Хатина під Сноудоном

Уельс зустрів їх дощем, дрібним і впертим, із тих, що не ллють, а просто висять у повітрі, поки ти не змокнеш до кісток. Голіхед лишився позаду, потім острів Ангсі з його низькими полями, і на третій день за мостом над вузькою протокою на обрії проступили гори. Темні, згорблені, у рваних шапках хмар. Дара зупинилася на узбіччі й довго дивилася на них. Шон підійшов, став поруч і теж мовчав.

— Гарно, — сказав він нарешті. — Він це любив.

— Він любив усе, де можна зламати шию.

— Ні, — сказав Шон. — Він любив те, на що ти дивилася так само, як зараз.

Вона не відповіла. Але пішла швидше.

Одинадцятий камінь Ейдан позначив у північній частині Сноудонії, над озером із назвою, яку Дара не змогла вимовити з першого разу. Поруч примітка: «Хатина Ті-Мен. Спитати Ріса. Не казати, що ми від Нуали, він сам зрозуміє». Хатина стояла на схилі, за дві години ходу від останнього села, під виступом скелі, як ластів'яче гніздо: низька, складена з сірих плит, із бляшаною трубою, з якої тягся димок, густий і смачний.

Ріс Еванс зустрів їх на порозі, наче чекав. Великий, широкоплечий чоловік років п'ятдесяти п'яти, із сивіючою бородою й руками, схожими на коріння. Глянув на Дару, на Шона, на наплічники й сказав валлійською щось коротке, а потім перейшов на англійську:

— Мокрі. Заходьте.

Усередині було тісно й дуже тепло. Пічка, полиці з бляшаними кухлями, на стіні мапа масиву з позначками червоним олівцем, на столі розкритий зошит, у якому від руки, рівними колонками, були виписані прізвища, дати, погода. Шон мимохідь глянув у нього й здригнувся: поруч із датою «19 червня» стояло «Ейдан Бренан, сам, у тумані, пішов на світанку».

— Він ночував тут, — сказав Ріс і поставив на стіл три кухлі. — Двічі. Раз у червні. Вдруге в липні. Просив показати камінь, я показав. Він слухав. Потім сказав, що повернеться з жінкою. Я вирішив, що він про дівчину, і не став питати. — Він подивився на Дару. — Це ти.

— Я його напарниця.

— Це те саме, — спокійно відповів Ріс. — По цей бік каменя.

Шон кашлянув у кухоль. Дара вдала, що не чує.

Уночі вона довго не могла заснути. За тонкою стінкою хропів Шон, під підлогою шурхотіла миша, а в трубі гув вітер, і в цьому гулі їй ввижалися кроки. Вона лежала й думала про жінку на поромі: «Приходь до озера. Я тебе зустріну». Озеро було тут, за два кілометри, і крізь маленьке віконце хатини, коли хмари розходилися, виднілося його темне дзеркало.

Вона не піде сьогодні. Спершу камінь. Спершу подивитися, що скаже він.

На світанку Ріс повів їх на схил. Стежка вилася мокрою травою вздовж кам'яних осипів, потім вийшла на плече хребта, де вітер валив із ніг, а за три метри з обох боків від стежки зяяли урвища. Дара йшла рівно, трохи нахиливши корпус проти вітру, і вперше за три місяці відчувала, що її тіло знає, що робить. Шон ішов слідом, і його дихання за спиною звучало несподівано заспокійливо.

Одинадцятий камінь стояв на гострій площадці над озером, у лишайниках кольору іржі. Високий, метрів зо три, тонкий, як застигла блискавка. Він нахилився над урвищем, ніби видивлявся щось далеко внизу.

— Вам туди, — сказав Ріс і зупинився. — Далі я не піду. Це місце не моє, воно твоє.

Дара обійшла камінь, торкнулася долонею холодної шорсткої поверхні й подумала про те, що залишить. У наплічнику лежала тільки заламінована картка з її першою гідською ліцензією, виданою шістнадцять років тому: фотографія дівчини з настовбурченим волоссям і серйозними очима. Вона дістала її, подивилася, поклала біля підніжжя каменя.

Камінь мовчав.

Дара опустилася навколішки, притисла долоні до землі. Вітер на секунду стих, як перед тим, як гроза набирає повітря. І крізь шурхіт трави, крізь свист висоти, крізь стукіт її власного серця хтось зітхнув. Повільно, важко, з легким присвистом, як дихає людина, що сидить на гребені після довгого підйому.

— Даро.

Вона не ворушилася. Вона могла б заприсягтися, що перестала жити в ту мить, коли це почула.

— Даро, — повторив голос, трохи тихіше, і в ньому була усмішка. — Ти знову йдеш надто швидко. Я казав: не поспішай, воно нікуди не дінеться.

Це був він. Його голос, його хрипота, його манера розтягувати «знову», наче куштуючи на смак. Ейдан говорив із каменя так близько, так тепло, ніби сидів поруч навпочіпки й дивився їй в обличчя.

— Ейдане, — вичавила вона. Голос не слухався. — Ейдане?

— Не зупиняйся, — сказав він. — Чуєш? Що б не казали, не зупиняйся. Це важливо. Я не встиг тобі сказати. Перевір страховку. Завжди перевіряй страховку.

Сльози потекли по її обличчю раніше, ніж вона усвідомила, що плаче. Вона, яка не плакала ні на похороні, ні потім, ні в довгі ночі в порожньому домі, раптом зігнулася, притулилася чолом до холодного каменя й заплакала так, як не плакала, мабуть, із дитинства: голосно, негарно, всім тілом. Слова не йшли, тільки звук, рваний і хрипкий.

— Ейдане, пробач. Я не хотіла, я… Я справді не хотіла…

Але голос більше не відповідав. Тільки вітер знову свистів у розколинах, і десь унизу, на озері, закричав самотній птах.

Вона не знала, скільки просиділа так. Хвилину чи десять. Коли підвела голову, то побачила перед собою велику долоню, простягнуту до неї. Шон стояв поруч навколішки. Обличчя в нього було мокре, і він, здається, не помічав цього.

— Я чув, — сказав він. Голос у нього зривався. — Даро. Я теж чув.

— Ти казав, що ніколи…

— Не тоді. Зараз. — Він допоміг їй підвестися й не відпустив її руки. — Це Ейдан. Це він. Я не знаю, як, але це він.

Вона хотіла сказати, що це не він, що це лише відлуння, лише пам'ять каменя, що камінь повторює почуте. Але слова застрягли, бо Ейдан сказав те, чого вона йому ніколи не казала: «Перевір страховку». Так він говорив на кожному виході. Так говорив і їй, і Шонові, і кожному клієнтові. Це була не фраза. Це був він.

— Він просив не зупинятися, — сказала вона нарешті, витираючи обличчя рукавом.

— Тоді не зупиняйся, — відповів Шон. Він випустив її руку й відвернувся, дивлячись на озеро. — Я більше не заважатиму тобі. Пробач. Я був…

— Ти мав рацію, — перебила Дара. — Я справді тікаю.

— Ти не тікаєш, — сказав він. — Ти йдеш. Це не те саме.

Ріс чекав на них біля підніжжя осипу. Він не ставив запитань. Глянув на їхні обличчя й простягнув Шонові флягу з чимось темним і пекучим. Шон випив. Ріс простягнув Дарі. Вона теж випила, закашлялася, і тепло прокотилося грудьми, витісняючи дрижаки.

— Чули, — сказав Ріс. Не спитав. — Отже, ви обоє годитеся.

— Для чого? — спитала Дара.

— Для дороги, — сказав він і неквапно пішов униз. — Ходімо. Чай стигне.

Увечері, коли вони сиділи вдвох у хатині, а Ріс пішов перевіряти прив'язаних кіз, Шон довго мовчав і крутив у пальцях кухоль. Потім сказав:

— Що він мав на увазі? «Що б не казали».

Дара дивилася на вогонь у пічці. Вона думала про жінку на поромі, про іній на поручнях, про те, як легко було б сказати все зараз, одразу, просто тут, під теплий шерех вогню. Але слова «надто гучно сумує» усе ще стояли в неї у вухах. Вона не знала, чи має жінка рацію. Знала тільки, що коли Шон піде на озеро, то почує те саме, що й вона, і піде на будь-яку угоду, не зважуючи, бо він теж чув голос брата.

— Не знаю, — сказала Дара. — Може, про дорогу.

Він кивнув і більше не питав.

Вона дістала блокнот і відкрила сторінку «Що я пам'ятаю». Перечитала все згори вниз. Зупинилася на рядку, який написала ще в Голвеї: «Ім'я вчительки, що навчила читати мапи». Прочитала кілька разів. Нічого. Просто слова, порожні, як іржава консервна бляшанка.

Вона тихо викреслила рядок.

Потім дістала олівець і записала наприкінці сторінки те, чого раніше не писала: «Пам'ятаю голос. Голос на камені. Пам'ятаю слова: перевір страховку».

Слів було сім. Вона полічила їх тричі, щоб переконатися, що вони не зникнуть, поки вона дивиться.

Вони не зникли.

У вікно хатини заглядав туман. Він піднімався від озера щільною білою стіною й лягав на схили. Дара дивилася на нього довго, прямо, не відводячи очей. Завтра, подумала вона. Завтра вона піде до води сама.