Ціна по дрібницях

Дара завела звичку записувати. Після кола Нуали вона завела в блокноті окрему сторінку, озаглавила її «Що я пам'ятаю» і першого ж вечора заповнила стовпчиком: ім'я матері, номер школи, обличчя батька в червоній куртці, як пахне кава з термоса. Щовечора вона перечитувала список і викреслювала те, що перестало відгукуватися. Поки що в ньому стояв єдиний рядок із закресленим словом: «перша гора». Назви вона так і не пригадала.

Через затоку її перевіз рибалка на ім'я Колм, мовчазний лисий чоловік, який узяв із неї двадцять євро й не поставив жодного запитання. Він висадив її на березі Бурену, де вапняк виходив до води сірими плитами, як столи велетнів, і коротко кивнув на прощання, лише раз, ніби знав, куди вона йде і що чекає її дорогою.

Бурен зустрів її вітром. На плато не росло жодного дерева, тільки трава в тріщинах і дрібні вперті квіти, що пережили осінь. Під ногами вапняк був розсічений глибокими щілинами, у які легко провалити чобіт і дуже легко зламати щиколотку. Дара йшла обережно, штрикаючи жердиною в кожну підозрілу щілину, і подумки дякувала Ейданові за те, що він велів узяти чоботи з жорсткою підошвою.

П'ятий камінь, «камінь на камені», виявився дольменом: три вертикальні плити й одна величезна, похила зверху, як дах. Він стояв на відкритій вершині плато, чорний на тлі сірого неба. Дара обійшла його, помацала шорсткий бік, сіла в його тіні й подумала про те, що залишить.

Вибір був небагатий. Вона дістала з наплічника батьків компас, старий, латунний, із подряпаним склом. Він зберігав його відтоді, як водив її на Лисий пагорб, і віддав їй у шістнадцять років зі словами: «Не заблукай». Дара поклала його на кам'яну плиту, сперлася спиною на опору й заплющила очі.

Камінь відповів не одразу. Спершу щоками пробіг протяг. Потім вітер, що обігнув плити, звився всередині кам'яної арки й промовив низьким, густим голосом, у якому чулося одразу багато голосів: «Через три струмки. Потім угору. Шукай, де вода йде під землю».

Усе. Дара розплющила очі й подивилася на компас. Він лежав там само й показував рівно на північ.

Увечері вона поставила намет у видолинку, нагріла воду й приготувала локшину. Дістала блокнот і відкрила сторінку «Що я пам'ятаю». Прочитала згори вниз. Зупинилася на рядку: «Смак маминого яблучного пирога, кориця, легка гіркота скоринки».

Вона читала цей рядок кілька разів. Слова були зрозумілі. Кориця, яблука, пиріг. Але коли вона спробувала пригадати сам смак, крізь слова проступило тільки ніщо, гладке, як скло. Вона знала, що мама пекла його щонеділі. Знала, що запах стояв на всю вулицю. Знала навіть, як мама витирала руки об фартух. Смаку не було.

Дара поклала блокнот на коліна. Локшина холола.

Вона сказала собі, що можна жити без смаку пирога. Люди живуть і без руки, і без ока, і нічого, ходять. Потім сказала собі, що це безглуздо: батько в таких випадках казав «не торгуйся із собою, коли змерзла». Потім витягла з наплічника телефон і вперше за тиждень набрала матір. Та взяла слухавку після третього гудка й спитала, як справи. Дара відповіла, що добре. Мати розповіла про сусідського кота. Дара слухала й думала: коли я прийду додому, попрошу її спекти пиріг. Спробую знову. Може, смак повернеться, якщо його дати.

Але вона знала, що ні.

Шостий камінь стояв у печері біля підніжжя пагорба: сталактити, зелене світло крізь розколину, а посеред каверни плоска плита з темною плямою води. Дара залишила на плиті бабусину обручку, яку носила на шнурку під сорочкою: єдину родинну річ, що в неї була. Камінь відповів: «На захід, до моря, повз три вежі». Уночі, коли вона розвішувала в наметі мокрі шкарпетки, їй раптом захотілося витягти з шафи батькову куртку й уткнутися в неї обличчям.

Куртка, червона, з витертими ліктями, пахла. Дара знала, що вона пахла. Вона згадала, як Ейдан якось подарував їй нову замість її старої дірявої, і вона відмовилася, бо від старої «пахне домом». Що за запах, чим? Дьогтьове мило? Тютюн? Ні. Не згадати. Слово «дім» теж раптом здалося порожнім, як скринька з-під яблук.

Вона викреслила в блокноті другий рядок. Рука рухалася рівно, без тремтіння.

Сьомий камінь був біля самого моря, на урвищі, під яким билися хвилі. Дара залишила там свій перший льодоруб, іржавий, з відколотим руків'ям. Камінь сказав: «Три вежі — це не вежі. Шукай сухий колодязь». Вона не зрозуміла, але пішла, і за день знайшла рештки старої каплиці без даху, де посеред підлоги зяяла яма з гладкими краями. Колодязь був сухий. Поруч лежала плита з глибоко вирізаним колом.

Восьмий камінь виявився найважчим. Він знаходився у вузькій щілині серед вапняку, на кілька метрів над землею, куди довелося лізти руками, і Дара зловила себе на тому, що з задоволенням лізе. Після трьох місяців на рівній землі скеля здавалася старим другом: кожен зачіп знав її долоню, кожен виступ чекав її ваги. Вона видерлася, пролізла на карниз, подивилася вниз і нічого не відчула, тільки легке, радісне пекіння в м'язах.

Нічого. І раптом оце «нічого» налякало її більше за будь-яку висоту.

Вона залишила на камені сьомий за рахунком дарунок: батькову червону хустку, яку ховала в наплічнику з дев'яти років. Камінь видихнув на неї холодом і сказав: «До води, на острів. Там той, хто чує й без каменя». Голос звучав майже ласкаво.

Вона спустилася. На землю опустилася ніч, і над кам'яним плато стояла така тиша, що чутно було шерех її власного дихання. Дара розбила табір у розколині між двома плитами, розвела маленьке багаття, повечеряла, не відчуваючи смаку ні хліба, ні сиру, ні чаю, тільки температуру. Потім дістала блокнот і написала наприкінці сторінки: «Пам'ятаю: ім'я Ейдана. Його руки. Мотузку».

Останнє слово вона написала швидко, не думаючи, і одразу пошкодувала.

Ліхтар вона не загасила. Лежала на спині в наметі й дивилася на тканину, по якій повзали тіні від вогню, і тут почула кроки.

Важкі, розмірені, чужі. Не вівця й не цап: людина в гірських черевиках, що йшла не крадучись, а навпаки, навмисне голосно, щоб її почули. Дара сіла, намацала льодоруб, якого вже не було, він лишився на камені, і замість нього взяла жердину.

— Виходь, — сказав чоловічий голос із темряви. — Я знаю, що ти не спиш. У тебе світло горить.

Вона впізнала голос раніше, ніж побачила людину. Відкинула полог і вийшла до вогню.

Шон стояв на краю освітленого кола з наплічником за спиною, у брудній куртці, з обличчям, яке змарніло й постаріло за ці три місяці. Він був схожий на брата й не був: ті самі вилиці, той самий прямий ніс, але очі в Шона завжди були серйозні, як у людини, яку навчили не довіряти легким словам. Ейдан сміявся. Шон зважував.

— Як ти мене знайшов, — сказала Дара.

— Нуала зателефонувала. Сказала, що ти пішла за списком і що я мушу тебе наздогнати, поки не пізно. — Він поставив наплічник на землю й стомлено потер обличчя. — Я п'ятий день по твоїх слідах. Ти швидка.

— Навіщо?

Шон підвів голову. Вогонь вихоплював його обличчя знизу вгору, і воно здавалося жорстким.

— Бо ти викрала блокнот.

— Ти сам приніс мені коробку.

— Я приніс тобі коробку, бо мати сказала: «Віддай їй речі, нехай буде». Я не знав, що там зошит. Я не відкривав. Він лежав у сумці в нього під сидінням машини, я забрав звідти все одразу й не розбирав. — Шон говорив рівно й чітко, ніби зачитував заяву. — А потім Нуала сказала, що Ейдан водив її за ніс і що ланцюжок небезпечний. І що ти пішла. Сама. Тобі призначено дізнання, Даро. Через три тижні, в Голвеї. Ти зобов'язана дати свідчення, ти єдина, хто був на гребені. А ти бігаєш по полях і каменях, наче можна втекти від того, що сталося.

Слово «дізнання» вдарило її, як мокра мотузка. Вона забула. Вона зовсім забула: лист із поліції лежав у шухляді кухонного столу, нерозпечатаний, із серпня.

— Я повернуся, — сказала вона.

— Повернешся, — погодився Шон. — Якщо не заблукаєш або якщо тобі не відкусять голову твої камені.

— Вони не кусаються.

— Нуала сказала, що беруть. — Він сказав це спокійно, але в голосі прослизнуло щось, чого вона раніше не чула: страх, погано захований за роздратуванням. — Чим вони беруть, Даро?

Вона не відповіла. Нічого було відповідати. Вона стояла біля багаття в синьому світлі ночі й раптом ясно зрозуміла, що не зможе ні пояснити, ні довести, ні сховати цю безглузду, дитячу, неможливу правду. Що камені чують. Що вони відповідають. Що вони беруть те, що лежить ближче до руки.

— Іди додому, Шоне, — сказала вона нарешті.

— Ні.

— Я не просила тебе йти.

— А я не прошу дозволу. — Він сів на камінь біля багаття й почав розв'язувати шнурівки. — Я йду слідом. Не з тобою. Слідом. Не хочеш розмовляти, не розмовляй. Але я хочу бачити, куди ти ведеш мого брата.

Вона хотіла відповісти різко. Але слова застрягли. Не «мого брата». «Куди ти ведеш мого брата». Не померлого, не загиблого. Він сказав так, ніби Ейдан усе ще кудись ішов. Може, на цьому й трималася його злість: він теж чув щось, чого не міг пояснити.

Вона сіла по інший бік вогню й присунула до нього казанок із рештками локшини. Шон узяв його, не подякувавши, і став їсти, дивлячись у полум'я. Дара дивилася на нього й думала про те, що в них один на двох біль і один на двох блокнот, а розмовляти вони не можуть.

— Зранку йдемо на острів, — сказала вона.

— Знаю, — відповів Шон. — Нуала дала мені мапу.

— У неї є мапи?

— У неї все є, — стомлено сказав він і відклав казанок. — Даро. Він залишив тобі записку?

— Один рядок. «Далі буде важко, але ти вмієш важко».

Шон помовчав. Вогонь лизав сирі гілки, вони тріщали й викидали іскри.

— Це на нього схоже, — сказав він нарешті. І в цих трьох словах уперше за три місяці було щось схоже на людське тепло.