Зупинка перша. Двері лише для пасажирів

У Лісабоні сім пагорбів, три тисячі плиткових фасадів і один трамвай, якому вірять більше, ніж прогнозу погоди.

Трамвай називається «двадцять восьмий». Він старший за більшість людей, які в ньому їдуть, і скрипить на поворотах так, ніби особисто коментує кожен метр рейок. Кажуть, він зупиняється там, де пасажирові час зустріти свою людину. Це кажуть таксисти, пекарі, бабусі з візками й один міський футбольний коментатор, який, щоправда, три сезони поспіль ставив не на ту команду. Але трамвай ще жодного разу не помилився. Жодного разу. Спитайте будь-кого. Будь-хто тут-таки пригадає кузину, сусідку чи перукаря, яких двадцять восьмий привіз до чоловіка просто на зупинку біля кондитерської.

Інеш Карвалью знала про це все. Вона знала про це більше за всіх, бо кожної суботи й кожної неділі сиділа в цьому трамваї на відкидному кондукторському стільчику й продавала квитки.

І трамвай жодного разу не відчинив заради неї двері.

— Три сорок, — сказала вона літній пані з сіткою, не піднімаючи голови.

Голова була зайнята іншим. Інеш ще тримала в ній голландця.

Вдень, з понеділка по п'ятницю, Інеш працювала в бюро «Слово в слово», яке перекладало чужі освідчення в коханні. Люди приходили з листами, листівками, голосовими повідомленнями, а якось і з пирогом, на якому було щось написано по-фінськи. Їм потрібно було, щоб слова долетіли до адресата іншою мовою й не згубили дорогою тремтіння. Тремтіння губилося найчастіше. Інеш навчилася його ловити, як ловлять вазу, що падає: не думаючи, всім тілом.

Сьогоднішній голландець писав дівчині з Порту. «Ik ben dol op je», писав він, і це означало б «я тебе обожнюю», але Інеш відчувала, що він хотів сказати зовсім інше, менше й смішніше, щось на кшталт «ти мені подобаєшся так, що я забуваю пароль від комп'ютера». Три дні вона шукала для цього португальське слово. Не знайшла. Знайшла лише пароль від власної банківської картки, який теж давно забула.

— Ти знову перекладаєш, — сказав Фернанду, не обертаючись.

Фернанду Мелу вів двадцять восьмий тридцять вісім років. Йому було шістдесят сім, у нього були вуса кольору мокрого асфальту й звичка розмовляти з трамваєм у третій особі: «він сьогодні не в гуморі», «він образився на дощ». З людьми він розмовляв коротше. З його спини можна було читати, як із книжки, і Інеш давно цього навчилася.

— Я не перекладаю, — сказала вона. — Я розмірковую.

— Ти ворушиш губами по-голландськи. Це переклад.

Трамвай здригнувся, скрипнув і викотився на площу Мартін-Моніш. Це була перша зупинка її зміни й перша зупинка на шляху до виставки, про яку Інеш поки нічого не знала.

Саме тут і починалося найприкріше.

Біля зупинки стояв старий із гітарою в потертому чохлі. Звали його Діниш, йому було сімдесят один, і він їздив у цьому трамваї щосуботи, бо, як сам казав, «в ньому добре думається про те, про що краще не думати». Поруч із ним стояла дівчина з наплічником завбільшки з невеликий холодильник і з таким обличчям, яке буває в людей, що закохалися надто швидко й ще не вирішили, радіти їм із цього чи боятися. Звали її Клара, вона прилетіла з Оттави на тиждень і встигла за чотири дні полюбити трамвай, булочки й одного дуже усміхненого офіціанта на ім'я Руй.

Двері відчинилися.

Вони відчинилися не так, як відчиняються звичайні двері. Вони роз'їхалися врочисто, без скрипу, з легким зітханням, ніби трамвай сам дуже цьому радів. Старий із гітарою вклонився порогові й зайшов. За ним зайшла Клара й незграбно зачепила наплічником одразу три поручні.

Інеш дивилася на це п'ять років. Щосуботи. Щонеділі. Двері відчинялися для пенсіонерів, студентів, туристів, закоханих, тих, хто загубив ключі, надію й одне одного. Вони відчинялися навіть перед голубами, які, щоправда, всередину не заходили, але дверям це не заважало.

Перед нею вони не відчинялися ніколи.

Не те щоб Інеш цього хотіла. Вона ж не була пасажиркою. Вона працювала в цьому вагоні. Але вона, як будь-яка дівчина у двадцять два роки, вдавала, що їй байдуже, і водночас вела докладний внутрішній журнал, куди записувала кожен випадок, коли трамвай оминав її. Журнал був товстий. Якби його надрукували, вийшла б книжка. Погана, але з гарною палітуркою.

— Квитки, будь ласка, — сказала вона, бо це було єдине, що вона могла сказати в таку хвилину.

Діниш простягнув їй монету й глянув поверх окулярів.

— Дівчино, ти знову дивишся на двері, як на несплачений рахунок.

— Я дивлюся на людей, які заходять.

— Ти дивишся на двері.

— Три сорок, — сказала Інеш. — Бо в мене немає часу на цю розмову.

Клара сіла поруч із гітарою й тут-таки дістала телефон. З екрана було видно, що там написано щось із серії «а якщо він узагалі не мав на увазі нічого такого». Інеш відвела очі. Чужі повідомлення вона читала лише по роботі, а по роботі в неї була страховка.

Трамвай рушив. За вікном попливли рибні ресторанчики, жовті стіни й білизна, що сохла на мотузках так затято, ніби літо обіцяло повернутися. Лісабон у жовтні пах каштанами й мокрим камінням. Десь унизу за будинками виблискувала річка, і здавалося, що все місто вишикувалося навколо неї за зростом.

— Об заклад, — сказав Фернанду, й Інеш відчула, як у неї всередині опускається щось важке. Він починав суперечку лише тоді, коли бачив, як вона сумує. — Об заклад, що на наступній зупинці зайде чоловік у червоному шарфі. І ти в нього закохаєшся.

— Я не збираюся ні в кого закохуватися на наступній зупинці.

— Тоді тобі нічого боятися.

— Ви ставите на чоловіка в шарфі, бо бачили його вранці на площі.

— Я ставлю на трамвай, — сказав Фернанду з гідністю. — Він не помиляється.

— Він помиляється на мені, — тихо сказала Інеш, щоб чув тільки він.

Старий вагоновод ледь сіпнув вусом. Це означало, що він почув.

— Він не помиляється, — повторив Фернанду. — Він чекає. Це різні речі. Це дуже різні речі, дівчинко.

Вона хотіла спитати, чого саме чекає трамвай. Хотіла вже тридцять вісім субот, бо стільки минуло відтоді, як вона вперше поставила це питання, а у відповідь почула «чого треба, того й чекає». Але на схилі від Мартін-Моніш до пагорба Граса попереду показалася зупинка, а на ній справді стояв чоловік у червоному шарфі.

Інеш видихнула. Не від долі, а від полегшення: у чоловіка в шарфі під пахвою був мопс. Мопс дивився на неї з таким виразом, який буває в людей, що багато років бачили, як інші припускаються помилок, і більше не дивуються.

Двері відчинилися. Чоловік у шарфі зайшов, привітався з мопсом, потім з Інеш, потім із порожнім повітрям і сів поруч із Кларою.

Фернанду крякнув.

— Гаразд, — сказав він. — Це не зовсім те, що я планував.

— Ви програли.

— Я відклав виграш.

У вагоні стало тісно й шумно. Діниш уже перебирав струни, і вони в нього звучали сумно, хоча грав він, як з'ясувалося, щось веселе. Клара шепотіла собі під ніс шість варіантів відповіді Руєві. Мопс чхнув. Чоловік у шарфі спитав, чи не надто гучно він дихає. Інеш подумала, що в суботу ввечері, у цьому вагоні, за такої кількості чужих сердець її власне серце виглядає як маленький невдалий глядач на задній лаві.

Саме в цю мить вона почула кроки.

Вони були швидкі, нерівні й дуже гучні. Хтось біг по бруківці за трамваєм, спотикався, лаявся мовою, яку Інеш визначила як «дуже португальську й дуже термінову», і при цьому, судячи зі звуків, ніс у руках щось таке, що не можна впускати ні за яких обставин.

Фернанду глянув у дзеркало.

— Не відчиняй, — сказав він.

— Що?

— Нічого. Просто… не відчиняй.

Але двері відчинилися самі. На ходу. Хоча трамвай не стояв, не гальмував і нікому нічого не обіцяв.

У прорізі, зачепившись за поручень однією рукою, а другою притискаючи до грудей довгий картонний тубус і дерев'яну скриньку з ручкою, влетів молодий чоловік. На ньому був пожмаканий піджак, на піджаку біліла пилюка, на щоці виднівся слід блакитної глазурі, а в очах стояла паніка людини, яка запізнюється на власну виставку й знає, що це не найкраща її частина.

— Пробачте, — видихнув він. — Пробачте, мені дуже треба, я потім усе поясню, це не те, що ви думаєте.

— А що ми думаємо? — спитала Інеш.

Він подивився на неї. Лише секунду. Але за цю секунду трамвай під ними легенько зітхнув, як зітхає старий пес, що впізнав кроки господаря.

Інеш цього зітхання не помітила. Зате помітив Фернанду, і вуса в нього ворухнулися втретє.