Ті, кого залишили

Підйом по спіралі виявився легшим, ніж Маттіас очікував, і від цього було страшніше. Стрічка світла обвивала їх м'яко, як рука, і кожен крок по ній відлунював у ногах теплом. Лавове поле швидко пішло вниз, перетворилося на чорну пляму з білими клаптями пари, потім на цятку, потім зникло. Лишалося тільки світло. Воно текло між пальцями, як тепла вода, воно пахло озоном і снігом, воно ледь дзвеніло.

Томас Рей ішов другим, стискаючи в побілілих пальцях ремінець рюкзака. Ельза Мунк ішла за ним, притримуючи каптур, і час від часу оберталася до Маттіаса так, як дивляться на людину, що може виявитися ворогом, а може рятівником, і поки невідомо, хто гірший. Сігрун піднімалася замикаючою, і кроки її були нечутні.

— Якщо ви брешете, — сказала Ельза, не обертаючись, — я вас знайду. Навіть тут.

— Я не брешу, — відповів Маттіас. — Я сам не розумію половини.

— А друга половина?

— Друга половина стоїть на сходинці попереду.

Він мав рацію.

Спіраль закінчилася широким, рівним майданчиком, залитим м'яким білим світлом. Він висів у порожнечі, як балкон, у якого немає стін і немає будівлі: просто світле коло метрів двадцяти в діаметрі, у центрі якого розтікалася легка хмарка. Над головою тяглися останні спалахи сяйва, але вони були блідіші, ніж унизу, ніби сходинка поглинала їхню фарбу. Під ногами, там, де мало бути повітря, Маттіас розрізнив далекі вогні океану.

А на краю майданчика, спиною до них, стояли троє.

Маттіас зупинився так різко, що Томас налетів на нього.

— Агов, — видихнув фотограф. — Що там…

Він замовк на півслові.

Це були люди. Живі, справжні, одягнені по-зимовому, з рюкзаками й шапками. Вони стояли в ряд, узявшись за руки, обличчям до невидимої межі, де майданчик обривався в небо. Двоє чоловіків і жінка. Вони не рухалися. Але Маттіас, звиклий упродовж чотирнадцяти років читати пози людей у біді, розумів, що це не нерухомість каменя. Це нерухомість тих, хто дуже довго докладає зусилля.

Він обійшов їх і зазирнув в обличчя.

Перший був чоловік років п'ятдесяти, лисий, кремезний, у старомодній в'язаній куртці з візерунком із ромбів. Очі його були розплющені й дивилися прямо перед собою, не кліпаючи. У вільній руці він тримав недогризок олівця, і пальці побіліли від напруги. Поруч стояла жінка, тонка, суха, із сивим волоссям, прибраним під хустку, і в її долоні, тій, що не стискала чужу руку, лежала дитяча рукавичка, червона, з вишитим оленем. Третім був зовсім молодий хлопець, не старший за двадцять дев'ять, високий, з легкою щетиною й широкими плечима. Обличчя його застигло в масці, у якій не можна було розрізнити ні страху, ні болю, тільки очікування. Він стояв із піднятим підборіддям, як людина, яку поставили на пост і забули зняти.

Вони дихали. Раз на хвилину, повільно, ледь помітно, і кожен видих злітав із губ білою хмаринкою.

— Господи Ісусе, — сказав Томас Рей хрипко. Він зняв шапку, потер чоло, і руки в нього тремтіли. — Вони живі?

— Живі, — відповіла Сігрун.

Вона стояла позаду, і Маттіас майже не впізнав її голосу. Він був тонкий, мертвий, як струна, що лопнула за секунду до звуку.

Вона підійшла до хлопця. Повільно, як ідуть до вогню, що може обпекти. Зупинилася перед ним на відстані простягнутої руки й довго дивилася в обличчя. Потім підняла долоню й торкнулася його щоки.

— Пер, — сказала вона. — Його звуть Пер Вейс. Він ішов за мною тієї ночі. Я чула, як він кричав. Я думала, він упав. Я думала, він розбився. А він стоїть тут. Усі ці двадцять два роки.

— Ви його знали? — запитав Маттіас.

— Ні. — Вона похитала головою. — Я знала тільки, що хтось іде ззаду. Я не озирнулася. Ельмквіст сказав, не озирайся, інакше втратиш лік, і я послухалася. А він залишився. — Голос у неї зламався. — Йому двадцять дев'ять. Йому все ще двадцять дев'ять. Бачите? Він не постарішав ні на день.

Ельза Мунк підійшла ближче до жінки в хустці. Вона не торкалася її, але стояла поруч, і в неї тремтіли плечі.

— Агнес Дален, — прочитала вона, і всі обернулися до неї. Ельза показала на пластикову картку, що висіла в жінки на грудях на шнурку. Туристична перепустка, вицвіла, зі штампом якогось хостелу. — Тут написано. Шість років тому. Тут стоїть дата.

Маттіас подивився на чоловіка з олівцем. У нього на зап'ястку теліпалася така сама перепустка. Лукас Берг. Дев'ять років тому.

— Він збирає їх, — сказав він. — Дванадцять? Чотирнадцять? Не знаю, скільки їх по всіх сходинках. Щоразу наймає нових провідників, платить, як вам. Веде до першого ж майданчика, залишає одного, потім веде далі, залишає наступного. Кожен із них стає опорою. Сходинка тримається, а він іде далі. Він не вбиває. Він просто залишає.

— Навіщо? — Томас присів навпочіпки, затулив обличчя долонями. — Навіщо йому це?

— Щоб дійти до останньої сходинки, — тихо відповіла Сігрун. — Там перебуває жінка, яка тримає все. Він хоче її місце.

— Її місце?

— Свободу. — Сігрун нарешті відвела погляд від обличчя Пера. — Той, хто тримає останню сходинку, вільний від усіх інших. Але не від неї. Він повинен залишитися назавжди. І Ельмквіст двадцять років шукає спосіб здобути свободу, не залишаючись.

Ельза глибоко вдихнула, і Маттіас побачив, як у неї побіліли кісточки пальців.

— Це жахливо, — сказала вона. — Це просто жахливо.

— Так, — відповів він.

На майданчику стало тихо. Тільки легкий, майже нечутний дзвін ішов від самого світла, як від скляного посуду, в якому хтось водить пальцем по краю. І тут Маттіас помітив те, на що досі не звертав уваги. Біля ніг кожного з трьох, на світлій поверхні, темніла пляма. Невелика, кругла, розміром із долоню, як опік. У центрі кожної плями зяяла крихітна дірка, і з неї здіймався тонкий димок.

— Це лінзи, — сказав він. — Він зняв по одній з кожного. Вийняв, як виймають серцевину з яблука. Ось чому вони не можуть поворухнутися.

Він опустився навколішки поруч із Пером і обережно торкнувся плями. Вона була крижана. Але в глибині, під тонкою плівкою світла, він відчув слабке, рівне биття. Серце сходинки. Воно ще билося.

— Вони чують нас? — запитав Томас.

— Не знаю. — Маттіас повернув голову. Над самим вухом Пера Вейса раптом ворухнулися губи. Безгучно, ледь помітно. Потім ще. Він нахилився ближче й почув одне слово, вимовлене не голосом, а подихом.

— Тримаємо.

І одразу з ряду: жінка, тоненько, ніби скельце дзенькнуло, трохи згодом чоловік з олівцем, басом, як із колодязя. «Тримаємо. Тримаємо. Тримаємо».

В Ельзи вирвався короткий, придушений звук. Томас схопився й відсахнувся до краю майданчика, але Сігрун устигла вхопити його за рукав.

— Не туди, — сказала вона. — Там нічого немає.

Томас тремтів усім тілом. Він хотів щось сказати й не міг. Маттіас підвівся, скинув рукавицю й витер долонею обличчя. Руки в нього теж тремтіли, і це чомусь заспокоювало: отже, він ще людина.

— Нам не можна піти, — сказав він. — Не можна просто пройти повз.

— Ви хочете їх забрати? — Ельза обернулася до нього. — Забрати з собою? Але як? Ви ж самі сказали: сходинка тримається на них.

— Я не знаю як. Але я знаю, що якщо ми підемо, вони залишаться ще на роки. А може, назавжди. — Він обвів поглядом їхні обличчя. — Я пілот, а не філософ. Але в нас є правило: спочатку рятуєш тих, хто поруч. Потім ідеш за тим, що далеко. Ельмквіст пішов уперед. До нього ще можна дотягтися. До них теж. Але якщо я піду далі, залишивши їх тут, я стану таким самим, як він.

Сігрун мовчала. Вона все ще стояла обличчям до Пера й не відводила долоні від його щоки. Потім тихо, не обертаючись, промовила:

— Це можливо.

— Що?

— Винести. Я знаю спосіб. Я сама три роки тримала сходинку, поки Йоуанес не змінив. — Вона нарешті обернулася, і очі в неї були червоні, але сухі. — Тільки вам не сподобається.

— Говоріть, — сказав Маттіас.

— Потрібен той, хто залишиться з власної волі. Не з примусу, як вони, а сам, добровільно, з розплющеними очима. Якщо така людина візьме на себе вагу сходинки, вона звільнить решту. Але тільки в тому випадку, якщо вони ще живі.

— Живі. Вони дихають.

— Тоді є шанс.

Томас і Ельза перезирнулися. Маттіас відчув, як обоє дивляться на нього, і зрозумів, що від нього чекають рішення. Він був чужинцем, прибульцем, людиною, яка годину тому вломилася в їхню ніч із безглуздою історією про зоряні драбини. Але чомусь саме йому вони хотіли довіритися.

— Хто залишиться? — запитав Томас.

Усі мовчали. Над майданчиком тихо шелестіло світло. Маттіас дивився на трьох застиглих людей, на олівець у руці Лукаса, на червону рукавичку Агнес, на підборіддя Пера, піднесене, як у людини, яку поставили на пост і забули зняти. Він думав про Тордіс. Про маячок на ремені. Про останню сторінку зошита, де було написано «Платіть».

— Я, — сказала Сігрун.