Зустрічний дарунок

Ейнара Роб посадив у службовий пікап і залишив під наглядом двох пенсіонерів із заправки, які, як виявилося, вміли мовчати ще виразніше за Свейна. До ранку, поки з Анкориджа не прилетять поліцейські, йому належало подумати.

Камінь несли втрьох. Свейн, Гуннар і Роб Гансен, який відклав убік шерифську суворість і взявся за оксамит із такою самою увагою, з якою колись у дитинстві тримав на руках новонародженого племінника.

Вони йшли від клубу до червоного будинку в тиші, нічним Вестерхеймом, під зеленим світлом, що лилося з ноші. Люди виходили на ґанки й мовчки дивилися. Мейбл ішла поруч із Катлою, тримаючи її попідруч, і жодного разу нічого не сказала, але рука її, суха й міцна, говорила все. На заправці хтось вимкнув гірлянду. Двоє пенсіонерів, у яких за вечір не залишилося жодного приводу для політики, зняли шапки.

Двері будинку вони відчинили навстіж. Катла першою пройшла на кухню й відкинула люк у коморі. Гуннар світив лампою, Свейн спускався в підпілля боком, як по трапу, несучи камінь так дбайливо, ніби в ньому було щось крихке й живе. Роб залишився нагорі, притримуючи драбину. Через п'ять хвилин Свейн підняв голову з люка й сказав одне слово:

— Ліг.

Нагорі, на кухні, повітря здригнулося.

Це було як після довгого, важкого вдиху, коли хтось, хто затримав подих на хвилину, нарешті випускає його на волю. У домі потепліло. Піч, яку ніхто не розпалював, потріскувала. Лампа на столі спалахнула рівним золотим світлом. На підвіконні блюдце з молоком трохи здригнулося, і молоко в ньому знову стало білим, густим, теплим.

Чашки на полиці здригнулися. Одна за одною, повільно, як птахи, що прокидаються, вони почали переставлятися, поки не вишикувалися в ряд: синя з відбитою ручкою, зелена, жовта, біла. Скопі, воскреслий, реготав за піччю так дзвінко, що в нього, судячи зі звуку, гикнулося.

— Я помітила, — сказала Катла, і голос у неї зірвався. — Я все помітила.

Свейн із Робом пішли першими, ніяково, обережно, як ідуть із дому, де щойно сталося щось надто особисте для сторонніх. Мейбл, на порозі, обернулася.

— Вранці принесу вам пиріг, — сказала вона. — І не смійте дякувати. Я вмію рахувати.

Гуннар залишився. Вони сіли за стіл один навпроти одного, обоє втомлені до тремтіння, і якийсь час мовчали, слухаючи, як дім знову стає домом.

Гільдур увійшла без стуку.

Цього разу вона була зовсім іншою. Не тінь і не силует, а справжня, щільна, з рожевими щоками й блиском у темних очах. Волосся, заплетене в косу, відливало сріблом. Вона зупинилася посеред кухні, роззирнулася, і обличчя в неї на секунду стало зовсім дитячим від щирої, майже фізичної радості.

— Вдома, — сказала вона. — Ми вдома.

Слідом виникли ще дві постаті. Маленька, моторна, в зеленому ковпаку, з величезними очима. І худа, згорблена, в окулярах на кінчику носа, з товстою книгою під пахвою. Скопі й Орм стояли поруч із Гільдур, і всі троє дивилися на Катлу й Гуннара.

— Ми бачимо вас, — сказав Гуннар пошепки. — Ми вас бачимо.

— Це тому, що камінь повернувся, — сказала Гільдур. — Перші дні після повернення ми видимі для тих, хто нас шукав. Потім знову станемо невидимими. Це нормально.

— Ну нарешті, — сказав Орм, поправляючи окуляри. — Я стільки сторінок просидів намарне. Якщо ви не проти, перейдімо до справи.

— До якої справи? — спитала Катла, хоча знала.

— До оплати, — сказав Орм і розкрив книгу.

Скопі, повиснувши в Гільдур на подолі, крадькома показав Катлі язика. Але очі в нього були мокрі.

Гільдур сіла за стіл між ними й склала руки перед собою. Світло лампи лягло на її обличчя рівним золотом.

— Катло Сігурдардоттір, — вимовила вона урочисто. — Ти прийняла сім дарів. Ти намалювала те, що належало нам, і тим повернула дім. Ти не злякалася ціни. Ми вдячні. — Вона злегка схилила голову. — Це слово ми вимовляємо один раз і тільки сьогодні.

— Гільдур, — сказав Гуннар. — Будь ласка. Вона не повинна платити за те, що…

— Ні, — перебила Катла. — Повинна. Це ж правда, Гуннаре. Я ж прийняла.

Вона повернулася до Гільдур.

— Що ви хочете?

Гільдур помовчала. Полум'я лампи здригнулося.

— Пісню, — сказала вона.

Катла не здивувалася. Якась частина її знала це давно, ще з тієї жовтневої ночі, коли мелодія сама вирвалася з грудей.

— Цю пісню ми подарували твоїй прабабусі, — продовжила Гільдур тихо. — Давно, ще коли вона жила в цьому домі, дівчинкою. Вона співала її щовечора, і ми слухали. Коли вона поїхала, то взяла пісню з собою. Вона не знала, що це дар. Ми не вимагали плати: прабабуся була дитиною. Але дар залишився на рахунку. Він перейшов до її дочки, до внучки, до тебе. Ти співала цю пісню весь час, поки жила тут, і щоразу ви платили відсотками. Але рахунок усе одно залишався відкритим.

— Прабабуся жила тут? — спитала Катла.

— Недовго. Кілька років. Потім її родина поїхала на південь. — Гільдур слабо усміхнулася. — Ти теж приїхала не випадково. Дешево і тихо. Дім кликав вас назад.

Катла повільно кивнула. Очі палали. Вона згадала маму, що схилилася над ліжечком, м'який голос, мелодію, що здіймалася й опадала, як дихання сплячої дитини. Єдине, що залишилося від неї, крім фотографій і однієї надто великої кофти.

— Якщо я віддам пісню, — вимовила вона, — я забуду її?

— Так, — сказала Гільдур. — Зовсім. Ти пам'ятатимеш, що вона була. Але не як звучить.

— І маму?

— Маму ти пам'ятаєш не за піснею. — Гільдур поклала долоню їй на руку. Долоня була сухою, теплою й дуже старою. — Але пісня була найближчим, що в тебе від неї залишилося. Я не обманюватиму. Це дорого.

Гуннар стиснув кулаки під столом.

— Має бути інший спосіб, — сказав він. — Будь-який. Я віддам щось натомість…

— Не можна, — тихо сказала Гільдур. — Кожен платить своїм. Ти вже заплатив, коли віддав червону шапку. Це був твій внесок. Сьогодні черга Катли.

Катла заплющила очі. Вона чула, як потріскує піч, як гуде під підлогою камінь, як дихає дім. Потім розплющила й сказала просто:

— Добре.

— Ти впевнена?

— Ні. Але я вирішила.

Вона підвелася, підійшла до печі, зупинилася біля теплого чавуну, повернулася обличчям до них, до Гільдур, до Орма, до Скопі, до Гуннара, і почала співати.

Це було не так, як у клубі. Не мелодія, а пісня. Слова, яких вона ніколи не знала, раптом повернулися, одне за одним, як повертаються з далекого плавання кораблі. Слова ісландською, прості й дуже давні, про те, що темрява не назавжди, що світло несуть у долонях, що сплячу дитину бережуть ті, кого не видно. Вона співала її всю, від першого до останнього рядка, ясно, чисто, і в голосі в неї було стільки ніжності, що в Орма окуляри запітніли, а Скопі тихо, як миша, шморгнув носом.

Остання нота розтанула в повітрі. Катла замовкла.

Тиша була такою глибокою, що чути було, як цокає невидимий час.

— Прийнято, — вимовив Орм. Він схилився над книгою, умочив перо в чорнильницю й вписав останній рядок. Гарно, чітко, з легким розчерком: «Сплачено».

Катла стояла біля печі. Хотіла щось сказати, але в голові раптом стало дивовижно тихо й світло, як у кімнаті, з якої винесли меблі. Вона знала, що щойно співала. Знала, що це була пісня, і що мама її співала. Але не пам'ятала, як вона звучить. Жодної ноти.

І тоді сльози пішли самі. Вона не ридала, не схлипувала, просто стояла й плакала, як плаче дитина, що втратила щось дуже дороге й ще не розуміє, що саме. Гуннар підійшов, нічого не кажучи, обійняв її, і вона уткнулася обличчям йому в груди.

— Я тут, — сказав він. — Я тут.

— Я пам'ятаю, що пам'ятала, — прошепотіла вона.

— Я знаю.

— Це жахливо.

— Це справедливо, — сказав тихий голос Гільдур за їхніми спинами. — Іноді це єдине, що можна сказати. На добраніч, Катло. Дякую тобі. Ми більше не скажемо цього слова.

Вони пішли, один за одним, розчинившись у теплому повітрі кухні, і пішли не як примари, а як сусіди, що зачиняють за собою двері. Залишився лише легкий запах меду й диму.

Гуннар не відпускав її до самого ранку. Вони сиділи біля печі, і він жодного разу не спитав, про що вона думає. Просто був поруч, і цього було достатньо. А десь глибоко в підпіллі, під кухонною підлогою, рівно й спокійно гудів камінь, повертаючись у свій старий, теплий сон.