Ніч Торраблота

Торраблот у Вестерхеймі відзначали так, як відзначали його дідусі: з в'яленою акулою, баранячою головою, чорним хлібом, червоним вином і такою кількістю пісень, що до півночі ніхто вже не пам'ятав, хто почав співати першим.

Клуб, довга дерев'яна будівля з високими вікнами й піччю в кутку, був освітлений усіма лампами, які знайшлися в місті. На столах лежали вишивані скатертини, над сценою висів саморобний плакат «Þorrablót», зроблений школярами, а в кутку, біля стіни, під білою простирадлом чекав своєї години великий прямокутник, метр на півтора. Мейбл Лундгрен, у святковій жилетці зі срібними оленями, ходила між столами з виглядом генерала перед боєм.

— Усе готово, — прошепотіла вона Катлі, коли та увійшла. — Роб на місці, в цивільному, вдає, що любить акулу. Свейн біля дверей, щоб нікого не випускати раніше часу. Гуннар біля задньої стіни. Усі знають, що робити.

— Не всі, — тихо сказала Катла. — Я сама не знаю, що буде.

— Це найцікавіше, — відгукнулася Мейбл і, на подив Катли, підморгнула.

Ейнар з'явився о восьмій. Він увійшов із розпростертими руками, у бездоганному темному костюмі й довгому пальті, яке злегка притрусив сніг, і миттю став центром кімнати. Привітався з усіма, розцілував Мейбл в обидві щоки, підняв келих за господарів, потиснув руку шерифу й спитав, як поживає його дружина. За п'ять хвилин він уже розповідав про колекціонерську виставку в Копенгагені, і навколо нього зібралася компанія слухачів.

Катла спостерігала за ним здалеку. Він виглядав як людина, якій нічого приховувати, бо приховувати нічого. У всій цій елегантності, в кожному жесті було стільки впевненості, що вона на секунду засумнівалася в самій собі.

Потім він зустрівся з нею поглядом, усміхнувся й підняв келих.

Вона кивнула у відповідь. Усередині в неї все стислося.

— Машина біля входу, — тихо сказав Гуннар, з'явившись у неї за плечем. — Чорний позашляховик. Багажник замкнений. Я перевірив.

— Він узяв її з собою? Хоча міг залишити в Мейбл?

— Він ніколи її не залишає. Він надто не довіряє людям.

Святкування тривало дві години. Їли, пили, співали, танцювали під гармонію, на якій грав учитель фізкультури, несподівано добре. Катла майже нічого не їла, і коли о десятій годині Мейбл піднялася на сцену й стукнула ложкою по келиху, пальці в Катли заніміли від холоду.

— Дорогі мої! — сказала Мейбл. — Сьогодні в нас особливий вечір. Ми пережили найтемнішу частину зими й скоро зустрінемо сонце. Але перш ніж вип'ємо за світло, я хочу показати вам дещо. Наша гостя, Катла Сігурдардоттір, намалювала для нас картину. Вона називається «Приховані сусіди». Катло, виходь.

Зал заплескав. Катла вийшла на сцену, відчуваючи, як підкошуються коліна. Мейбл узялася за край простирадла. Катла подивилася на Гуннара, він кивнув. Подивилася на Свейна, нерухомого біля дверей. На шерифа, який перестав жувати. На Ейнара, що підняв брову.

І тихо, майже не розтуляючи вуст, заспівала.

Це була та сама мелодія. Проста, стара, що здіймається й опадає, як дихання сплячої дитини. Катла не думала про неї, вона просто випускала її з грудей, як випускають птаха, який давно рветься на волю. Мейбл потягла простирадло.

Картина відкрилася.

Спершу нічого не сталося. Зал побачив темне місто, низькі будиночки й велику чорну гору. Пролунали ввічливі оплески. Хтось сказав «гарно». Мейбл усміхнулася й вклонилася.

А потім розколина в боці пагорба спалахнула.

Зелене світло вирвалося з неї, як вода з прорваної греблі. Воно розтеклося по малюнку, пробігло по дахах намальованих будинків, по дорозі, по небу, і раптом усе це ожило. Сніг на картині пішов. Вікна заблимали. Далекі намальовані постаті рушили вулицями. А над містом, над пагорбом, повільно, урочисто, піднялася стрічка північного сяйва: не намальованого, а справжнього, тремтливого, що переливалося на папері, як у небі.

Зал ахнув. Хтось упустив виделку.

— Це що, проєктор? — прошепотів хтось.

— Це Катла, — сказала Мейбл голосно, і голос у неї не здригнувся. — Це її мистецтво.

Катла продовжувала співати. Мелодія лилася сама, голос міцнів. Зелене світло в розколині пульсувало в такт, як серце. І тоді на передньому плані, на дорозі, там, де вона залишила порожню пляму, ворухнулася постать.

Високий чоловік у довгому пальті, з важкою сумкою через плече, повільно повернув голову. Обличчя в нього не було. Потім по паперу, швидко, як по мокрому склу, побігли дрібні чорнильні штрихи: ніс, підборіддя, трохи піднята брова, високі вилиці. Хтось невидимий, поспішно й з явною насолодою, домальовував риси. Десь під стелею, над сволоками, почувся хихикаючий срібний сміх.

На картині, перед усім Вестерхеймом, стояв Ейнар Олафссон. Упізнаваний до останньої зморшки. З сумкою. З обличчям людини, яку спіймали за руку.

Зал завмер.

Ейнар стояв посеред кімнати, з келихом у руці. На обличчі в нього був дивовижний вираз: суміш недовіри, розрахунку й дуже швидкого, майже тваринного розуміння. Але він не розгубився. Він усміхнувся й голосно сказав:

— Чудово! Який ефект. Катло, ви справжня майстриня. Це, мабуть, якась світна фарба?

— Ейнаре, — сказав Свейн від дверей.

Голос у нього був неголосний, але почули всі. Ейнар обернувся.

— Що?

— Вийди на вулицю.

— Навіщо?

— Послухай.

І тут за вікнами щось загуло. Низький, густий, довгий звук, схожий на дзвін, закопаний глибоко під землею. Шибки в клубі затремтіли. Сніг із даху з'їхав униз пластом, і у вікнах відбився дивний зелений відсвіт, що йшов звідкись зі сторони стоянки.

Першим вибіг Гуннар. За ним Мейбл, шериф, Свейн, потім усі інші, штовхаючись у дверях, у святкових нарядах, прямо в сніг.

Чорний позашляховик Ейнара стояв біля входу, освітлений зеленим сяйвом, що лилося з його власного багажника. Світло пробивалося крізь шви, крізь замок, через щілини в обшивці. Машина гула, тремтіла, дрібно стукала колесами по льоду, як кінь, що вчув дім.

— Що це? — сказав хтось. — Що там?

— Зараз дізнаємося, — сказав шериф Роб Гансен і ступив уперед. Це був кремезний, спокійний чоловік років п'ятдесяти, якого у Вестерхеймі знали як людину, здатну домовитися з лосем. Він дістав із кишені папір. — Ейнаре Олафссоне. У мене на руках заява від Свейна Олафссона, власника будинку на Хаугур-роуд, про крадіжку з його території належного йому майна. Свідчення Мейбл Лундгрен, яка бачила вас, що виходили з цього будинку з важкою сумкою. І це… — Він кивнув на світний багажник. — Достатня підстава, щоб розкрити.

— Це сваволя, — сказав Ейнар. Голос у нього, як і раніше, був рівний, але в ньому вперше зазвучала сталь. — Це моя власність. Ордер?

— Заява власника, свідчення свідка й очевидний шум на публічній стоянці, — перелічив Роб. — Досить. Відкрийте самі, або я зроблю це ломом.

— Не маєте права!

— Він не відкриє, — сказав Гуннар.

— Ні, — погодився Роб. — Свейне, у тебе лом?

— Завжди, — відповів Свейн і дістав з-під кожуха чималий залізний прут.

Ейнар кинувся до машини, але Свейн, не підвищуючи голосу, ступив йому назустріч і став на шляху, закривши собою півнеба.

— Не пущу, — сказав він.

Лом ударив у замок один раз. Кришка багажника відкинулася. Світло вдарило в ніч, як із прожектора. На ватній підстилці, обгорнутій темним оксамитом, лежав камінь. Сірий, шорсткий, завбільшки з буханку хліба, з глибокою тонкою борозною посередині, з якої лилося рівне зелене світло. Він гудів, як рій бджіл, і від цього гулу в людей тремтіли руки.

Поруч лежала шкіряна течка. Роб відкрив її й перегорнув папери.

— Свідоцтво про походження, — сказав він уголос. — «Камінь отримано з приватної колекції родини Расмуссен, Данія, 1953 рік». Підпис, печатка. Оформлено минулого тижня. І договір купівлі-продажу з містером Гарланом Бруксом із Сіетла. Дата поставки: вісімнадцяте січня. Сума… — Він присвиснув. — Це дуже багато.

У натовпі хтось охнув. Ейнар стояв нерухомо, і з його обличчя було видно, як руйнується дуже гарна, дуже продумана споруда. Він перевів погляд на Гуннара, потім на Катлу, яка стояла на ґанку, притримуючись за поручні.

— Ти нічого не розумієш, — сказав він Гуннару, і голос уперше був простим, без налагоджених модуляцій. — Ти вічно рахуватимеш овець.

— Краще овець, ніж людей, Ейнаре, — відповів Гуннар.

Кайданки на зап'ястях Ейнара клацнули неголосно, майже буденно. Роб прочитав належні слова. Мейбл стояла поруч, схрестивши руки на грудях. Свейн мовчки дивився на камінь, і в його обличчі щось дивно й глибоко змінювалося.

А камінь, освітлений усіма лампами міста, гудів, мерехтів і тягнувся з усіх сил, ніби знав, де його дім.