Ферма Олафссонів

— Свейн просив передати, що ви запрошені на недільний обід, — сказав Гуннар, стоячи на ґанку. — Насправді він нічого не просив, але він би попросив, якби вмів. Тож вважайте, що це запрошення.

— Від людини, яка не просила?

— Від людини, яка мовчки поставила на стіл зайву тарілку. У нас це називається офіційне запрошення.

Катла погодилася, бо цікавість виявилася сильнішою за обережність, а обережність останнім часом усе одно ходила з нею попідруч на дуже короткому повідку.

Ферма в неділю виглядала інакше, ніж першого разу. У вікнах горіло світло, з димаря здіймався прямий стовпчик диму, а на ґанку стояли охайно виставлені чоботи всіх розмірів, від дитячих до такого величезного, що Катла спершу прийняла його за відро. Вівці стояли в загоні щільною групою, підставивши вітрові товсті вовняні боки, і дивилися на неї з тим поблажливим виразом, який буває в людей, що давно звикли до гостей.

Дядько Свейн виявився чоловіком років шістдесяти, величезним, широкоплечим, із рудою бородою, що давно стала сивою, і руками, в яких будь-яка річ виглядала іграшковою. Він стояв на порозі, дивився на Катлу кілька секунд, кивнув і сказав:

— Сідайте.

Це був, як з'ясувалося згодом, один із найдовших його монологів за вечір.

За столом було тепло й тісно. Суп із баранини пах лавровим листом і чимось домашнім, від чого в Катли чомусь защипало в очах. Хліб був чорний, важкий, з кмином, і Свейн нарізав його одним рухом, завтовшки рівно в палець. Гуннар сидів поруч із Катлою, згорбившись так, ніби соромився власних ліктів, і кожні дві хвилини перевіряв, чи достатньо в неї солі.

— Їжте, — сказав Свейн. І по паузі: — Вам треба.

— Дякую, — сказала Катла, а потім прикусила язика, бо сиділа не в себе вдома. — Тобто я помітила. Що дуже смачно.

Свейн подивився на неї уважно, трохи довше, ніж потрібно для звичайної ввічливості. Кутики його вуст здригнулися. Він нічого не сказав, але поклав їй ще хліба.

На стіні над столом висіла велика фотографія в рамці: жінка років сімдесяти, в в'язаній жилетці, з прямою спиною й такою суворою усмішкою, що хотілося випростатися й прибрати лікті зі столу. Вона тримала в руках спиці, і з того, як вони лежали в її пальцях, було видно, що вона з ними не розлучається навіть на фотографіях.

— Бабуся Свава, — сказав Гуннар, перехопивши її погляд. — Свейнова мама. Вона померла три роки тому, у січні.

— Пробачте.

— Нічого. Вона була… — Він завагався, добираючи слово. — Вона була людиною, яка знала, як правильно поставити блюдце. І чому.

Після обіду Гуннар вивів її на двір, ніби треба було показати овець. Вівці справді були показані, всі сорок вісім, на ім'я, із короткою біографією кожної. Одну звали Тора, вона була головною і за віком, і за характером. Іншу звали Льолька, бо дядько Свейн, як виявилося, вмів жартувати, але тільки іменами. Катла слухала й сміялася, і ловила себе на тому, що їй зовсім не хочеться йти.

Вони зупинилися біля огорожі. Над Вестерхеймом небо було кольору розбавленого молока, сонце вже зайшло за край землі, і тільки вузька блідо-бузкова смужка на обрії нагадувала про те, що воно взагалі існувало.

— Вона водила мене на Хаугур, — сказав Гуннар. — Коли мені було сім. Взяла за руку, ми піднялися нагору, вона зупинилася біля великого сірого каменя й сказала: «Тут живе родина. Її звати Гільдур. Привітайся». Я привітався. Нічого не сталося. Але бабуся кивнула, ніби ми з кимось підписали папір.

— Ви бачили її?

— Ні. Але я чув, як вона засміялася. — Він усміхнувся. — Потім, у школі, я розповів про це одному хлопчикові, а він розповів усьому класу. Я навчився мовчати. Бабуся казала, що приховані люди цінують тих, хто не хвалиться. Що вони обирають співрозмовника не за знаннями, а за мовчанням.

— А потім вона померла.

— Так. — Гуннар засунув руки в кишені. — Останньої зими вона попросила мене стежити за блюдцем. Не заради них, а заради будинку. Сказала: «Якщо колись у червоному домі оселиться хтось новий, постав блюдце сам. Не чекай, поки попросять». Я хотів спитати, чому саме я, але не встиг.

Катла помовчала. Їй раптом здалося, що вона знає забагато для людини, яка приїхала сюди по тишу.

— У мене теж, — сказала вона, — є одна річ, про яку я не встигла спитати. Мама співала мені колискову. Коли мені було років чотири чи п'ять. Не англійською. Вона вивчила її в моєї прабабусі, батькової мами, яка говорила по-ісландськи. Слів вона не розуміла, співала на слух. Я теж не розуміла. Мама померла, коли мені було дев'ять, і тепер я пам'ятаю тільки мелодію.

— Зможете наспівати?

Катла наспівала. Тихо, майже пошепки, збиваючись на кожному другому такті, але вірно, як співають те, що давно живе всередині. Гуннар слухав, схиливши голову, і в міру того, як вона співала, брови його сходилися до перенісся.

— Я чув цю мелодію, — сказав він, коли вона замовкла. — Не самі слова. Але… — Він потер чоло. — Щось дуже схоже. Бабуся іноді співала її, коли перебирала вовну. Але ніколи не співала до кінця. Тільки перший рядок.

— Може, це просто схожа пісня.

— Може, — погодився Гуннар. Але з обличчя було видно, що він у це не вірить.

У кишені в нього задзвонив телефон. Він дістав його, глянув на екран, і усмішка повільно зійшла з його обличчя, як фарба з дощового паркану.

— Щось сталося? — спитала Катла.

— Ні. — Він простягнув їй екран. — Просто мій двоюрідний брат.

Повідомлення було коротким, гладким, як відполірований камінь: «Привіт, кузене. Скоро буду у вас, сподіваюся, на кілька тижнів. Зупинюся в Мейбл. Треба дещо оглянути в околицях, потім розповім. Е.».

— Ейнар, — сказав Гуннар. — Ейнар Олафссон. Живе в Анкориджі, торгує старовинними речами. Нордичні старожитності, антикварні книжки, прикраси. У нього крамниця з вивіскою трьома мовами. Він дуже розумний. Він навчив мене читати, коли мені було шість. Він єдиний у родині, хто поїхав і чогось досяг.

— Ви йому раді? — спитала Катла.

Гуннар розкрив рота, закрив, потім відповів повільно, як людина, що зважує кожне слово на аптекарських терезах:

— Він сміявся з моїх правил. Не злісно, а так, як сміються з дитини, яка вірить у Діда Мороза. Казав, що фольклор треба вивчати, а не залишати йому молоко. — Він повернув їй телефон. — Але він завжди приїжджав. Коли мені було погано. Він єдиний, хто приїжджав.

Вони повернулися в дім, і за чаєм Гуннар чомусь вирішив передати новину й дядькові. Свейн сидів біля грубки, лагодив пасок і, почувши ім'я, рівно, не піднімаючи очей, вимовив:

— Не пускай його в мій дім.

— Свейне, — сказав Гуннар. — Він твій небіж.

— Він син мого брата. Це різні речі.

Більше він не сказав ані слова. Пасок продовжував ходити в його руках, але Катла помітила, що голка кілька разів поспіль минала дірку.

Дорогою назад, у темряві, що накрила шлях важким оксамитовим покривалом, Катла думала про жінку на стіні, про сіру фотографію, про те, як неохоче людина вміє пояснювати те, що любить. Удома вона поставила блюдце. На столі на неї чекала чашка чаю, ще гаряча. Катла подивилася на неї й дуже тихо сказала:

— Я помітила. Але я нічого не просила.

Над піччю щось коротко й сухо хмикнуло, і в домі стало трохи тепліше.