Ніч у сховищі

Увесь наступний день Люсьєн прожив як людина, в якої болить зуб, але до лікаря йти не можна. Він зробив те, що робив завжди в тривожні дні: узявся до роботи. Розібрав хроніку сорок п'ятого року, розправив два рулони, вичистив пил із переглядової машини. Але руки, зазвичай розумні й спокійні, цього разу працювали погано: то викрутка падала, то рукавичка злітала з пальця. Він упіймав себе на тому, що разів десять підходив до вікна й дивився на вулицю.

Ноемі не прийшла. Не зателефонувала. Її стіл в архіві стояв порожнім, чашка з недопитим чаєм темніла на підвіконні. Люсьєн спитав у сторожа, і той знизав плечима: «Мадемуазель Арно сьогодні не відмітилася». Він зібрався поїхати до неї, але згадав: він не знав, де вона живе. За шість років жодного разу не спитав.

Увечері, близько десятої, він залишився в лабораторії сам. Будівля стихла. Дощ, що давно не вщухав, шкрябав у шибки й стікав на підвіконня, залишаючи на ньому видовжені мокрі сліди. Люсьєн сидів над мікроскопом і розглядав третій фрагмент, стрічку Тома Ріго, намагаючись знайти на ній якісь мітки, коли сходами пробігли кроки.

Швидкі, квапливі, спотикливі. Кроки людини, яка бігла.

Він схопився. Двері розчахнулися, і до лабораторії вбігла Ноемі. Вона була без шапки, з мокрим волоссям, що прилипло до чола, і стискала в руках полотняну сумку. Зупинилася на порозі, важко дихаючи.

— Мені потрібно, щоб ви дещо зробили, — сказала вона. — Зараз. Без запитань.

— Ноемі…

— Я все поясню. Пізніше. Обіцяю. Але зараз ви мусите мені повірити. До опівночі сюди прийдуть із Фонду. З перевіркою. Вони вже отримали підпис Арлетт. Вони знають, де лежить весілля.

— Звідки?

— Люсьєне. — Вона подивилася на нього благально. — Прошу вас.

Він дивився на неї секунду, дві. В її обличчі не було ні кокетства, ні гри, тільки втома й страх. І ще щось, гірке, схоже на провину.

— Що треба робити? — спитав він.

Вони діяли швидко. Люсьєн спустився в підвал із ліхтарем, зняв з полиці банку «В/58, д. 14», вийняв із неї весільну плівку, потім дістав із сейфа три коробочки з фрагментами. Усе це Ноемі дбайливо вклала в полотняну сумку, шар за шаром, перекладаючи цигарковим папером. Закрила, перекинула через плече. Люсьєн хотів спитати, куди вона це понесе, але вона випередила питання:

— Є місце. Ніхто не здогадається.

— Ви мені довіряєте?

— Я вам довіряю більше, ніж ви мені.

Він хотів заперечити, але в цю мить нагорі грюкнули вхідні двері. Потім ще одні. Почулися голоси: чоловічі, півголосом, і дзенькіт ключів у в'язці. Брязнув засув на внутрішніх дверях.

Ноемі вхопила його за рукав.

— Уже? Вони рано.

— Туди, — прошепотів Люсьєн.

Підвал Синематеки складався з довгого коридору з бічними проходами між стелажами. Люсьєн потяг її в найдальший із них, де стояли мертві архіви, коробки із закинутими стрічками, накриті брезентом. Тут було темно, пахло нафталіном і старим металом. Вони присіли за стелажем, на бетонну підлогу, впритул одне до одного, і він відчув, як тремтить її плече.

Згори, сходами, спускалися кроки. Три пари. Одна з них легка, м'яка, звично нечутна. Люсьєн упізнав цю ходу.

Світло ввімкнулося відразу всюди. Підвал залило рівним білим сяйвом, і тіні стелажів розтяглися по підлозі. Люсьєн затамував подих. Між полицями, у вузьку щілину, він бачив шматок коридору: двоє чоловіків у темних куртках із валізами, а перед ними, неквапливо, ніби господар у власному домі, йшов Рене Годен. Сірий плащ, чорні рукавички. Поруч із ним, трохи позаду, дріботіла жінка в світлому пальті, й обличчя в неї було директорки Синематеки Арлетт Бувьє: знервоване, вологе, із застиглою винуватою усмішкою.

— Месьє Годен, — казала вона пошепки, — я мушу нагадати, що за правилами така перевірка потребує письмового повідомлення співробітників…

— Письмове повідомлення додано, мадам, — рівно відповів Годен. — Ви його підписали сьогодні вранці. Якщо хочете, я покажу.

— Я просто… я сподіваюся, що ви не пошкодите нічого цінного.

— Не пошкодимо. Ми тільки заберемо те, що належить Фонду.

Він вимовив ці слова майже лагідно. Двоє чоловіків розстебнули валізи, дістали пластикові контейнери, рукавички, ліхтарі й пішли вздовж стелажів. Люсьєн чув, як відчиняються банки, як шурхотить плівка, як подзвонюють кришки. Вони діяли швидко й акуратно, але без цікавості: так працюють люди, яким нецікаво, що всередині. Їм треба було тільки знайти.

Годен зупинився. Люсьєн бачив лише його спину й руку в рукавичці, що повільно водила по корінцях банок. Потім рука завмерла. Вона точно, без вагань, потяглася до однієї з полиць і зняла банку.

«В/58, д. 14».

В Люсьєна смикнулася щелепа. Ноемі поруч стисла його зап'ясток так сильно, що він відчув нігті крізь рукав.

Годен відкрив банку. Кілька секунд він стояв нерухомо, дивлячись усередину. Потім дуже дбайливо, як діти відкладають зламану іграшку, поставив банку назад на полицю, розправив рукавичку й дістав телефон.

— Це Годен, — сказав він. Голос його був рівний, як стіл. — Банка порожня. Ні, месьє. Полицю названо правильно, але хтось виніс до нас. Так. Так, розумію. Я не думаю, що це збіг.

Пауза. З слухавки долинало тихе, ледь вловиме дзижчання.

— Ні, — вів далі Годен. — Він не міг знати, що ми прийдемо сьогодні. Це означає, що хтось його попередив. — Він замовк, ніби слухав відповідь. — Ні. Я не кажу, що вона. Я кажу, що ми перевірятимемо всіх.

Люсьєн відчув, як до горла підступає холодна хвиля.

«Полицю названо правильно».

Отже, вони знали, де шукати. Знали номер банки. Знали шафу. Знали підвал. Це знали лише двоє: він і Ноемі. А Ноемі сиділа поруч, стискаючи його руку, тремтіла й ховалася так само, як він.

Він повернув голову. Ноемі дивилася просто перед собою, широко розплющивши очі, і по щоці її повільно, як крапля по склу, скочувалася сльоза. Вона не втирала її.

— Потім, — прошепотів він самими губами.

— Пробачте, — прошепотіла вона у відповідь.

Годен прибрав телефон. Двоє в темних куртках закінчили обхід підвалу, склали в контейнери десяток банок із червоними кружечками: тих самих, що залишалися на полицях. Забрали заодно сканер із лабораторії: Люсьєн чув, як гуркоче його візок на сходах. Потім вони піднялися нагору, до робочих комп'ютерів, і незабаром згори долинув глухий звук ударів: хтось виймав жорсткі диски.

Арлетт Бувьє залишилася в підвалі, сама, серед стелажів. Вона стояла з похиленою головою, нервово смикаючи ремінець сумочки, й бурмотіла щось собі під ніс, то чи виправдання, то чи молитву. Потім випросталася, провела долонею по обличчю й пішла до сходів.

— Я нічого не підписувала б, — долинуло до Люсьєна, — якби вони не обіцяли…

Вона не договорила. Кроки стихли. Світло в підвалі погасло, залишивши лише черговий ліхтар над сходами.

Вони просиділи в темряві ще хвилин двадцять, доки будівля не затихла остаточно. Люсьєн слухав, як працюють механізми сховища, як крапає вода десь у кутку, як рівно дихає поруч людина, яку він до сьогоднішнього вечора вважав майже другом.

— Вони пішли, — сказав він нарешті.

— Так.

— Нам треба піднятися.

— Зачекайте. — Ноемі не рухалася. — Люсьєне, я мушу…

— Не тут. Не зараз. — Він підвівся й подав їй руку. — Мені треба знати лише одне. Плівки в вас?

Вона мовчки поплескала долонею по полотняній сумці.

— Добре. Тоді йдіть. Сховайте їх. Куди ви збиралися.

— Люсьєне…

— Ідіть, Ноемі.

Вона подивилася на нього довгим поглядом, у якому було відразу все: відчай, вдячність, прохання про прощення. Потім відвернулася й швидко пішла вздовж стелажів до чорного ходу, притискаючи сумку до грудей. Він чув, як скрипнули двері, як її підбори застукотіли по ґанку й розчинилися в шумі дощу.

Люсьєн піднявся нагору. У лабораторії панував розгром: висунуті шухляди, порожні полиці, вийняті кабелі. На місці сканера зяяла світла пляма на столі. Комп'ютери без жорстких дисків стояли, як випатрані риби. Усе, що він оцифрував за останній тиждень, усе, що зберігав на випадок втрати оригіналу, зникло. Лишився тільки він сам і чотири кадри в пам'яті.

Він сів на стілець посеред кімнати, затулив обличчя долонями й просидів так, доки у вікні не посіріло.

Світанок приніс дощ зі снігом, перший цього року. Пластівці падали на підвіконня й танули. Унизу, на набережній, уже з'явилися рибалки. Люсьєн підвівся, підійшов до вікна й побачив, що на розі біля ліхтаря жодної машини немає. Це було гірше, ніж коли вона стояла: він звик знати, де його стережуть.

Він дочекався дев'ятої. Спустився в архів і чекав на неї за столом, як чекав би на вирок. Ноемі не прийшла ні о дев'ятій, ні о десятій. Її чашка й далі стояла на підвіконні, холодна, з паличкою кориці на дні.