Підйом між пагорбами. Трамвай стає

Коли трамвай зупиняється на світлофорі, ніхто не хвилюється. Коли він зупиняється на підйомі, усі дивляться на вагоновода. Коли він зупиняється, а вагоновод дивиться на трамвай, як на тяжко хворого друга, усі дивляться одне на одного.

Інеш подивилася на Томаша. Томаш подивився на Інеш. Діниш перестав грати. Клара опустила телефон. Мопс чхнув. А чоловік у червоному шарфі, якого, як з'ясувалося, звали Ален і який працював у страховій компанії, серйозно сказав:

— У мене є поліс. На всякий випадок.

Ніхто не зрозумів, на який саме випадок і що він збирається страхувати, але чомусь усі трохи заспокоїлися.

— Фернанду, — сказала Інеш тоном, яким говорять із людиною, що веде машину, — що сталося?

— Нічого, — сказав Фернанду. — Він зупинився.

— Це не пояснення.

— Це єдине пояснення, яке в мене є.

Він знову натиснув на важіль. Трамвай не ворухнувся. Не загудів, не затрусився, не виявив жодних ознак життя, крім одного: лампочки у вагоні трохи потепліли й стали золотими, ніби хтось поставив на них свічку.

— Гаразд, — сказала Інеш. — Тоді технічна допомога.

Вона дістала телефон. Зателефонувала в диспетчерську. Там відповіли одразу, і це було першою поганою ознакою, бо диспетчерська двадцять восьмого трамвая в суботу після п'ятої не відповідала ніколи.

— Алло? — сказав приємний чоловічий голос, дуже впевнений і дуже задоволений. — Диспетчерська міського транспорту.

— Це двадцять восьмий, — сказала Інеш. — Ми стоїмо на підйомі, потрібна допомога.

— Двадцять восьмий, — сказав голос з особливою ніжністю, як говорять про предмет, якого незабаром не буде. — Звісно. Я передам. Не хвилюйтеся, до вас неодмінно приїдуть.

— Коли?

— Щойно звільняться, — сказав голос і поклав слухавку.

Інеш подивилася на телефон.

— Він був надто задоволений.

— Хто? — спитав Томаш.

— Диспетчер. Диспетчери не бувають задоволені. Вони або у відчаї, або на обіді.

— Може, в нього добрий день.

— Може, — сказала Інеш і сховала телефон. Але тривога залишилася лежати десь під жилеткою, маленька й дуже уважна.

Томаш тим часом підвівся й підійшов до дверей. Він не був упевнений, що це добра ідея, але іншої в нього не було. Відстань до майстерні становила двісті метрів по прямій і п'ять хвилин бігом униз по сходах. Якщо вийти зараз, ще можна встигнути склеїти хоча б половину панно. Якщо не вийти, то можна лише дивитися на майстерню крізь вікно й уявляти, як мати витирає руки об фартух.

— Пробачте, — сказав він Інеш, — можна мені відчинити двері?

— Звісно, — сказала вона. — Тільки вони не відчиняться.

— Чому?

— Бо ви не пасажир.

Томаш кліпнув.

— Я щойно заплатив жетоном.

— Це не те. Тут свої правила.

Він натиснув кнопку. Нічого. Смикнув ручку аварійного виходу. Ручка не піддалася, хоча на вигляд була звичайна, залізна й цілком здатна відчинятися. Він натиснув плечем. Потім ще раз, скринька при цьому перекочувала в одну руку, тубус у другу, і вся конструкція перетворилася на складний цирковий номер. Двері лише зітхнули й трохи похитали склом, наче дорікали йому в нетактовності.

— Він мене не випускає, — розгублено сказав Томаш.

— Він узагалі нікого не випускає, поки не вирішить, — сказав Фернанду.

— Що вирішить?

— Якби я знав, я б не мовчав.

І тут сталося те, через що пізніше Інеш розповідатиме цю історію з особливими паузами.

Двері відчинилися.

Усі чотири, одразу, за одну секунду, без звуку. За ними не було ні зупинки, ні тротуару, ні платформи. Лише стіна старого будинку з плиткою, на якій було намальовано корабель, і вузький виступ, на якому, мабуть, міг би вміститися голуб із гарною поставою.

Усі подивилися на двері. Потім одне на одного.

— Він відчинився, — сказав Томаш.

— Він не відчинився, — сказала Інеш. — Він показав.

— Що показав?

— Що він може.

Томаш ступив до прорізу. Двері зачинилися так само нечутно, як відчинилися, ледь не прищемивши йому рукав. Він відскочив.

— Він знущається.

— Він думає, — сказав Фернанду.

— Про що?

— Про вас. Про неї. Про нас. Про все. У нього буває.

Діниш нарешті відклав гітару й подивився на всіх із виглядом людини, яка багато років чекала, коли в її житті трапиться щось цікаве, і тепер не хотіла пропустити жодної секунди.

— Це знак, — сказав він урочисто.

— Це технічна несправність, — сказала Інеш.

— Це знак, — повторив Діниш. — Двадцять восьмий не зупиняється просто так. Він зупиняється, коли комусь час. Ось я, наприклад, сів, а він рушив. Бо мені ще не час. Клара сіла, він рушив. Пан із мопсом сів, рушив. А тепер стоїть. Значить, комусь із нас час.

— Комусь із нас час що? — спитала Клара тоненьким голосом.

— Зустріти, — сказав Діниш.

— Кого?

— Свою людину.

У вагоні зависла така тиша, що було чути, як десь під підлогою перекочується самотня гайка.

Клара подивилася на свій телефон. Потім на Діниша. Потім на Алена. Потім на мопса, і в її очах майнуло щось дуже близьке до панічного розрахунку.

— Але в мене вже є, — сказала вона. — Тобто, можливо, є. Тобто я не знаю, є чи ні. Тобто я взагалі не впевнена, що розумію, як це працює.

— Цього ніхто не розуміє, — м'яко сказав Діниш. — Це й є найцікавіше.

— Зачекайте, — сказав Томаш. — Тобто ви хочете сказати, що ми тут через… долю?

— Я хочу сказати, що ми тут через трамвай, — сказав Діниш. — А трамвай, молодий чоловіче, ніколи не помиляється.

Томаш розкрив рота. Закрив. Розкрив знову.

— У мене виставка, — сказав він. — Через годину сорок.

— Значить, у вас сто хвилин на долю, — сказала Клара. Вона, схоже, вже почала звикати.

Інеш подивилася на Томаша. У вагоні було золоте, трохи тепле освітлення, і його обличчя в цьому світлі здавалося втомленим, пом'ятим і дуже живим. Вона тут-таки відвернулася. З чого раптом? Вона ж перекладачка. Вона за професією зберігає нейтралітет.

— Давайте без паніки, — сказала вона вголос. — Спершу розберімося. Потім подзвонимо, потім знайдемо вихід.

— А якщо виходу немає? — спитав Томаш.

— Вихід завжди є.

— Це ви з досвіду чи за фахом?

— За звичкою, — сказала Інеш і дістала з кишені руду жабку-блокнот. — Я поки складу список.

— Який список?

— Усього, що пішло не так. Це заспокоює.

— І взагалі, — сказав Томаш, який устиг образитися на всіх одразу, — якби ви відчинили мені двері на світлофорі, я б давно був унизу.

— Ви самі сказали, що тут немає світлофора.

— Тоді на будь-якому іншому.

— Я не керую дверима. Я продаю квитки.

— Ви продали мені квиток у вагон, який не їде!

— Квиток на трамвай, а не гарантію на долю, — сказала Інеш і раптом помітила, що говорить голосом своєї тітки з податкової. — І тубус, до речі, ви тримаєте так, ніби збираєтеся мене ним ударити.

Томаш подивився на тубус. Той справді стирчав у її бік під небезпечним кутом. Він мовчки повернув його в бік мухи.

— Пробачте, — сказав він. — Я не зі зла. У мене просто дуже поганий день, а ви в ньому опинилися єдиною людиною в жилетці.

— Це найприємніше, що мені казали цього року, — сухо сказала Інеш. — Гаразд. Мир. На час простою.

Томаш хотів спитати, чи допомагає список. Але не встиг: скринька в його руках раптом тихо загула, як гуде чайник, що не може вирішити, закипати йому чи ні.

Він завмер.

— Це нормально? — спитав він майже пошепки.

Інеш подивилася на скриньку. Потім на Фернанду. Вуса в вагоновода зробили щось таке, чого Інеш ніколи раніше не бачила.

— Ні, — сказав він. — Це дуже ненормально.

У цю мить на всіх квитках, які Інеш продала за день і які лежали в пасажирів у кишенях, у сумках, за вухами й у чохлах для гітар, почав проступати друкований рядок. Тонкими, трохи тремтливими літерами, ніби хтось писав його дуже старим, але рішучим пером.

«Зупинка перша: ще не ваша».