Донос

Арлетт Бувьє приймала його у своєму кабінеті на другому поверсі, під портретом засновника Синематеки, суворого добродія з борідкою, який дивився на всіх відвідувачів так, ніби чекав вибачень. Кабінет був невеликий, заставлений коробками й підшивками, пахло тут сухим папером і валер'яною. Директорка сиділа за столом, згорбившись, і крутила в пальцях авторучку, яку то знімала з ковпачка, то надівала назад. Видно було, що вона не спала.

— Люсьєне, — сказала вона, коли він зачинив за собою двері. — Я хотіла зателефонувати вам зранку. Чесне слово. Не встигла.

— Уночі ви були в підвалі.

Ручка вислизнула в неї з пальців і покотилася по столу. Вона не стала її піднімати.

— Ви… ви були там?

— Я чув кожне слово.

Він не став сідати. Залишився стояти біля дверей, спираючись плечем на одвірок, і дивився на неї без гніву, спокійно, як дивляться на людину, якій уже нічим захищатися. Арлетт Бувьє було п'ятдесят вісім. Тридцять років вона опікувалася кінопам'яттю міста, добивалася грантів, рятувала стрічки від гниття й розводила на підвіконні фіалки. Люсьєн завжди поважав її, хоча й тримався на відстані. Цієї хвилини йому було її шкода.

— Я не знала, що вони візьмуть сканер, — швидко заговорила вона. — Мені сказали, що буде «планова перевірка умов зберігання». Годен приніс листа з печаткою Фонду, сказав, що це формальність, що Фонд дбає про збереження колекцій перед відкриттям музею. Я підписала. Я мусила підписати, Люсьєне. Ви ж знаєте, на чиї гроші ми живемо.

— Знаю.

— Без Фонду нам закриють опалення до весни. Всім нам. Уся лабораторія, архів, навіть ви.

— Арлетт, — урвав він. — Звідки Годен знав, на якій полиці лежало весілля?

Вона замовкла. Підвела голову й подивилася на нього довгим, тьмяним поглядом, і він зрозумів, ще не почувши відповіді, що почує саме те, чого боявся.

— Вона писала мені, — сказала Арлетт тихо. — Ноемі. Кожні три-чотири дні. Короткі записки. Що ви дивитеся, що знайшли, чим займаєтеся. Я передавала Годену. Він просив одразу, щойно в Синематеці щось виявиться, що стосується родини Делькур.

— Кожні три-чотири дні.

— З першого тижня. Ще з того вечора, коли вона принесла вам коробку.

Люсьєну здалося, що підлога злегка хитнулася. Він не сів, тільки міцніше вхопився за одвірок.

— Що саме вона писала?

— Що знайшли весільну плівку, що ви зацікавилися нею, що звернулися до якогось глухого майстра на вулиці Палітурників. — Арлетт заговорила швидше, ніби поспішала виплеснути все, доки не передумала. — Учора вранці вона написала, де плівка. «В/58, дублікати, чотирнадцята». Я переслала. Присягаюся, Люсьєне, я не знала, що вони прийдуть уночі. Я не знала…

— Годі, — сказав він.

Вона замовкла. У кабінеті повисла така тиша, що чутно було, як цокає настінний годинник і як у коридорі хтось котить візок із банками.

— Де вона? — спитав він.

— Не знаю. Правда. Вона не прийшла. Але в мене є її адреса. Вона в особовій справі.

Вона висунула шухляду, порилася й подала йому аркуш. Люсьєн узяв, не дивлячись, склав і сховав у кишеню.

— Арлетт, — сказав він уже на порозі. — Ви знаєте, що на цій плівці?

— Ні. І не хочу знати.

— Тоді вам пощастило більше, ніж нам.

Вулиця, де жила Ноемі, називалася вулицею Човнярів і тяглася від ринку до самої води. Будинок стояв посередині, над пекарнею: вузький, триповерховий, із пофарбованими охрою віконницями. На підвіконні другого поверху в горщиках цвіла герань, якась уперта, що не помічала листопада. Люсьєн натиснув кнопку дзвінка, зачекав і подзвонив ще.

Минула хвилина. Дві. Потім у домофоні щось клацнуло, і тихий голос сказав:

— Піднімайтеся.

Квартира виявилася маленькою й несподівано світлою. Коридор із книжковими полицями до стелі. Кухня, де на плиті стигав чайник. Кімната з великим вікном на воду, диваном, засипаним пледами, і комодом, на якому стояли горщики з чимось зеленим та кілька фотографій у рамках. Він устиг помітити серед них одну, чорно-білу, жінки у світлій сукні, що стоїть на церковному подвір'ї. Темні рухливі брови. Тривожний погляд.

Він зупинився.

Ноемі стояла біля вікна, спиною до нього. На ній був той самий сірий кардиган, що й напередодні, а мокре волосся й досі липло до скронь. Вона не обернулася.

— Ви прийшли дізнатися правду, — сказала вона. — Я готова. Тільки давайте відразу, доки в мене вистачає сміливості.

— Кажіть.

— Марі-Анж Лакруа — моя бабуся.

Він давно чекав цих слів, тому вони не вдарили, а просто лягли на місце, як плитка в мозаїку. І все-таки всередині щось стиснулося.

— Вона бухгалтер студії «Естюер», — вела далі Ноемі, так само дивлячись у вікно. — Була бухгалтером. Тепер їй вісімдесят вісім. Вона живе в притулку Сент-Анж, на околиці. Лежить зі зламаним стегном уже третій рік, ходить насилу, але пам'ять у неї ясна. Притулок утримує Фонд Делькур. Він оплачує її кімнату, догляд, ліки. Усе життя бабуся працювала, але пенсії в неї не вистачило б і на половину.

— Фонд оплачує.

— Годен прийшов до мене в перший же тиждень. Через три дні після того, як я принесла вам котушку. — Вона нарешті обернулася, і він побачив її обличчя: біле, без кровинки, із запаленими очима. — Дуже чемно. Сказав, що чув про мою бабусю. Що їй так пощастило з місцем. Що Фонд завжди готовий допомогти тим, хто лояльний. Але місць у притулках обмаль, і якщо хтось, через необережність, порушить довіру…

— Він погрожував.

— Він жодного разу не вимовив слова «погроза». Він сказав: «Сподіваюся, ви нас розумієте». — Вона гірко всміхнулася. — У мене нікого немає, крім неї. Мама померла давно, батько давно пішов. Бабуся мене виростила. Я не могла.

— Що ви їм розповідали?

— Спочатку тільки те, що ви знайшли весільну плівку і що вона вас зацікавила. Потім, що ви йдете до Ланглуа. Але я не сказала ні слова про вирізки. Ні слова. Присягаюся. Я не говорила про листи Оділь, про дім у Пор-Гризелі, про Еліану. Вони не знають про це, не від мене.

— А полиця?

Вона заплющила очі.

— Учора вранці Арлетт зателефонувала й сказала, що Годен уже знає, що плівка схована в сховищі, бо хтось із нічних сторожів бачив нас у підвалі. Він питав, де саме. Якби я промовчала, вони б перевернули весь підвал і все одно знайшли б, а заодно торкнулися б усього іншого. Я назвала полицю, щоб вони не пішли до вас додому.

— Вони прийшли до мене додому.

— Що?

— Того дня, коли я знайшов першу вирізку. Хтось був у квартирі. Нишпорив у речах Еліани.

Ноемі зблідла ще дужче.

— Цього я не знала. Це були не вони, тобто… я не знаю. Я справді не знаю. Присягаюся вам.

Вона сіла на край дивана й обхопила себе руками, ніби їй раптом стало дуже холодно.

— Я знала, що це підло, — вела вона тихо. — З самого початку знала. Але коли я дивилася на вас, на те, як ви дивитеся на цю плівку, як тримаєте цю банку, в мене стискалося серце. І я думала: треба знайти спосіб. Треба придумати, як попередити вас і не втратити її. Учора я зрозуміла, що такого способу немає. Що вибирати доведеться. І вибрала вас.

— Ви вибрали мене ввечері, а вранці надіслали їм номер полиці.

— Так. — Вона підвела на нього очі. — Це не виправдання. Я знаю. Я тільки хочу, щоб ви знали: я бігла через усе місто під дощем, бо не могла інакше.

Він стояв посеред чужої кімнати, і в ньому зіткнулися відразу два почуття, як дві стрічки на одній котушці. Одне казало: тебе зрадили. Друге: вона врятувала плівку. Одне: ти три роки жив сам і довірився людині, яку майже не знав. Друге: вона єдина, хто несе цю історію разом із тобою.

— Мені боляче, — сказав він нарешті. Голос прозвучав глухо. — Не за те, що ви доповідали. Я можу зрозуміти, чому. А за те, що ви мені не сказали. Я б упорався. Ми б разом упоралися. Просто дайте людині шанс.

— Я боялася, що ви підете.

— А тепер?

— А тепер, — прошепотіла вона, — я боюся, що ви підете все одно.

Він нічого не відповів. Підійшов до вікна. Унизу, на набережній, рибалки розвантажували сіті, й чайки ходили навколо, як жебраки біля церкви. У порту стояв пором, який удень ходив на острів, а вночі, кажуть, сам собі співав.

— Де плівки? — спитав він.

— У безпечному місці. Я не скажу, де. Не тому, що не довіряю. А тому, що чим менше людей знає, тим краще. Повірте мені хоча б у цьому.

— Добре.

— Ви залишаєтеся?

Він довго не відповідав. Потім, не обертаючись, сказав:

— Мені потрібен час. Але я не йду.

Ноемі мовчала. По її щоках безгучно котилися сльози, вона не намагалася їх приховати. Люсьєн чув, як за його спиною здригається її дихання, і хотів обернутися, але не міг. Не тому, що злився. Просто не був готовий побачити її такою, щоб не пошкодувати й не пробачити надто швидко.

— Це жінка з фотографії? — спитав він замість відповіді, кивнувши на комод. — Ваша бабуся?

— Так. У шістдесят шостому році. Їй тоді було двадцять вісім.

— Я бачив її брови на кадрі. Не зрозумів чиї.

— Вони в нас родинні, — слабко всміхнулася Ноемі. — Кажуть, це найчесніше, що в нас є.

Телефон у кишені Люсьєна задзвонив, і екран висвітив незнайомий міський номер. Він відповів машинально. Голос, який він почув, був теплий, м'який, трохи розтягнутий, голос дуже старої й дуже доброї людини.

— Люсьєне, мій хлопчику, це Етьєн Делькур. Я не завадив? Мені дуже ніяково, що я так пізно зі своїм проханням. Але мені раптом подумалося, що ми з вами не договорили минулого разу. Чи не приїдете ви до мене в суботу на вечерю? У мене на віллі, на скелі. Тільки ви й я. Я розповім вам про Поля. А ви розповісте мені про свою дружину.

Люсьєн подивився на Ноемі. Вона стояла нерухомо, з мокрими від сліз очима, і все розуміла по його обличчю.

— З приємністю, месьє Делькур, — сказав він у слухавку рівним голосом. — Я приїду.