Ніч без зірок

Двадцять першого грудня у Вестерхеймі доба нічим не відрізнялася від будь-яких інших, але мешканці все одно вдавали, що це свято.

Мейбл поставила в крамниці ялинку, самотню, підпиляну, прикрашену фігурками із соломи й паперовими лисицями, яких намалювала Катла для шкільної виставки. Школа влаштувала концерт. Заправка підморгувала різнокольоровою гірляндою. У клубі накрили довгий стіл, і всі прийшли в найкращому, що знайшлося в шафах: у в'язаних жилетках, у сорочках із вишитими комірами, в чоботях, начищених до такого блиску, що в них можна було дивитися. Катла теж отримала запрошення. Мейбл передала його особисто, двічі, з інтонацією, що не припускала відмови.

Але Катла не пішла.

Вона сиділа вдома, в темряві, при світлі мідної лампи, і не малювала. Вперше за всі ці тижні рука не хотіла рухатися. Туш у банці була чорною, звичайною, блюдце на підвіконні стояло повним, але молоко не йшло. Будинок притих так, як затихають живі істоти, коли надворі гроза: забилися по кутках, затамували подих і чекають.

Дев'ять днів вона не розмовляла з Гуннаром. Він не телефонував, вона теж. А на десятий день прийшла хуртовина.

Починалася вона, як завжди, з вітру, який спершу дув вполсили, потім став упиратися плечем у стіни, потім почав свистіти в шпарах. Сніг пішов густий, колючий, горизонтальний. До дев'ятої вечора з вікна було видно лише білу хитку запону. Зірок, і без того рідкісних у цей місяць, не було зовсім: небо злилося із землею, і світ перетворився на чорно-білий шум.

О десятій на кухні щось змінилося.

Катла сиділа за столом, дивлячись на лампу, коли відчула це шкірою. У повітрі пахло медом, хвоєю, димом і чимось іще: старим, теплим, вічним. Світло лампи здригнулося й витягнулося, як струна, і за кілька кроків від неї, там, де за хвилину до того було порожньо, стояла жінка.

Вона була високою, вищою за Гуннара, і дуже прямою. Сіре волосся, заплетене в тугу косу, лежало на плечі. Одягнена була в темно-зелену сукню простого крою, без прикрас, а очі в неї були глибокі й темні, кольору туші, коли вона згущується в банці. Обличчя здавалося дуже старим і водночас зовсім без віку, як обличчя в каменя, на який століття за століттям падає дощ.

— Вітаю, Катло Сігурдардоттір, — сказала жінка. Голос у неї був низький і дуже спокійний. — Мене звати Гільдур.

Катла підвелася. Вона не пам'ятала, як підвелася. У голові було порожньо й дзвінко.

— Вітаю, — вимовила вона. — Я помітила. Тобто я бачу. Ви… ви прийшли.

— Я прийшла, бо довше чекати не можна. — Гільдур пройшла до столу, сіла, ніби робила це тисячу разів, і склала руки на колінах. — Сідай. Я не кусаюся. Ми не їмо людей, це дурні казки. Ми тільки записуємо.

Катла опустилася на стілець. Руки в неї тремтіли, і вона стиснула їх під столом.

— Орм казав, що ви визначите розмір боргу, — сказала вона.

— Орм багато говорить про те, чого не знає. — Гільдур ледь усміхнулася. — Ні. Я прийшла не за цим. Я прийшла сказати, що в нас біда.

Лампа на столі блимнула.

— Камінь, — сказала Гільдур. — Основа нашого дому. Він лежав під вашою піччю з тих пір, як перші люди поставили тут стіни. У ньому живе те, що ви називаєте нами. Ви не бачите нас, бо ми не в домі, ми в камені. Будинок навколо нас, як шкаралупа. Поки камінь на місці, ми живемо. Поки він під вогнищем, ми чуємо людей, зігріваємося їхнім теплом, бачимо їхні сни.

— Він зник, — сказала Катла.

— Він пішов. — Гільдур заплющила очі. — Десять днів тому. Я відчуваю його, як хворий зуб. Він не тут. Але й не дуже далеко. Він покинув вогнище, але ще не покинув Вестерхейм. Поки що не покинув.

— Ейнар, — вимовила Катла. Слово впало на стіл, як камінчик.

— Я не називаю імен, — сказала Гільдур. — Ми ніколи не звинувачуємо. Але той, хто шукав, знайшов. Ось і все.

Катла закрила обличчя руками. У голові проносилося все водночас: пера, фотографії, усмішка, сміх, «ви ж не підозрюєте мене в крадіжці ложки?». Вона відчувала таку злість на себе, якої не відчувала ніколи.

— Я могла його зупинити, — прошепотіла вона. — Він стояв у цій кухні. Він знімав піч. Я сама його впустила.

— Ні, — сказала Гільдур. — Ти не винна. Винен той, хто взяв. Ти просто була доброю. Це не злочин.

— Що з вами буде?

— Ми блідніємо. Це повільно. Як свічка, яку замкнули в ніші без повітря. Скопі вже не може переставити чашку, він плаче. Орм усе ще пише, але рядки на сторінках біліють. Я поки тримаюся, але в мене мало часу. Днів сорок, може, менше. — Гільдур розплющила очі. — Потім ми станемо тим, чим люди нас вважають: казкою. А будинок стане будинком. Просто червоним будинком на краю міста.

Катла підвела голову.

— Що мені зробити?

— Не обіцяй, — сказала Гільдур. — Пам'ятай правило. Ми не просимо обіцянок, бо обіцянки в нас важать надто багато. Просто допоможи. Не обіцяючи.

— Я допоможу, — сказала Катла. І додала: — Це не обіцянка. Це рішення.

Гільдур подивилася на неї. Погляд був довгим, і в ньому було стільки, що Катла не змогла б переказати: оцінка, вдячність, смуток, щось на кшталт обережної надії.

— Добре, — сказала Гільдур. — Це різні речі. Я рада, що ти їх розрізняєш.

Потім вона підвелася, і разом із нею піднялася тиша. Світло лампи вирівнялося, запах меду став слабшим. Гільдур зупинилася біля дверей і вимовила майже в бік:

— Та мелодія, яку ти співаєш. Продовжуй.

І зникла.

Катла просиділа хвилину, дві, п'ять. Потім підвелася, одягла куртку, шапку, чоботи, шарф і вийшла в хуртовину.

Чотири кілометри нічною дорогою при вітрі, що вибивав сльози з очей, виявилися найдовшим шляхом у її житті. Вона не думала, не планувала й не репетирувала, що скаже. Йшла, зігнувшись, і повторювала про себе тільки одне: «Я помилялася». Ліхтарі, рідкісні віхи на шляху, з'являлися й зникали, як маяки в бурхливому морі. Одного разу вона послизнулася й упала в кучугуру, і поки лежала там, дивлячись у чорно-біле небо, подумала, що вмирати на такій дурній дорозі вона не збирається.

Світло на фермі Олафссонів горіло у вікні кухні. Вона постукала в двері кулаком, бо пальців уже не відчувала. Відчинив сам Гуннар. Він був у светрі, з кухлем у руці, і, побачивши її, впустив кухоль.

— Катло?!

— Ти мав рацію, — сказала вона. — Пробач. Ти мав рацію з самого початку. Він узяв камінь. Гільдур приходила, вони вмирають, а я сказала тобі таке, чого не можна казати, і ти…

Вона не договорила, бо Гуннар ступив уперед, затягнув її в тепло, в коридор, потім знову на поріг, бо там було надто тісно, і обійняв. Обійняв так, як обіймають, коли більше не треба нічого пояснювати. Його вовняний светр пах вівцями, димом і чаєм. Катла уткнулася обличчям йому в груди й раптом зрозуміла, що плаче.

— Я не повинна була казати, що ти мовчав, — сказала вона у светр.

— Ти мала право. Я справді мовчав. Надто довго.

— Але не цього разу.

— Ні. — Він трохи відсторонився, щоб заглянути їй в обличчя. У світлі ліхтаря над дверима очі в нього були сірі й дуже серйозні. — Не цього разу.

Вони обидва, здається, знали, що зараз станеться, і обидва чекали, як чекають, поки перестане хитатися човен. Хуртовина вила в них за спинами, сніг бив по куртці, але Катла перестала його помічати. Гуннар нахилився, обережно, невміло, ніби боявся її зламати, і поцілував. Губи в нього були холодні й чомусь пахли м'ятою.

Коли вони розімкнулися, обидва були червоні, як буряк.

— Пробач, — сказав Гуннар за звичкою. — Я не хотів…

— Не перепрошуй, — сказала Катла й поцілувала його сама.

У вікні кухні за їхніми спинами, звідкись із-за фіранки, на секунду майнула величезна тінь. Свейн дивився на те, що відбувається, потім мовчки, не змінюючи виразу обличчя, простягнув руку й вимкнув світло на ґанку.