Пором на Голіхед

Острів називався Інішмор, найбільший із трьох Аранських, і пором із Дуліна йшов до нього сорок хвилин по такому пологому, масляному морю, що Дара майже повірила, ніби листопад скасували. Шон сидів на палубі за дві лавки від неї й демонстративно дивився в інший бік. Вони не розмовляли з самої ночі біля багаття. Зранку він мовчки підвівся, згорнув намет і пішов за нею на відстані двадцяти кроків, як і обіцяв: слідом, але не разом.

Дев'ятий камінь опинився всередині кільцевої фортеці, величезного кам'яного кола на краю урвища. Стіна з щільно припасованих плит, вхід, обернений до заходу, а під нею, на дні, Атлантика, що билася об скелю з такою силою, що гул віддавався в колінах. Стояв камінь у центрі, низький, іржаво-бурий, наче пролежав у вогні.

Поруч сидів старий у в'язаній шапці. Він лагодив рибальську сітку й не підвів голови, коли Дара підійшла.

— Запізнилася, — сказав він ірландською, а потім перейшов на англійську: — Чекав учора. Ну, нічого. Камінь нікуди не дінеться.

— Ви охоронець? — спитала Дара.

— Я просто сиджу, — відповів старий. — Це інше.

Вона поклала на камінь записну книжку, в яку з п'ятнадцяти років записувала телефони всіх людей, у яких будь-коли ночувала в горах. Ціле життя коротких імен і номерів. Більше нічого було класти: наплічник був майже порожній. Камінь видихнув теплим повітрям і сказав: «До великої води. На схід. Через усю землю. Там камінь лежить на дні, а не в землі».

Старий відірвав очі від сітки.

— Чужа буде, — тихо зауважив він. — З короною.

— Що ви сказали?

— Нічого, — старий знову схилився над вузлом. — Ідіть. І брата вашого бережіть.

— Він мені не брат, — машинально виправила Дара.

— Так, — кивнув старий. — Але ваш.

Дванадцять днів вони йшли пішки через увесь острів: через торф'яні болота Мідлендсу, через поля, через сірі містечка, де зранку пахло хлібом, а ввечері вихлопом. Шон і далі тримався за двадцять кроків позаду. Удень Дара чула його кроки. Уночі помічала вогник його намету, поставленого на такій самій відстані. Єдине, що порушувало цю мовчазну дистанцію: вона помітила, що він перестав відставати, коли підйом був важкий, і став чекати на неї на перевалах.

Увечері вона перечитувала свою сторінку. Рядки викреслювалися один за одним. Запах батькової куртки. Смак пирога. Перша гора. Тепер до них додався ще один: «Телефон Мойри з Кларіфорда». Вона пам'ятала, що в неї є така знайома, але номер, як і все інше, зник. Вона зловила себе на тому, що рахує втрати. Це було небезпечно: людина, яка рахує втрати, починає боятися виграшу.

На дванадцятий день вони вийшли до Дубліна. Десятий камінь був схований у найнесподіванішому місці, яке Ейдан будь-коли позначав у блокноті: на території вантажного порту, між рядами контейнерів, у бетонній ніші біля підніжжя підйомного крана. Валун лежав на дні ніші, на пів метра заввишки, сірий, з гладкою, наче відполірованою вітрами й руками верхньою гранню. Навколо нього пів століття тому збудували причал, і порт так і обійшов його стороною, як річка обходить скелю.

Охоронець на воротах не хотів їх пускати. Дара пояснила, що шукає річ, яку її напарник забув тут торік. Охоронець сказав, що порт не стоянка для загублених речей. Шон, який стояв ззаду, нарешті ступив уперед, дістав із гаманця службове посвідчення гірського рятувальника й сказав рівним голосом:

— Ми працюємо у справі про смерть. Потрібно п'ять хвилин.

Охоронець подивився на посвідчення, на Дару, на небо й відступив. П'ять хвилин розтяглися на сім. Дара опустилася навколішки перед нішею й поклала на камінь останнє, що в неї лишалося з дівочого: срібний ланцюжок, подарований матір'ю на конфірмацію. Камінь озвався шепотом, глухішим і дальшим, ніж решта: «По воді. Туди, де земля чужа. Там на тебе чекають».

Вона підвелася. Шон дивився на неї уважно, трохи примружившись.

— Ти чула, — сказав він.

— Чула.

— А я нічого.

— Він говорить тільки мені, — відповіла Дара. — Поки що.

Він змовчав. З його обличчя неможливо було зрозуміти, образився він чи злякався.

Нічний пором на Голіхед відходив о пів на дев'яту. Народу було мало: далекобійники, пара студентів, літнє подружжя з собакою. Дара взяла крісло біля вікна в дальньому салоні. Шон сів через прохід, потім без слів підвівся, перебрався на сусіднє місце й поклав наплічник на підлогу між ними.

— Що? — спитала вона.

— Я передумав, — сказав він. — Не слідом. Доглядати.

— За мною?

— За вами обома. — Він подивився у вікно, де за склом повільно відходив від берега порт. — Я не знаю, що я мав зробити там, на гребені. Але я точно знаю, що маю зараз.

Вона хотіла сказати «не треба». Потім подумала про старого на Інішморі: «Брата вашого бережіть». Відштовхнути зараз здавалося не гордістю, а дурістю. Вона кивнула.

— Добре.

Більше вони нічого не говорили. Пором набрав хід, вогні порту згасли в тумані. За годину Шон заснув, притулившись головою до стіни, і уві сні став дуже схожий на Ейдана. Дара дивилася на нього й відчувала, як біль, який вона носила три місяці під ребрами, на секунду розтискає хватку.

Їй стало душно. Вона встала й вийшла на палубу.

Ніч над Ірландським морем була густа, як вата. Ліхтарі на щоглах оповивалися жовтими кулями, за бортом шурхотіла вода, а на небі ні зорі, ні місяця. Дара підійшла до поручнів, вдихнула сире повітря й згадала про батькову куртку. Запаху не було. Вона перевірила знову, як перевіряють язиком місце, звідки випав зуб. Нічого.

— Гарна ніч для розмови, — сказав поруч тихий жіночий голос.

Дара різко обернулася. За три кроки від неї, біля огорожі, стояла жінка в довгому темному плащі з глибоким каптуром. Обличчя Дара не бачила: тільки підборіддя, тонке й дуже біле, та кінчики пальців, що лежали на поручні. Пальці були довгі, без каблучок. Вона стояла так нерухомо, ніби була частиною порома.

— Вибачте, — сказала Дара. — Я вас не помітила.

— Звісно, не помітила, — сказала жінка. — Я вмію.

Вона повернулася, і каптур хитнувся. Під ним майнуло щось вузьке й тонке, як обруч, що блиснуло тьмяним сріблом, і тут-таки зникло в складках тканини.

— Хто ви? — спитала Дара.

— Та, хто на тебе чекає, — відповіла жінка. — Ти ж шукаєш тих, хто тебе чує? Я чую. Краще, ніж камені. Краще, ніж твій напарник. — Вона трохи нахилила голову. — Тобі, певно, хотілося б поговорити з ним ще раз.

Дара відчула, як у неї німіють пальці на поручнях. Усередині все стиснулося, як перед стрибком у холодну воду.

— Не тут, — вела далі жінка м'яко. — Там, де туман. В Уельсі. Приходь до озера. Я тебе зустріну. Тільки не бери з собою… — вона кивнула в бік салону, — його. Він надто гучно сумує.

— Я не…

Пором хитнуло. Дара вхопилася за поручень, кліпнула, і коли підвела очі, жінки вже не було. Тільки туман, густий і безмовний, лежав на палубі, а на мокрому металі поручня, там, де щойно лежали тонкі білі пальці, повільно танула смужка паморозі.

Дара стояла, дивлячись на цю смужку. Потім обережно провела по ній пальцем. Паморозь була справжня. Холодна. Тонка, як мереживо.

За спиною скрипнули двері. Шон вийшов на палубу, потираючи затерплу шию.

— Ти чого тут?

— Дихаю, — сказала Дара.

— Холодно, — зауважив він і став поруч, біля поручнів. — Ти щось бачила?

Вона хотіла сказати правду. Хотіла розповісти про жінку в плащі, про пропозицію, про «надто гучно сумує». Потім подивилася на його обличчя, втомлене, незахищене, з щетиною, що пробивалася, і червоними від недосипу очима, і зрозуміла, що не може. Не тому, що боїться. Тому, що пообіцяла собі одну річ: якщо є бодай найменший шанс ще раз почути Ейдана, вона мусить піти туди сама. Без свідків. Без доказів.

— Туман, — відповіла вона. — Просто туман.

Шон кивнув. Він, здається, їй не повірив, але промовчав, і цього мовчання їй вистачило.

Вони стояли біля поручнів, поки вдалині крізь запону не показалися вогні Голіхеда. І поки пором повільно причалював до чужого, вологого берега, що пахнув вугіллям і морем, Дара думала про те, що жінка на палубі мала рацію щонайменше в одному: Шон надто гучно сумує. А вона надто тихо.