Лавове поле

Пікап у Сігрун був старший за Маттіаса. Він торохтів на кожній вибоїні, пахнув бензином і сушеною тріскою, а пічка в ньому працювала так, ніби вирішила заощадити на обігріві саме для нього. Сігрун вела машину, не дивлячись на дорогу, як ведуть по вулиці, яку знають напам'ять, і весь час щось бурмотіла собі під ніс ісландською. Маттіас сидів поруч, притиснувши до грудей згорток із буханкою, і дивився у вікно.

За містом темрява стала густішою. Ліхтарі скінчилися, лишилися фари, і в їхніх жовтих конусах миготіла то колюча трава, то заледенілі калюжі, то поодинокі чорні скелі, що стирчали зі снігу, як зуби. Дорога йшла на південний захід, уздовж океану, і в прочинене вікно тягло холодом і сіллю.

— Раніше я боялася їздити тут уночі, — сказала Сігрун, не повертаючи голови. — Потім звикла. Тепер мені здається, що вночі дорога чесніша. Удень вона вдає, що кудись веде. А вночі просто веде.

— Ви казали, що повернулися, — сказав Маттіас. — Чому не поїхали з Ісландії? Ви ж могли забути все це.

— Забути? — Вона всміхнулася. — Ні, пілоте. Це не забувається. Але можна перестати боятися. Я відкрила пекарню саме там, де повернулася. Хотіла, щоб той, хто прийде по сходинках, побачив, що тут пахне хлібом, а не втратою. Цього досить. Більше мені нічого не треба.

Пікап пірнув у видолинок, потім видерся на невисокий пагорб, і перед ними відкрилася рівнина.

Маттіас ніколи не бачив нічого подібного. Це була не пустеля й не поле, а застигле море: чорна лава в безладі, з гострими гребенями, провалами, тріщинами, укритими товстим шаром сірого моху. Усе було нерухоме й водночас ніби в русі. Місячне світло ковзало по нерівних хвилях, і здавалося, що вони ось-ось рушать далі. Удалині, на самому краю рівнини, здіймалися над землею білі стовпи пари. Багато стовпів, як димарі над селом, у якому хтось розпалив одразу сотню пічок.

— Гуннувер, — сказала Сігрун. — Гарячі джерела. Тут земля дихає. Кажуть, це відьма, яку втопили в печері. Я не вірю. Але вночі краще не стояти над парою надто довго.

Вона зупинила пікап на краю поля, заглушила двигун і взяла із заднього сидіння рюкзак.

— Далі пішки. Ідіть по моїх слідах і не відходьте ні на крок. Тут під мохом тріщини, і в кожній може бути окріп.

Вони пішли.

Лава хрумтіла під чобітьми, як розбите скло. Маттіас ішов слід у слід, ступав туди, куди ступала Сігрун, і не думав ні про що, крім наступного кроку. Вітер хльоскав в обличчя колючою сніговою крихтою. Пара здіймалася з тріщин із тихим свистом, і в її хмарах, підсвічених місяцем, ворушилися дивні тіні. Іноді здавалося, що хтось іде поруч і дихає.

За півгодини, а може, за годину, він помітив попереду вогонь.

Не лампа й не вогнище, а світло, рівне, блакитнувате, що струмувало одразу з кількох точок над землею. Воно здіймалося з-за гребеня, як зоря, і Маттіас зрозумів, що перед ним сходинка. Тут, на цьому мертвому крижаному полі, вона стояла зовсім інакше, ніж над хребтом: не драбиною, а широким світлим помостом, що виростав із хмари пари й ішов угору під невеликим кутом. Основа його губилася в тумані, а вище він ставав ясніший, чіткіший, і на ньому вже темніли чиїсь силуети.

— Вони тут, — прошепотіла Сігрун.

Силуетів було троє. Двоє стояли поруч, біля самого краю помосту, й розглядали щось у долонях. Третій, трохи вищий, нерухомо височів над ними зі своєю золотою лампою.

Маттіас пригнувся, і вони підповзли по схилу ближче, сховалися за кам'яним гребенем. Тепер він бачив обличчя. Чоловік років тридцяти п'яти, з рудою бородою й фотоапаратом на грудях. Жінка трохи молодша, у червоній куртці з каптуром, з коротко стриженим темним волоссям і тонким шрамом над бровою. Вони стояли поруч, як люди, що давно звикли працювати разом. Ельмквіст говорив їм щось, показуючи рукою на помост, і голос його долинав слабко, м'який і переконливий.

— …Звісно, ви нічим не зобов'язані мені вірити, — говорив він. — Я найняв вас як провідників, а не як слухачів лекції. Але те, що ви побачите нагорі, варте вашої недовіри. Це не просто сяйво. Це новий тип геофізичного явища, природа якого досі не вивчена. Ви будете першими, хто сфотографує його зблизька.

— Гарна сума, — зауважив рудий. — Але дивна. Зазвичай так платять, коли хочуть, щоб людина не ставила запитань.

— Томас має рацію, — сказала жінка. — Мені теж не подобається, що ми йдемо вночі на лавове поле без страховки й без маршруту.

— Маршрут перед вами, — спокійно відповів Ельмквіст і вказав на світлу драбину. — Страховка я. А запитання можна ставити дорогою.

Маттіас відчув, як Сігрун стиснула йому лікоть.

— Томас Рей і Ельза Мунк, — прошепотіла вона. — Він добирає їх за газетами. Фотограф і провідник. Вони не з цих місць. Вони навіть не знають, що йдуть чужим слідом.

— Треба попередити.

— Зачекайте. Не зараз. Якщо він зрозуміє, що ми тут, він не дасть нам і слова сказати.

— Тоді коли?

— На сходинці. Коли він не зможе повернутися першим.

Вона говорила тихо, але в голосі звучала така втомлена впевненість, що Маттіас підкорився. Він дивився, як Ельмквіст піднімає лампу, як світло її лягає на обличчя двох чужих людей, і відчував дивне, гнітюче безсилля. Він пілот. Він звик діяти швидко, коли ситуація цього вимагає. Але тут, на цій мертвій рівнині, швидкість була розкішшю. Треба було чекати.

— Котра година? — раптом запитав він у Сігрун.

— Не знаю. Запитайте у фотографа, у нього є годинник. Я бачила.

— Він не повинен нас почути.

— Підійдімо ближче.

Вони рушили вздовж гребеня, пригинаючись, обходячи парові розломи. Зблизька лава була ще гострішою, а пара гарячішою, і Маттіас відчував, як у нього вогкне куртка. Метрів за тридцять від помосту Сігрун зупинилася й жестом звеліла йому лягти.

Томас Рей стояв зовсім близько, повернувшись до них боком. Маттіас бачив його зап'ясток із великим пластиковим годинником, на якому світилися цифри: 00:09.

— Дев'ята хвилина по півночі, — сказав він уголос і здивувався, як жадібно це прозвучало.

Він, звиклий знати час шкірою, як пульс, тепер вихоплював цифри з чужого зап'ястка, як жебрак хапає монету. Це принижувало й дивним чином звільняло.

— Ви нічого не казали, — шепнула Сігрун. — Але я чула. Потерпіть. Звикнете.

Помост над парою раптом спалахнув яскравіше, і на його краю, там, де Ельмквіст стояв зі своєю лампою, розкрився світлий проріз. Не двері й не ворота, а щось на кшталт стрічки, що закручувалася в повітрі плавною спіраллю й ішла вгору, зникаючи в небі. Томас Рей скрикнув від подиву. Ельза Мунк зробила крок назад і поклала долоню на ніж біля пояса.

— Що це?

— Початок, — сказав Ельмквіст. — Далі підемо по одному. Першим я. Потім ви, містере Рей. Далі міс Мунк. Тримайтеся за світло обома руками. Воно тепле, але не обпече.

— А якщо ми не підемо? — запитала Ельза.

— Тоді вам доведеться повернутися пішки, без оплати, і пояснювати, чому ви відмовилися від найважливішої експедиції у своєму житті. — Він усміхнувся м'яко й трохи сумно. — Але ви підете. Цікавість сильніша за обережність. Я знаю людей.

Він обернувся й ступив на стрічку. Світло прийняло його, як вода приймає плавця, і постать Ельмквіста миттєво зменшилася, піднімаючись по спіралі. За секунду над парою лишився тільки золотий вогник лампи, рівний і далекий.

— Тепер, — прошепотіла Сігрун, схопила Маттіаса за рукав і потягла вперед. — Біжімо!

Вони схопилися й побігли, не розбираючи дороги, не думаючи про тріщини під мохом. Лава верещала під підошвами, пара хльоскала в обличчя, і Маттіас щосекунди чекав, що нога провалиться в окропну щілину. Томас Рей обернувся першим. Він побачив двох захеканих людей, що мчать до помосту, й інстинктивно затулив Ельзу.

— Стійте! — закричав Маттіас. — Не підіймайтеся! Зачекайте!

— Хто ви? — Рей позадкував.

— Не важливо. Він обдурив вас. Ця драбина не для досліджень. Вона тримається на тих, хто залишається на ній назавжди. Той, хто підніметься першим і піде далі, не повернеться по решту.

— Ви божевільний, — сказала Ельза, але в її голосі не було злості, а тільки розгубленість. — Або жартуєте.

— Запитайте в нього, — сказала Сігрун, зупинившись поруч, важко дихаючи, і ткнула пальцем у світлу стрічку. — Запитайте, куди поділися ті, хто йшов за ним минулих разів. Він не відповість. Але ви відчуєте.

Томас Рей перезирнувся з Ельзою. На обличчях обох було особливий вираз, який буває в людей, що раптом згадали: давно хотіли щось сказати вголос. Стрічка світла над ними здригнулася й витяглася вниз, як рука, що пропонує допомогу.

— Часу мало, — сказала Сігрун. — Сходинка зачиняється за кілька хвилин. Якщо хочете почути правду, підіймайтеся разом із нами. Якщо хочете гроші, повертайтеся в місто.

Ельза Мунк обернулася до Томаса. Він помовчав. Потім, дуже повільно, зняв із шиї фотоапарат і простягнув його Маттіасу.

— Потримайте, — сказав він. — Мені потрібні обидві руки.