачила Ейнара.

Гуннар зупинився. Потім дуже повільно сів на сходинку, що вела на другий поверх, і сказав:

— Я так і знав.

— Зачекай. — Катла підняла руку. — Ніхто не бачив, як він заходив. Мейбл бачила, як він ішов по стежці. Він міг просто гуляти. Він міг іти до мене й повернути назад.

— З важкою сумкою?

— У нього завжди сумки!

— Катло. — Гуннар підняв на неї очі. — Речі зникли. Він був поруч. Він фотографував піч. Він розпитував мене про бабусині речі. Що ще має статися, щоб ти мені повірила?

— Щось, крім збігів. — Вона помітила, що говорить голосніше, ніж треба. — Ти не любиш його, бо заздриш. Ти сам це сказав. Він розумний, він успішний, він уміє розмовляти з людьми, а ти…

Вона зупинилася. Гуннар дивився на неї без образи, без злості, і від цього було ще гірше.

— А я вмію тільки овець рахувати, — договорив він тихо. — Пам'ятаю.

— Я не це…

— Він єдиний тут, хто не сміявся з твоєї роботи, — сказав Гуннар. — Ти це хочеш сказати?

— Так.

— Я теж не сміявся.

— Ти мовчав, — сказала Катла й тут же зрозуміла, що вимовила щось зайве.

Тиша на кухні стала щільною. Десь за піччю Орм тихенько хмикнув, ніби записував.

Гуннар підвівся. Він був такий високий, що в низькій майстерні йому доводилося тримати голову набік, але в ту мить він, здається, став ще вищим.

— Добре, — сказав він. — Я не казатиму, що ти не права. Я просто скажу, що мені не байдуже, що з тобою буде. І з ними. Якщо захочеш поговорити, я вдома. Я завжди вдома.

Він надів шапку, вклонився печі, вийшов, і двері за ним зачинилися без грюкоту. Катла стояла, дивлячись на місце, де він стояв, і відчувала, як у неї в грудях розповзається дивне, колюче відчуття, ніби вона щойно викинула у вікно щось крихке й ще не чула, як воно впало.

Увечері вона все ж вирушила до Ейнара. Не тому, що збиралася його звинувачувати, а тому, що не можна жити, ні з ким не розмовляючи. Він зустрів її в гостьовій кімнаті над крамницею, у м'якому домашньому светрі, з чашкою кави й привітною усмішкою. На столі були акуратно розкладені каталоги, лупи, пінцети, три товсті книги в шкіряних палітурках.

— Катло! — Він підвівся. — Як добре, що ви зайшли. Я саме хотів поговорити про каталог.

— Ейнаре. — Вона трималася рівно. — Учора близько другої години дня ви проходили повз мій дім.

— Справді? — Він злегка нахмурився, пригадуючи. — Так, можливо. Я гуляв. Хотів подивитися на пагорб. А щось сталося?

— У мене зникли речі.

— Які?

— Дрібні. Ложка. Наперсток. Намистина.

Ейнар подивився на неї довгим, уважним, співчутливим поглядом і раптом розсміявся. Неголосно, по-доброму.

— Перепрошую, — сказав він. — Ви ж не підозрюєте мене в крадіжці ложки?

Він сміявся так щиро, так по-людськи, що Катла відчула себе винною. Обличчя спалахнуло, і вона пробурмотіла щось на кшталт «ні, звісно, я просто питаю».

— Я розумію, — сказав Ейнар. — Будинок старий, речі губляться. Якщо хочете, я допоможу вам пошукати. У мене є досвід. В антикварній справі ми весь час щось шукаємо.

— Не треба. Пробачте, що потурбувала.

Вона вийшла. На сходах, уже в дверях, на секунду озирнулася й упіймала на обличчі Ейнара вираз, якого той, мабуть, не збирався показувати: швидкий, уважний, оцінювальний. Він дивився на неї не так, як дивляться на підозрювану. Він дивився так, як дивляться на людину, що вже зробила те, чого від неї чекали.

Додому вона йшла нічною вулицею, не відчуваючи холоду. У червоному домі блюдце на підвіконні було повним, але молоко в ньому скисло, дрібними білими пластівцями, як у той день, коли Ейнар приходив фотографувати піч. Катла подивилася на нього, на лампу, що горіла на столі без гасу, і вперше подумала: а що, як Мейбл має рацію.

А що, як Гуннар має рацію.

А що, як вона, єдина людина в місті, яка вміє помічати, цього разу не помітила найголовнішого.