Зупинка друга. Запізнення як стиль життя

Томаш Рейш запізнювався все життя, і це була не слабкість, а система.

Він запізнювався до школи, бо дорога здавалася йому надто гарною для поспіху. Він запізнювався на іспити, бо в нього неодмінно знаходилася ще одна фраза, яку треба було дочитати. Він запізнювався на день народження до власної сестри, і вона щоразу оголошувала, що це востаннє, але торт йому все одно залишала. Запізнення в Томаша було не вадою, а способом жити так, щоб ніщо не закінчилося раніше, ніж треба.

Але сьогодні він запізнився по-справжньому.

О дев'ятнадцятій нуль-нуль відкривалася його перша персональна виставка. У галереї, якої насправді не було, бо це була стара майстерня азулежу на вулиці П'ятого ліхтаря, де працював його дід Жуан, потім батько, потім він сам. Майстерню вирішили перетворити на один вечір на виставкову залу. Білили стіни, розвішували лампочки, привозили вино й стільці. Мати Томаша напередодні дзвонила шість разів і щоразу казала тільки: «Ти ж точно прийдеш?» — таким голосом, яким питають, чи залишиться в цьому домі хоч одна ціла тарілка.

А о сімнадцятій двадцять він стояв на підніжці трамвая й тримав у руках тубус і дерев'яну скриньку, у якій лежали сорок вісім плиток і одна біда.

Біда називалася «центральне панно».

Напередодні ввечері, рівно за двадцять годин до відкриття, він випадково його впустив. Не по-кіношному, не в сповільненій зйомці. Просто руки раптом перестали бути руками, і дванадцять плиток завбільшки з добру книжку розсипалися по бетонній підлозі дрібними блакитними скалками. Звук був такий, ніби розбилася не плитка, а щось у родині.

Томаш просидів навпочіпки до третьої ночі. Зібрав усе, що вдалося. Склав скалки в стару скриньку з-під дідових інструментів, обмотав повстю, вирівняв і зрозумів, що склеювати буде ніколи. Зранку в нього були замовлення, механік, який не прийшов, і постачальник, який прийшов, але не з тим. До полудня Томаш уже не пам'ятав, що саме збирався робити до цього.

І ось він їхав у трамваї, тримав на колінах скриньку зі скалками й відчайдушно намагався вдати, що все під контролем.

— Пробачте, — повторив він, бо не знав, що ще казати. — Я не навмисне, що вдерся. Я просто хотів устигнути на двадцять восьмий. Він же йде до Алфами, правда?

Дівчина в кондукторській жилетці подивилася на нього з легким примруженням. У неї було темне волосся, зібране так недбало, ніби вона зробила це в темряві, і дуже уважні очі, які бачили, як він бреше, ще до того, як він устигав почати.

— Двадцять восьмий іде до Алфами, — сказала вона. — Якщо дорога не передумає.

— Дорога не може передумати.

— Це ви так думаєте, бо ви не звідси.

— Я народився на сусідній вулиці.

— Тоді ви не звідси з іншої причини, — сказала вона й простягнула руку по квиток.

Томаш поліз у кишеню, знайшов три пластикові стаканчики, засохлий шматочок пензлика, фотографію дідової майстерні й монету, на якій хтось написав олівцем «доля». Він дивився на монету досить довго. Монету він цього ранку не отримував. Він узагалі не пам'ятав, як вона в нього опинилася.

— Дрібниця, — пробурмотів він і простягнув її дівчині. Та взяла, подивилася, підняла брову.

— Це не дрібниця, — сказала вона. — Це жетон. Старий, ще довоєнний. Звідки він у вас?

— Гадки не маю.

— Ви завжди носите з собою речі, про які нічого не знаєте?

— Лише по суботах.

Куточок її рота здригнувся. Томаш упіймав себе на тому, що хоче побачити, як він здригається ще раз, і тут-таки вилаяв себе: до виставки залишалося сто хвилин, а він думав про чужий рот.

Він сів на вільне місце біля вікна, притиснув скриньку до грудей і почав дивитися на місто, яке знав напам'ять. За вікном пропливали жовті стіни, пізні герані на підвіконнях і старий будинок із облупленою плиткою, де на другому поверсі хтось сушив білизну у вигляді прапорів. Усе це Томаш любив. Усе це він був готовий захищати. І саме тому на душі в нього було так кепсько.

Бо майстерню хотіли знести.

Це була не страшна й не героїчна історія. Це була нудна історія, яка трапляється в містах: у будівлі знаходився власник, у власника знаходився інвестор, в інвестора знаходився проєкт, а в проєкту знаходилося креслення з шістьма поверхами, дзеркальними вікнами й назвою «Готель із видом на долю». Автором проєкту був Едуарду Салгаду, заступник директора міської транспортної компанії і людина, яка, як казав батько Томаша, вміла полічити все, крім того, чого полічити не можна.

Цього року Салгаду викупив будівлю. Наступного збирався її знести. А ще збирався зняти з маршруту двадцять восьмий трамвай, бо той «не окупається й лякає туристів своїм скрипом».

— Скрипом, — сказав собі Томаш уголос.

— Перепрошую? — спитав чоловік у червоному шарфі.

— Нічого. Це я зі скринькою розмовляю.

— Буває, — сказав чоловік у шарфі з розумінням. — У мене от мопс теж іноді не відповідає.

Томаш кивнув, хоча нічого не зрозумів.

Виставка була його останнім аргументом. Якщо до майстерні прийдуть люди, якщо їм сподобається, якщо міська рада побачить, що тут живе не просто «стара споруда», а ціле ремесло, то будівлю можна буде визнати пам'яткою. На це сподівалася мати. На це сподівався батько, хоч і казав, що ні на що не сподівається. На це сподівався навіть дядько Мігел, який узагалі ні на що не сподівався, крім лотереї.

А Томаш сподівався лише на те, що встигне. І ще на те, що панно, яке лежить у скриньці на колінах, можна якось склеїти хоча б наполовину.

Бо справа була не в панно.

Справа була в тому, що панно почав дід. Дванадцять плиток, розпис кобальтом, сюжет, який Жуан Рейш вигадав в останній рік життя й не закінчив. Він називав його «Зупинка». Що саме там намальовано, Томаш достеменно не знав. Він знав тільки, що його треба дописати. Він рік збирався. Потім ще рік. Потім півроку шукав фарби. А потім, коли часу не залишилося зовсім, сів і таки дописав, і саме в цю мить упустив.

Томаш узагалі не вмів закінчувати розпочате. Це була його друга система після запізнення, і вони чудово доповнювали одна одну.

— У вас щось трапилося? — спитала кондукторка.

Вона стояла поруч. Він не помітив, коли вона підійшла. У руках у неї був блокнотик, на обкладинці якого сиділа маленька руда жабка в короні.

— У мене виставка, — сказав Томаш. — Через сто хвилин. І я везу в скриньці те, що має на ній висіти. Але воно у стані, який юридично називається «фрагментами».

— Це жахливо.

— Це ще м'яко сказано.

— Ні, я маю на увазі інше, — сказала вона. — Ви так тримаєте скриньку, ніби в ній спить дитина.

Він подивився на скриньку.

— Може, там і справді щось спить.

— Тоді вам треба його розбудити. Якнайшвидше.

— Яким чином?

— Не знаю, — сказала вона. — Я лише перекладаю.

— Що ви перекладаєте?

— Освідчення, — сказала вона так, ніби йшлося про податкові декларації. — По буднях. Чужі. Щоб вони не згубили тремтіння.

Томаш хотів спитати, що це означає. Хотів спитати, як її звати. Хотів сказати, що в неї на жилетці нитка стирчить і що йому від цього чомусь добре.

Але в цю саму мить трамвай під ним зупинився.

Не загальмував. Не пригальмував. Зупинився з таким тихим, остаточним зітханням, із яким зупиняється людина, що вирішила більше не йти.

Вони були на підйомі між двома пагорбами, там, де рейки здіймаються вгору так круто, що здається, ніби сам Лісабон не хоче, щоб по них їздили. За вікнами світило останнє жовтневе сонце. Унизу, метрів за двісті, виднівся дах майстерні Рейш. Поруч виблискувала річка. Усе було дуже гарно. Усе було дуже не на часі.

— Він стоїть, — сказав Томаш.

— Він іноді стоїть, — сказала дівчина й тут-таки поправилась: — Він іноді стоїть на світлофорі.

— Тут немає світлофора.

— Тут немає.

Вони дивилися одне на одного. У вагоні стало дуже тихо. Навіть мопс перестав дихати.

Фернанду Мелу підвівся зі свого місця. Підійшов до важеля. Натиснув. Потім ще раз. Потім притулився чолом до холодного скла й сказав найспокійнішим голосом, на який був здатен:

— Він не хоче їхати.

— Це що означає? — спитав Томаш.

Старий обернувся. Вуса в нього були серйозні, як у людини, яка бачить перед собою дуже просту помилку й не знає, на кого її повісити.

— Це означає, молодий чоловіче, — сказав він, — що вам сьогодні доведеться запізнитися якось по-новому.