Ліс у тумані

Дім Ервана Ле Гофа стояв біля самої води, на кам'яному мисі, і виглядав так, наче виріс зі скелі. Низький дах із сірого шиферу, товсті стіни, блакитні віконниці, облуплені від солі, а на подвір'ї перекинутий човен, під яким гуляв рудий кіт. Господар вийшов їм назустріч, не чекаючи стуку: високий, сутулуватий, із сивими вусами й руками каменяра, широкими, з великими суглобами. Він дивився на Дару уважно й не здивовано.

— Запізнилися на тиждень, — сказав він французькою, з густою бретонською вимовою. — Я чекав у листопаді. Але нічого. Заходьте, дощ.

Усередині пахло рибою, смолою та яблучним сидром. На столі стояв глиняний глечик і три кухлі, наче їх поставили заздалегідь. Ерван розлив сидр, нарізав хліб і твердий сир, сів і довго дивився, як вони їдять.

— Вона вас зустріла, — сказав він нарешті. Не питання.

— Двічі, — відповіла Дара.

— І запропонувала угоду.

— Одну. І ще одну. Я прийняла другу.

Ерван кивнув так спокійно, наче йшлося про погоду.

— Розповідати вам про корону? Ріс, гадаю, розповів.

— Розповів про Анвен, про крадіжку. Про те, що корона їсть Мейрін.

— Це правда, але не вся. — Він налив собі сидру, покрутив кухоль. — У нас є приказка. Хто носить чужу корону, той носить чуже обличчя. Спершу вона відбирає спокій, потім сон, потім ім'я. Хто одягнув чужу корону, носить її, доки корона не почне носити його. Мейрін носить її кілька століть. Вона давно забула, як виглядала. Бачили тріщини на чолі?

— Бачила.

— Вони ростуть. Це не тільки шкіра, це все, що за нею. Скоро від неї залишиться лише корона, що ходить і говорить. — Ерван подивився у вікно, де сіре світло повзло по воді. — Мені іноді її шкода. Тому вона й не зла, тому й чесна. Їй просто нічим уже брехати.

— Вона хоче зробити з мене заміну, — сказала Дара.

— Так. І це не випадковість. Тебе обрано давно. Ейдан обрав тебе, коли малював ланцюжок. Знав, що дійдеш лише ти. — Він підвів на неї очі. — Не тому, що ти найсильніша. Тому, що тобі є що залишити.

Шон поставив кухоль трохи голосніше, ніж слід було.

— Ви говорите так, наче це подарунок. Вона втрачає себе з кожним каменем.

— Так, — просто погодився Ерван. — А ланцюжок замкнути інакше не можна. Анвен спатиме, Мейрін помре, а корона знайде когось іншого, не такого обережного. Це не вибір між хорошим і поганим. Це вибір між поганим і гіршим. — Він помовчав. — Я б хотів сказати інакше. Але не вмію.

Решту вечора вони провели мовчки. Ерван пішов у майстерню, де довго стукав молотком по каменю, а Дара сиділа біля вікна й дивилася, як темніє на заході обрій. Шон щось писав на аркуші паперу й рвав. Близько десятої він підійшов до неї й сів на підвіконня.

— Даро. Що б не сталося далі, я хочу, щоб ти знала. — Він замовк, добираючи слова. — Що б ти не віддала, я все одно буду поруч. Ти не зобов'язана бути сама.

Вона не відповіла. Просто поклала долоню поверх його руки, і цього вистачило.

Двадцятий камінь Ейдан позначив у лісі, кілометрів за десять від дому Ервана. Їхати не можна, і вони пішли пішки, у густому ранковому тумані, що лежав між деревами, як молоко в мисці. Ліс був старий, із поваленими стовбурами, вдягненими мохом, із вузлуватими дубами, з папороттю по коліно. Стежка то зникала, то виринала. Дара йшла попереду, Шон позаду, і на кожному кроці їй здавалося, що хтось іде поруч, невидимий, трохи ліворуч, трохи вперед.

Двадцятий камінь лежав на галявині, в колі білих квітів, які не мали б цвісти в грудні. Дара залишила на ньому свій останній запасний карабін. Камінь відповів: «Далі, де струмок ходить по колу».

Двадцять перший був біля струмка, який справді ходив по колу, огинаючи плаский валун і повертаючись у власне русло. Двадцять другий стояв у видолинку, оточений туманом, таким густим, що Дара бачила лише власну витягнуту руку.

На цьому камені сталося те, чого вона не очікувала.

Вони підійшли вдвох. Дара опустилася навколішки, намацала в наплічнику останнє, що в неї лишалося власного: тонкий срібний браслет, подарований Шоном на її минулий день народження. Сам не знав, що подарував, думала вона, просто Ейдан попросив передати. Вона хотіла покласти браслет на камінь, але Шон раптом ступив уперед і сказав:

— Моя черга.

— Що?

— Я йду з тобою, отже, і плачу з усіма. — Він дістав із внутрішньої кишені маленьку металеву медаль на вицвілій стрічці. — Ейдан отримав її в школі за плавання. Я зберігав вісімнадцять років. Він, здається, і не знав, що вона в мене.

— Шоне, не треба. Ти не знаєш, що бере камінь.

— Знаю. Те, що ближче до руки. — Він поклав медаль на камінь і притиснув долоню до холодної поверхні. — Хай бере.

Дара схопилася, але було пізно. Камінь зітхнув, і туман навколо нього заворушився.

Шон стояв нерухомо, дивлячись перед собою. Потім повільно повернув голову до Дари, і в його очах вона побачила те, чого раніше не бачила в цього зібраного, суворого чоловіка: розгубленість, майже дитячу.

— Даро, — сказав він. — Як звали мою маму?

Вона ковтнула.

— Ейліш. Ейліш Бренан.

— Ейліш, — повторив він. — Так. Я знаю. Це ім'я я знаю. Але обличчя…

Він підняв руку й розчепірив пальці, наче намагаючись упіймати щось у повітрі.

— Я бачу її. Бачу кімнату, де вона сидить. Сукню. Руки. Але обличчя… Там тільки… пляма. Як змазана фотографія.

Дара схопила його за плечі.

— Тихо, тихо. Дихай.

— Вона співала мені. Коли я був малий. Я пам'ятаю, що вона співала, але… який голос? — Він говорив усе голосніше, судомніше. — Я не пам'ятаю голосу. Що зі мною? Що зі мною, Даро?

Камінь мовчав. Сказати йому було нічого: він просто взяв те, що лежало зверху.

Вона обійняла його, і Шон, не опираючись, уткнувся обличчям їй у плече. Він тремтів дрібно, часто, як тремтять при гарячці. Потім затих.

— Все одно підемо, — сказав він глухо. — Не зупинятися. Він так сказав.

Але Дара знала, що не може дозволити цьому лишитися так.

Вона дочекалася, поки він заснув у наметі, поставленому на краю галявини, вийшла в туман і пішла лісом без ліхтаря. Стежки не було, але ноги самі несли її, як несуть іноді вночі до води. Туман розступався. За сто кроків, біля підніжжя величезного дуба, на неї чекала тонка постать у темному плащі.

— Я знала, що ти прийдеш, — сказала Мейрін. — Ти прийшла щодо хлопчика.

— Поверніть йому, — сказала Дара.

— Я не брала. Камінь узяв. Ти ж знаєш закон.

— Але ви можете повернути. Корона може перекладати. Ви так сказали.

Мейрін довго мовчала. У тумані її обличчя здавалося майже прозорим, і крізь білу шкіру виднілися тонкі темні лінії, як жилки на листку.

— Можу, — сказала вона нарешті. — Але не просто так.

— Чого ви хочете?

— Того, що ти запропонуєш сама. Не я назву ціну, це не моє право. — Мейрін схилила голову. — Що готова віддати?

Дара стояла в крижаному тумані й думала. Що в неї лишилося? Ім'я Ейдана. Його руки. Мотузка. Голос на хребті, сім слів. Уривок фрази, якою вона познайомилася з ним. Не так уже й багато. І вона раптом зрозуміла, що найбільше боїться втратити не самі спогади, а можливість іще бодай раз зрозуміти, як вони жили.

— Хребет, — сказала вона. — Той день, коли ми вдвох уперше піднялися на Бен-Баллен. Я пам'ятаю все: як він лаявся, як сміявся, як ніс мій наплічник, бо я підвернула ногу. Це мій найкращий спогад про нього. Беріть.

Мейрін підвела голову. Срібні гілки на її чолі здригнулися.

— Найкращий, — повторила вона тихо. — Ти віддаєш найкращий?

— Ви просили те, що я запропоную. Я пропоную. Поверніть Шонові обличчя матері.

— Не обличчя, — сказала Мейрін. — Обличчя залишається в камені, воно надто глибоко. Голос. Я поверну йому голос. Цього досить, щоб пам'ятати.

— Добре.

Мейрін підійшла до неї й торкнулася її чола холодними пальцями. Дара відчула, як усередині щось урвалося, тихо, без болю. Ніби витягли скалку, про яку вона не знала, що вона є. Вона побачила на секунду яскравий червневий день, схил, зелений від трави, сміхотливе обличчя в бризках дощу, а потім усе потьмяніло й стало просто словами: «Бен-Баллен». «Нога». «Наплічник».

Мейрін відняла руку. Її очі були дивно мокрі.

— Ти перша, — сказала вона. — Перша, хто прийшов до мене сама. За чотириста років.

— Я прийшла не до вас. Я прийшла за ним.

— Знаю, — тихо відповіла Мейрін. — Тому й перша.

Вона розтанула в тумані. Дара постояла ще трохи, потім пішла назад до намету. На півдорозі зупинилася й зрозуміла, що не пам'ятає, навіщо взагалі пішла. Тільки коли побачила сплячого Шона, усе стало на місце: вона згадала про матір, про голос, про угоду.

Зранку Шон прокинувся раніше за неї. Вона чула, як він тихо наспівує, не розплющуючи очей. Простий мотив, три ноти вниз, потім угору. Колискова.

— Я згадав, — сказав він, побачивши, що вона прокинулася. Очі в нього були червоні. — Голос. Я чую її. Даро, я чую її голос.

Вона усміхнулася. Усмішка вийшла вимушена, але справжня.

— Добре.

— Що ти зробила?

— Нічого, — сказала Дара. — Просто поспала.

Він подивився на неї довго, потім мовчки взяв її руку й стиснув. Він нічого не спитав. Але з того, як він тримав її долоню, вона зрозуміла, що він знає. І що колись, в інший час, він спитає.