Останнє сонце

У Вестерхеймі останнє сонце проводжали так, як проводжають друзів на потяг: з легкою іронією й без зайвих слів, щоб ніхто не заплакав.

Вісімнадцятого листопада, об одинадцятій годині ранку, Мейбл вивісила на дверях крамниці табличку: «Зачинено на сорок хвилин з поважної причини». Школа відпустила дітей. Заправка вимкнула радіо. Навіть двоє пенсіонерів, які зазвичай стояли біля колонки й обговорювали політику, замовкли й повернулися на південь, туди, де над дахами висіла бліда лимонна смужка.

— Для чого ми дивимося? — спитала Катла.

— Для того, щоб запам'ятати, — відповів Гуннар. — Після сьогоднішнього дня сонце не підніметься над обрієм до двадцять третього січня. Шістдесят шість днів.

Він зателефонував їй напередодні й сказав, що є місце, звідки видно найкраще. Вони домовилися зустрітися біля підніжжя Хаугура. Катла прийшла в куртці, в шапці, в лисячих шкарпетках і з блокнотом. Гуннар прийшов із термосом, двома кухлями й таким виглядом, ніби готувався до іспиту, який складають на свіжому повітрі.

Підйом був нетривалим, але крутим. Сніг скрипів, повітря було сухе й гостре, як лезо. Пагорб, знизу схожий на ковдру, зблизька виявився цілком серйозним схилом, на якому то тут, то там стирчали з-під снігу сірі валуни. Катла зупинилася біля одного з них, найбільшого, з пласкою вершиною, і помітила, що він виглядає особливо: як стіл, який хтось накрив і не встиг прибрати.

— Тут, — сказав Гуннар тихо. — Це той самий камінь. Бабуся водила мене сюди.

Він зняв шапку, вклонився й сказав кілька слів ісландською. Потім обернувся до Катли, зніяковівши:

— Ви теж можете. Просто привітайтеся.

Катла подивилася на камінь. Камінь був як камінь: сірий, шорсткий, вкритий лишайником. Але вона раптом відчула, як усе навколо на секунду притихло, і вітер, що до цього тріпав їй шарф, зупинився, ніби хтось підняв палець.

— Добрий день, — сказала вона. — Я Катла. Я живу в червоному домі. Я помітила, що ви живете тут, і мені дуже приємно познайомитися.

Тиша тривала ще секунду. Потім із-за каменя, з розколини, куди не сягало ніяке світло, блимнув крихітний жовтий вогник і погас. Катла ахнула, а Гуннар подивився на неї так, як дивляться на людину, що щойно з першої спроби склала іспит із водіння в Нью-Йорку.

Вони піднялися вище, на самий верх, де вітер зривав подих, і влаштувалися на пласкому майданчику, дивлячись на південь. Налили з термоса гарячого чаю. Там, на обрії, ледь помітна світна ниточка, тонка, як волосина, чекала своєї години.

Сонце вийшло об одинадцятій сорок. Воно не зійшло, а скоріше показалося: спершу блідо-золотий краєчок, потім смужка, потім тонкий серп, який ліг на край землі, ніби втомився й вирішив на хвилинку присісти. Увесь Вестерхейм унизу був залитий косим оранжевим світлом. Дахи сяяли, вікна горіли, сніг спалахнув рожевим, блакитним, мідним. Тіні, довгі, тонкі, простяглися від кожного будинку до пагорба, як стрілки гігантського годинника.

— Гарно, — сказала Катла, і голос у неї здригнувся.

— Це останнє, — відповів Гуннар. — Тому й гарно.

Вони мовчали. Серп піднявся трохи вище, протримався двадцять хвилин і став повільно танути, як лимонна часточка в чаї. Катла дістала блокнот і заходилася швидко малювати: лінія обрію, пагорб, дві фігурки на вершині. Рука рухалася сама, і вона знала, що цей малюнок ніколи не стане ілюстрацією до жодної книги.

— Ви намалювали нас, — сказав Гуннар, зазирнувши через плече.

— Це композиція. Дві точки на тлі світла. Просто для балансу.

— Я так і подумав.

Вона підняла на нього очі. Він стояв зовсім поруч, у недоладній вухатій шапці, з червоним від морозу носом, і дивився не на сонце, а на неї. Це тривало недовго, але достатньо, щоб у Катли зупинилося серце й одразу ж запустилося, але вже на іншій швидкості.

— Скоро буде темно, — сказав Гуннар, відвівши погляд. — Довго. Але вона не порожня. Бабуся казала, що в темний час усе стає чутнішим. Не гіршим, а чеснішим.

— Ви мене вмовляєте не боятися?

— Ні. — Він усміхнувся. — Я себе.

Катла простягла йому кухоль, і їхні пальці на секунду торкнулися, обидві руки в товстих рукавицях, так що дотик більше скидався на зіткнення двох кучугур. Але цього вистачило. Катла відчула, як у кишені куртки щось потеплішало, і, сунувши руку, намацала гладенький круглий камінчик, теплий, ніби його щойно вийняли з печі. Він був сірий, із тонкою білою жилкою. Вона ще не встигла його дістати, як сухий далекий голос, чи то вітру, чи то бухгалтера, пробурмотів десь зовсім поруч:

— П'ять.

Катла швидко сховала камінчик назад і нічого не сказала. Гуннар помітив, але промовчав: у нього в кишені, як вона згодом з'ясувала, лежав точно такий самий.

Коли сонце остаточно зайшло, на Вестерхейм опустилися сутінки, сині, глибокі, в яких по черзі запалювалися вікна. Вони спустилися вниз мовчки. Гуннар подав їй руку на слизькій стежці, Катла прийняла, і жоден із них не сказав із цього приводу ані слова.

Біля підніжжя пагорба, на головній вулиці, перед крамницею Мейбл стояв чорний позашляховик, чистий до непристойності, ніби його всю дорогу віз на собі ангел. Біля ґанку крамниці високий чоловік у довгому темному пальті розмовляв із Мейбл. Він щось розповідав, жестикулюючи м'яко й граційно, і Мейбл слухала з виразом, якого Катла в неї раніше не бачила: ввічливим і дуже замкненим.

— Ейнар, — сказав Гуннар майже пошепки.

Чоловік обернувся. Йому було років тридцять п'ять, у нього були високі вилиці, світле, ледь торкнуте сивиною на скронях волосся й усмішка з тих, про які кажуть «обеззброююча». Він підняв руку, ступив назустріч, і голос у нього був такий, яким читають уголос гарні книжки:

— Гуннаре! Кузене! Я думав, ти ще в сараї, серед своїх улюблених овець. А це хто? Не кажи, сам здогадаюся. Катла? Мейбл сказала, що ти оселилася в червоному домі. Радий познайомитися. Ейнар Олафссон.

Він простягнув їй руку. Рука була теплою, сухою, з охайними нігтями. Катла потиснула її, і в ту ж мить відчула, як у кишені камінчик, ще недавно теплий, на мить став крижаним. Або їй здалося. Бо Ейнар усміхався так щиро, так відкрито, що підозрювати його було майже непристойно.

— Ви художниця, — сказав він. — Мейбл розповіла. Обожнюю. Я саме шукаю, кого б попросити намалювати для каталогу. Ми потім неодмінно поговоримо.

— Звісно, — сказала Катла.

Він іще раз усміхнувся й повернувся до Гуннара, обійняв його, плеснув по плечу, а над його плечем, на частку секунди, на одну лише частку, він подивився на пагорб. На Хаугур, де по схилу вже поповзла чорна тінь. Погляд у нього був не захоплений і не цікавий. Діловий. Так дивляться на товар, який збираються оцінити.

Катла відчула, як по спині пробіг холодок. Позаду, на стежці, хтось тихо, майже нечутно, кахикнув.