Ілюстрація-пастка

Ідея прийшла до Катли о четвертій годині ночі, коли вона вдесяте намагалася намалювати лиса й удесяте отримувала сіру пляму.

Вона сиділа в майстерні при світлі мідної лампи. Поруч на столі стояли банка із сірою тушшю, коричневий пил замість вохри, пера Ейнара й блюдце з молоком, яке вона принесла нагору, бо на підвіконні внизу воно давно перестало що-небудь означати. У домі було так тихо, що чути було, як за стіною осідає сажа.

Вона дивилася на папір і думала про те, що сказала Гільдур. «Ми живемо в камені, як ви в домі». І про те, що сказав Орм: «Ми слухаємо вашу мелодію з жовтня». І про те, що туш у неї змінювала колір не просто так, а у відповідь на щось. Вона згадала, як малювала першої ночі, як наспівувала, як лис вийшов живим. Згадала вохру, яку вони подарували, коли вона найбільше її потребувала. І як усе це йшло, коли йшов камінь.

— Ви чуєте мої малюнки, — прошепотіла вона вголос. — Не мене. Малюнки. Через туш.

Папір ворухнувся. Це міг бути протяг. Але Катла відчула, як у повітрі над столом щось зібралося, як збирається вода в кутку стелі, перш ніж упасти краплею.

— Орме, — покликала вона. — Якщо я намалюю для вас велику картину, ви побачите?

Сторінки зашелестіли. Голос, що відповів, був тонким, як нитка, але, як і раніше, сухим:

— Побачимо. Залежить від того, що ви намалюєте.

— Камінь. Який повертається додому.

Пауза.

— Це можна. — Орм замовк, і Катла вже вирішила, що він зник, коли голос виник знову, цього разу дуже близько, над самим вухом. — Попереджаю за регламентом. Намальоване доведеться оплатити.

— Я знаю.

— Ні, ви не знаєте. Ви думаєте, що знаєте. — Він помедлив. — Але це ваше право. Записую: «згода надана, ціна не визначена».

— Я не обіцяю.

— Це не обіцянка. Це прийняття. Різниця тонка, але юридично істотна.

Катла усміхнулася. Вперше за багато днів їй стало легко, бо в неї з'явилася робота, а робота, як вона давно знала, краща за будь-яку втіху.

План склався до ранку, і коли Гуннар приїхав на дядьковій машині, із запливлим оком і сумкою, з якої стирчали рулон паперу й банки з фарбами, він виглядав людиною, яка не спала, але вирішила не звертати на це уваги.

— Мейбл просила афішу на Торраблот, — сказав він. — Я сказав, що ти намалюєш. Вона в захваті. Великий формат, метр на півтора. Повісимо в клубі за сценою.

— Ти не проти, якщо вона буде… особливою? — спитала Катла.

— Розкажи.

Вона розповіла. Про те, що вони не шукатимуть камінь. Вони змусять його прийти самому. Про малюнок, який вона зробить на аркуші, написаному їхньою тушшю й їхньою ж мелодією: малюнок, який звучатиме. Про те, що камінь знає пісню, бо вона належить йому. І коли пісню почують його власні господарі, голос, йому доведеться відповісти.

— Малюнок як маяк, — сказав Гуннар.

— Або як сирена.

— Але камінь у багажнику. Він не піде в клуб.

— Не обов'язково, щоб ішов він. Досить, щоб ми побачили, де він. — Катла взяла олівець. — Ейнар прийде на свято. Він надто впевнений у собі, щоб не прийти. Усе місто буде там, Свейн, Мейбл, шериф. А машина стоятиме біля клубу, бо там нікуди більше ставити. Камінь опиниться за п'ятдесят метрів від картини.

— І що станеться?

— Не знаю, — чесно зізналася Катла. — Але намалюю так, щоб сталося щось помітне.

Вони працювали десять днів.

Це були дивні, тихі, зосереджені дні. Зранку Гуннар йшов на ферму, до овець, щоб показатися Свейну на очі й не викликати зайвих запитань. Удень повертався, привозив їжу від Мейбл і сідав у майстерні на підлогу, натягаючи папір на підрамник або змішуючи фарби за вказівками Катли. Він нічого не малював, але був незамінний: подавав пензлі, підкладав поліно в піч, мовчки слухав, як вона наспівує, і жодного разу не перебив.

Малюнок виходив великий, темний і дивний. На ньому був Вестерхейм уночі: низькі будиночки, занесені снігом, жовті вікна, чорна дорога, що йде в нескінченність. Над містом стояв Хаугур, як величезна спляча тварина, і в боці його була розколина, намальована так, щоб око повертався до неї знову й знову. У розколині не було нічого. Тільки темрява й тонка, майже невидима зелена лінія, там, де зазвичай малюють обрій.

Катла працювала тушшю, яку їй приносили щоночі, бо, як виявилося, коли вона засинала, хтось доливав у банку те, що залишалося в домі від кольору: останні краплі зеленого, залишки вохри, чорний, який раптом виявлявся глибоким, як озеро. Вона не питала, хто. Вона просто казала в темряву «я помітила», і банка наступного ранку знову була повна.

Гільдур з'явилася на восьмий день. Вона прийшла не як минулого разу, у плоті, а як легка тінь, ледь помітна на тлі лампи. Постояла за спиною Катли, подивилася на малюнок і сказала:

— Добре.

— Це пастка, — сказала Катла.

— Це молитва, — поправила Гільдур. — Просто дуже гучна.

Вона нахилилася, торкнулася рукою краю паперу, і по малюнку пробігла легка хвиля, як буває, коли вітер гладить воду. Туш на секунду спалахнула. Розколина в пагорбі стала глибшою.

— Продовжуй, — сказала Гільдур. — Не зупиняйся. І, Катло…

— Так?

— Що б не сталося, не бійся ціни. Вона завжди справедлива. Іноді це єдине, що можна про неї сказати.

— Це втішає?

— Ні, — зізналася Гільдур. — Але це правда.

Вона розтанула, залишивши запах меду й диму. Катла провела її поглядом і повернулася до роботи. Минуло ще два дні.

Останнім штрихом стала постать. Катла намалювала її на передньому плані, на дорозі, на самому краю: високий чоловік у довгому пальті, зі спини, з важкою сумкою через плече. Обличчя вона не стала промальовувати. Залишила порожню пляму, як роблять у чернетках. Вона не знала навіщо. Просто відчула, що так треба.

Коли вона закінчила, було п'ята ранку шістнадцятого січня. За вікном, десь над дахами, пливла густа, темна, безмовна ніч, до світанку, якого вони не побачать іще тиждень. Катла відклала пензель і дуже обережно, обома руками, опустила малюнок на підставку.

Він був ідеальний. Темний, глибокий, тихий, із ледь помітним зеленим відблиском там, де не має бути світла. Катла відступила на два кроки й зрозуміла, що боїться. Не картини. Того, що за нею піде.

Гуннар, що куняв на підлозі, розплющив очі, потягнувся й побачив малюнок. Він нічого не сказав. Просто підвівся, підійшов і поклав руку їй на плече.

— Гарно, — сказав він нарешті.

— Це пастка.

— Гарна пастка.

З-за печі, ледь чутно, як шелест паперу в замкненій шухляді, пролунав голос Орма:

— Прийнято. Одинадцять.

— Що одинадцять? — спитала Катла.

— Сторінок, на яких поки що можна писати. — Голос помедлив. — Але тепер, сподіваюся, не доведеться.