Батьківський погляд

Вілла Етьєна Делькура називалася «Сіра чайка», і назва пасувала їй ідеально: низька, довга, з широкими вікнами будівля зі світлого каменю, що прилипла до самого краю скелі, як птах на вітрі. До неї вела вузька дорога, що здіймалася від міста серпантином. У суботу ввечері на цій дорозі вив вітер, і фари машини Люсьєна вихоплювали з темряви то мокрі кущі дрока, то білу піну, що злітала над урвищем.

Біля воріт його зустрів Рене Годен. Сірий плащ, рукавички, непроникне обличчя. Він відчинив хвіртку, кивнув, не кажучи ні слова, і пішов поруч із машиною, злегка притримуючи рукою капот, як конвоїр. Люсьєн зупинився на подвір'ї, вийшов і сказав:

— Добрий вечір.

— Месьє Вайян. — Годен ледь схилив голову. — Месьє Делькур чекає на вас у їдальні.

Дім усередині виявився не таким, як чекав Люсьєн. Він думав про розкіш, про важкі штори й золото. Але тут панували суворість і дивна ощадливість: білі стіни, прості меблі, голі підлоги. І всюди, на кожному столику й кожній полиці, стояли кінокамери. Старі, чорні, з котушками й пружинними заводами, «Болекс», «Пате», «Арріфлекс», якісь дерев'яні скриньки на триногах. Вони здавалися не колекцією, а родиною.

— Це Гастон збирав, — сказав Етьєн, виходячи йому назустріч. Він спирався на ціпок із руків'ям-котушкою й усміхався так, як усміхаються, побачивши довгожданого онука. — Батько любив механізми. Він казав, що камеру не можна просто поставити на полицю: вона має відчувати, що її можуть увімкнути будь-якої хвилини. Проходьте, мій хлопчику, проходьте. Я так радий.

Їдальня виявилася маленькою: круглий стіл на двох, свічки в мідних свічниках, вікно на всю стіну, за яким чорніло море. Вогні далеких кораблів мерехтіли на обрії, як забуті в темряві слова. Служниця в чорній сукні внесла рибний суп, скибки хліба, холодну камбалу й вийшла, не вимовивши ні слова. Етьєн підняв келих.

— За Поля, — сказав він. — У понеділок йому виповнилося б дев'яносто два. Щороку в ці дні я п'ю за нього одного.

— Він був старший за вас на вісім років?

— На шістнадцять. — Він відпив трохи й поставив келих на скатертину тремтячою рукою. — Пробачте старому. Роки, знаєте.

Вони їли. Етьєн розповідав. Він розповідав про батька й про брата, про студію в п'ятдесяті роки, коли на набережній стояли черги по квитки, а з восьмої ранку в павільйонах пахло нагрітим пилом і кавою. Він розповідав, як Поль у дванадцять років приніс додому жабу й намагався зняти фільм про те, як вона їсть муху, а Гастон, розсердившись, наказав йому віднести тварину назад у рів. Як брати, один старший, інший молодший, ділили кімнату й увечері сперечалися, чи потрібен кіно звук.

— Поль вважав, що ні, — сказав Етьєн, і очі його затуманилися. — Він казав, що справжня правда видна, коли людина мовчить. «Звук бреше, Етьєне. Губи ніколи». Я сміявся з нього. Мені здавалося, це дурниця. А тепер розумію, що він мав рацію.

Люсьєн, який тримав виделку, на секунду завмер. Етьєн не помітив або вдав, що не помітив.

— Він був мрійник, — вів далі старий. — Знімав свої дивні німі фільми на старому «Болексі». Я досі не можу згадати його обличчя без цієї камери в руках.

Він підвівся, узяв зі стінної шафи маленький, потертий футляр і простягнув його Люсьєну.

— Візьміть. Це його.

У футлярі лежала кінокамера, крихітна, чорна, з облупленою фарбою й вм'ятиною на корпусі. Люсьєн обережно взяв її. На задній стінці було видряпано: «П. Д.».

— Він хотів би, щоб вона дісталася людині, яка вміє любити плівку, — тихо сказав Етьєн. — Мені вона ні до чого. Я тільки пилосос умію вмикати.

— Месьє Делькур…

— Для вас Етьєн. Прошу вас.

Це було зроблено так уміло, так щиро, що Люсьєну на мить захотілося прийняти подарунок і повірити всьому. Він майже фізично відчув, як сковзає під ногами теплий берег довіри. Він поставив камеру на стіл і промовив:

— Дякую. Але я не можу.

— Чому ж?

— Тому що ви покликали мене не за цим.

Старий подивився на нього довго. Потім усміхнувся, не ображено, а навіть із якимось захопленням, і, крекчучи, опустився на стілець.

— Ви дуже схожі на неї, — сказав він.

— На кого?

— На вашу дружину. Вона теж говорила прямо, коли хотіла.

В їдальні повисла тиша. За вікном, унизу, вдарила об скелю хвиля, і скло злегка загуло.

— Ви знали мою дружину.

— Знав, — спокійно озвався Етьєн. — Це не таємниця, мій хлопчику. Вона приходила до мене в жовтні двадцять третього. Представилася, як належить: «Еліана Вайян, звукорежисерка». А потім сказала: «Я донька Поля». І я… ви не уявляєте, що я відчув. Тридцять років шукати й раптом побачити її на порозі: тоненьку, сміхотливу, з цим впертим підборіддям. Я готовий був віддати їй усе.

— Ви сказали мені, що не знайшли її.

— Я не знайшов. — Він провів пальцем по краю келиха. — Не знайшов, доки вона сама не прийшла. А потім було надто мало часу.

Слово «мало» повисло між ними, як димок на вітрі.

— Надто мало часу, — повторив Люсьєн.

— Три тижні, — сказав Етьєн тихо. — Усього три тижні. Я збирався показати їй архів, оформити документи, представити як спадкоємицю. Ми б разом відкрили музей. Але вона померла.

У голосі його звучав такий щирий біль, що на секунду Люсьєн засумнівався у власних здогадах. Але очі старого, мокрі й червоні, не відривалися від його обличчя, і в їхній глибині, на самому дні, поблискувало щось холодне й дуже уважне, як ніж на дні чашки.

Етьєн вийняв хусточку, промокнув чоло й повернувся до свого спокійного тону.

— Тепер до справи. Я не ходитиму навколо та близько. Я знаю, що у вашому архіві з'явилася плівка. Весілля Поля та Ізабель, зняте Арманом Фабре. Я знаю, що її хтось виніс із підвалу перед моєю перевіркою. Знаю, що у вас у майстерні побували люди з Фонду, і прошу вибачення за їхню незграбність. Годен інколи перестраховується.

— Ви сказали мені минулого разу, що плівка втрачена.

— Я збрехав. — Він усміхнувся м'яко й беззахисно. — Пробачте, мій хлопчику. Я боявся. Боявся, що вона потрапить не в ті руки і що все, що я будував, зруйнується прямо перед відкриттям музею. Але тепер я бачу, що ви людина порядна. Тому пропоную чесно. Фонд бере Синематеку під своє крило на десять років. Нові верстати, нова лабораторія, усе необхідне. Вам, як керівникові реставрації, оклад утричі більший. Зал музею назвемо іменем вашої дружини. «Зал Еліани Вайян». Потрібна лише одна річ: плівка. І мовчання про те, що ви на ній побачили.

— Мовчання.

— Усього лише, мій хлопчику. У цій плівці немає нічого, крім болю. Один старий погано згадує своє минуле. Одне місто не хоче руйнувати гарну легенду. Мертвим правда не допоможе, а живим вона коштуватиме надто дорого. Подумайте про Синематеку. Про Арлетт Бувьє, яка працює там тридцять років. Про Ноемі Арно.

Він вимовив це ім'я так само рівно, як усі інші, і Люсьєн відчув, як усередині стало зовсім холодно.

— У мадемуазель Арно, наскільки я знаю, в притулку Сент-Анж лежить бабуся, — додав Етьєн. — Мила старенька. Ми дуже про неї дбаємо. Я хочу, щоб так і залишалося.

Він дивився на Люсьєна теплими, вологими очима. Він нічого не вимагав. Він просто перелічував.

Люсьєн довго мовчав. Потім підвівся з-за столу.

— Мені треба подумати, — сказав він. — Ви дасте мені час?

— Скільки потрібно. Але, на жаль, до відкриття музею. Це перша субота березня.

— Добре.

— Годен вас проведе.

— Я знайду дорогу сам.

— Любий мій хлопчику, — м'яко промовив Етьєн, не підводячись із-за столу. — Дорога сьогодні темна.

У передпокої, біля самих дверей, на Люсьєна чекав Рене Годен. Він стояв нерухомо, склавши руки за спиною, і дивився на дощ за склом. Почувши кроки, обернувся.

— Месьє Вайян. Пізно. Уночі на мисі слизько. Я б не радив їхати через Гризель. Краще через Сен-Мерлен, нехай довше.

— Дякую за турботу.

— Це не турбота, месьє. Це знання місцевості. — Він ледь нахилив голову. — Ви знаєте, там був один поворот. Над урвищем. Нещасний випадок. Люди часто не встигають загальмувати.

Люсьєну здалося, що в легені налили свинець.

— Я знаю цей поворот, — відповів він так спокійно, як тільки зміг.

— Тоді ви розумієте, про що я.

Годен розчахнув двері. В обличчя вдарив вітер, змішаний із водяним пилом. Люсьєн вийшов на ґанок, не обернувшись, дійшов до машини, сів за кермо й кілька секунд просто тримався за нього обома руками. Пальці тремтіли. У дзеркалі заднього виду він побачив, як в освітленому дверному отворі стоїть Годен, високий, нерухомий, і дивиться йому вслід. А за ним, на другому поверсі, у вікні їдальні, виднівся силует старого з ціпком.

Він завів мотор. Їхав повільно, звернувши на дорогу до Сен-Мерлена, як велів Годен. Не тому, що послухався, а тому, що на мисі йому сьогодні не вистачило б духу. Дощ бив по склу, двірники не впорувалися. У голові стукало одне й те саме: «Надто мало часу. Три тижні».

Він знав тепер. Не із зошитів, не з листів. Він почув це в голосі людини, яка тридцять років шукала племінницю й три тижні тримала її в домі, і жодного разу не спитала, чому вона так пізно прийшла.

Етьєн Делькур знав, що Еліана помре. Не тому, що здогадувався. А тому, що хтось уже ухвалив це рішення.

Він зупинив машину на повороті до села, вимкнув двигун і в темряві, під рівний шум дощу, промовив уголос:

— Я не віддам тобі плівку. Що б ти не обіцяв.

Потім дістав телефон і набрав номер Ноемі. Вона відповіла з першого гудка, ніби весь цей час сиділа зі слухавкою в руці.

— Мені потрібно побачити вашу бабусю, — сказав він. — Завтра.