Відлуння в камені

Узбережжя Бретані в грудні пахло йодом, мокрими водоростями й дров'яним димом. Дорога від лісу до моря забрала два дні, і весь цей час Шон ішов поруч і неголосно наспівував мелодію, яку Дара більше не називала колисковою. Вона називала її просто «мотивом», бо зі слова «колискова» тяглася ниточка до чогось, чого в неї вже не було. Їй вистачало чути, як він співає.

Двадцять третій вони пройшли ще на виході з лісу, біля огорожі, обсадженої яблунями. Дара залишила на ньому червону стрічечку, що багато років теліпалася на блискавці її наплічника, і камінь узяв її мовчки, як беруть те, чого просили. Він сказав лише: «До моря». І більше нічого.

Двадцять четвертий камінь стояв у дюнах, наполовину засипаний піском, і вітер шліфував його з обох боків, як ремісник. Дара залишила на ньому те, що отримала в Роскофі від Ервана: тонку дерев'яну мушлю, яку господар вклав їй у долоню на прощання зі словами: «Не загуби, це не оберіг, а пам'ять». Вона тримала її три дні. Тепер поклала на пісок.

Камінь відповів голосом, але не тим, низьким, множинним. Тихо, прямо у вухо, ніби хтось стояв за спиною:

— Даро.

Вона не здригнулася. Вона вже чекала.

— Тут вітряно, — вів далі Ейдан. — Пам'ятаєш, ти казала, що любиш, коли в обличчя? Я не любив. Мені здавалося, що він видуває думки.

Шон, який стояв за два кроки, стиснув кулаки.

— Він що, говорить отак щоразу?

— Коли я готова, — відповіла Дара.

Голос звучав м'яко, трохи іронічно, як завжди, але до кінця фрази слова наче розбігалися, як косяк риби у воді. Дара притиснула долоню до каменя й сказала так, щоб чув тільки він:

— Ти справжній?

Пауза. Вітер змінився.

— Я пам'ятаю тебе, — відповів голос. — Це ж одне й те саме?

Вона заплющила очі. Це не було відповіддю. Але, здається, не було й брехнею.

Двадцять п'ятий камінь стояв на мисі, де рибалки колись палили багаття для сигналу човнам. Там, на пласкій кам'яній плиті, ще лежали обвуглені поліна. Дара залишила на ньому чохол від компаса, пошарпаний, без ремінця: останнє, що лишилося від речей, із якими вона колись починала. Камінь сказав голосом Ейдана: «Холодно сьогодні, ти забула шарф». Вона слухняно поправила комір, і Шон відвернувся.

Усе це було надто схоже на розмову по телефону, де зв'язок то є, то немає. Говорив він тепло, але якось надто рівно, наче повторював завчене. Дара помічала, що голос ніколи не відповідає на запитання, сказане вголос, а тільки повертає те, що вона сказала раніше, в інших місцях, іншим каменям. Він використовував її слова. Її паузи. Її власне «ти забув шарф», сказане на Лисому пагорбі два роки тому.

Увечері біля багаття, коли Шон пішов по воду, вона дістала блокнот і відкрила сторінки із записами Ейдана. «4 серпня». «19 серпня». «11 жовтня». Вона перечитала їх усі, одну за одною. Потім знайшла серед них ту, що весь цей час не давала спокою: «29 жовтня. Якщо дійдеш, не дивись на корону. Дивись на того, хто її носив».

Вона не могла відповісти, хто писав це: Ейдан, його пам'ять, камінь чи хтось інший. Але раптом зрозуміла, що це не має значення. Голос, якого вона так чекала, не був людиною. Він був відлунням, що лишилося від людини. Усе, що Ейдан устиг сказати, зробити, подумати за своє життя, земля зберегла, як зберігає сліди на мокрому піску. Камені не воскрешали його. Вони його пам'ятали. І Мейрін, якщо дивитися правді в очі, пропонувала не повернути Ейдана, а виміняти пам'ять про нього на його тінь.

Правда була така проста й така холодна, що Дара якийсь час сиділа, не рухаючись. Потім поклала блокнот на коліна й витерла обличчя.

Вона не встигла подумати, що робити з цим знанням, бо почула кроки. Шон повертався з казанком води, і він був не сам. За ним, за кілька кроків, не торкаючись піску, йшла Мейрін.

— Не лякайся, — сказала вона Дарі. — Хлопчик сам мене покликав.

Шон зупинився біля вогню, поставив казанок. Обличчя в нього було дивне, застигле.

— Я хочу знати, що вона пропонує, — сказав він. — Я чув. Ріс казав, Ерван казав. Але я хочу почути від неї.

— Шоне, — тихо сказала Дара.

— Не заважай.

Мейрін схилила голову. Гілки корони на її чолі тьмяно блиснули в світлі багаття.

— У мене нова пропозиція, — сказала вона. — Точніше, колишня, але в іншій формі. Ейдан за Шона.

— Що значить «за Шона»? — спитала Дара.

— Один за одного, — спокійно відповіла Мейрін. — Хлопчик посідає місце в камені. Не вмирає. Лишається там, як лишився Ейдан: голос, пам'ять, присутність. А Ейдан виходить. Живий, справжній, з руками й диханням. Ви повертаєтеся додому вдвох. Ти й він. Як минулого року.

Слова повисли в повітрі. Багаття потріскувало. Десь у темряві шуміло море.

— Я згоден, — сказав Шон.

Дара ступила до нього.

— Ні.

— Даро…

— Ні. — Вона повернулася до Мейрін, і голос у неї був твердий, рівний, як у ті секунди на гребені, коли вона тримала мотузку. — Це брехня.

Мейрін не поворухнулася.

— Я не брешу.

— Ви не брешете, ви не договорюєте, — сказала Дара. — Ейдан не може вийти з каменя, бо він не в камені. У камені тільки те, що він залишив: слова, голос, звички, пам'ять про нього. Він не живе там. Він помер на гребені Мвілріа, і ви це знаєте.

— Даро…

— Ви повернете не його. Ви повернете тіло, яке ходитиме й повторюватиме його слова, поки корона не забере й це. А Шон залишиться в камені, і ніхто його звідти не дістане. Ви хочете двох. Ви хочете нас обох.

Мейрін довго дивилася на неї. Обличчя її було дуже біле, і в світлі багаття на ньому виразно проступала тонка сітка тріщин, від скронь униз, до вилиць.

— Розумна, — нарешті сказала вона. — Я казала, що ти розумна.

— Ейдан просив не погоджуватися, — сказала Дара. — Він написав: «Мейрін приходить. Не погоджуйся. Вона не договорює». Я не знаю, він це чи те, що від нього лишилося. Але я йому вірю.

Щось змінилося в обличчі Мейрін. Не образа й не злість, а щось глибше, майже втома.

— Він мав рацію, — сказала вона тихо. — Я не можу повернути мертвого. Ніхто не може. Корона може тільки переставляти те, що є. — Вона подивилася на Шона. — Хлопчику, пробач. Я перевіряла.

— Перевіряла що? — хрипко спитав Шон.

— Чи готовий ти. Ти готовий. Це рідкість. — Вона раптом усміхнулася сумно, по-справжньому. — Але вона тебе не відпустить. І правильно.

Вона зникла так само, як з'являлася: просто пішла в темряву й перестала бути. Дара опустилася на пісок, раптом відчуваючи, що ноги не тримають. Шон сів поруч, обхопив коліна руками.

— Я б погодився, — сказав він. — Ти ж розумієш.

— Розумію.

— Я б…

— Знаю. — Вона поклала руку йому на плече. — Тому й сказала ні.

Зранку вони вирушили до двадцять шостого каменя, найдальшого на узбережжі, біля скелі, порослої жорстким чагарником. Він стояв на краю урвища, і під ним, метрів за сорок, кипіло море. Дара залишила на ньому останнє з подарованого Ерваном: маленький шматок бурштину. Камінь мовчав. Довго. Довше за всі інші.

Вона вже збиралася забрати руку, коли почула.

Не ласкавий голос із попередніх. Різкий, спотворений, із зривом на голосних, як буває в людини, що кричить крізь вітер:

— Відпусти!

Дара завмерла.

— Даро, відпусти! Чуєш? Відпусти!

І потім, на тлі крику, короткий металевий клацок. Один. Чіткий. Карабін.

Потім тиша.

Вона стояла, і долоня на камені горіла. Вона почула те, що чула чотири місяці. Ті слова, які щоночі вимовляла в кухонне вікно. «Я відпустила». Тепер вона чула, як їй сказали: «Відпусти». Голос Ейдана. Його власний. Його останній.

— Що? — Шон був поруч, схопив її за лікоть. — Що він сказав?

— Він велів мені відпустити, — видихнула Дара. — Він кричав. Я не пам'ятаю. Я не пам'ятала, що він кричав.

— Даро…

— Я думала, я сама. Чотири місяці думала, що сама розтиснула пальці.

— Ти розтиснула, — тихо сказав Шон. — Але він просив.

Вона дивилася на нього й не розуміла. Не хотіла розуміти. Слова лягали одне на одне: «відпусти», «клацок», «карабін». Щось у них було неправильне, не сходилося, як вузол, зав'язаний не в той бік. Але додумати до кінця вона не встигла: камінь під її рукою здригнувся і, як ніби зітхнувши, видав останнє:

«До моря. Три камені в ряд. Там той, хто спить».

Дара відсмикнула руку. Усе тіло билося в дрібному дрижанні.

— Ходімо, — сказала вона. — До двадцять першого дев'ять днів.