Годинник пілота

Він віддав його, коли за вікном пекарні стало зовсім сіро.

Не від рішучості. Рішучість буває в тих, хто знає, що робить. Маттіас просто зрозумів, у яку саме секунду людина перестає торгуватися: коли помічає, що торгується сама з собою. Він сидів на ослінчику біля печі, тримав годинник у долоні, і раптом йому стало соромно за цей затиснутий кулак. За те, що він, дорослий чоловік, пілот, який на парі міг посадити гелікоптер на баржу, сидить у чужій пекарні й учепився в шматок латуні з пожовклим циферблатом, наче це останнє, що в нього лишилося.

А проте саме це й було останнє. Усе інше він залишив на хребті.

— Візьміть, — сказав він.

Сігрун не поворухнулася. Вона дивилася на годинник, а не на нього, і в цьому погляді не було ні жадібності, ні тріумфу, тільки дивний, обережний смуток, як у людини, що приймає чужі ліки.

— Ви впевнені?

— Ні.

— Добре. Це правильна відповідь. Ті, хто відповідає «так», потім шкодують дужче.

Вона простягла руку. Він поклав їй на долоню годинник, і пальці в неї були теплі, шорсткі від борошна. Стрілка на мить здригнулася, як жива, і завмерла на 04:47. Сігрун обхопила годинник обома долонями й заплющила очі.

Щось змінилося в кімнаті. Не звук, не світло, а відчуття: ніби зняли з плечей рюкзак, до ваги якого звикаєш настільки, що перестаєш помічати. Маттіас вдихнув глибше. Повітря в пекарні стало ширшим. Піч гула, але вже не відлічувала секунди, а просто горіла. Він глянув на зап'ясток і побачив світлу смужку шкіри там, де чотирнадцять років не бувало сонця.

— Тепер слово, — сказала Сігрун, розплющуючи очі. — Я маю вимовити його чітко й один раз. Слухайте.

Вона подалася вперед, і голос її став нижчим, глухішим, ніби слова ці їй залишили на зберігання, і вона боялася впустити бодай один звук.

— «Маяк у Торсгавні, де годинники йдуть назад. Йоуанес чекає. Запитайте в нього про друге слово».

Маттіас повторив, ворушачи губами. Запам'ятав, як запам'ятовував позивні й частоти: спочатку ритм, потім сенс.

— Це все?

— Усе. Далі вам скаже він. — Сігрун сховала годинник у кишеню фартуха й раптом усміхнулася, тонко, по-жіночому втомлено. — Вони були гарні. Йдуть точно. Я знаю, це дурно, але я збережу.

— Не дурно, — сказав він.

Час, як виявилося, обірвався не одразу. Спочатку Маттіас просто сидів, доїдаючи залишки хліба, і думав, що нічого особливого не сталося. Але коли підвівся, щоб подякувати господині, виявив, що не знає, скільки сидить. Десять хвилин? Годину? Він звик відчувати час як тиск у вухах: рівний, слухняний, завжди в межах кількох хвилин. Тепер це відчуття пішло. Наче в нього вийняли внутрішній компас, і стрілка, позбавлена півночі, закрутилася.

— Не бійтеся, — сказала Сігрун, помітивши його обличчя. — Я сама так жила три роки. Звикнете. Лягайте он туди, в задню кімнату. Там ліжко й ковдра. Поспіть. До ночі сходинка не відкриється.

— Мені треба йти за Ельмквістом.

— Вам треба виспатися. Він без вас не піде далеко: сходинка на лавовому полі розкривається тільки по півночі. Він чекатиме. Таким, як він, очікування звичне.

— А якщо…

— Ідіть, — сказала Сігрун м'яко, але так, що заперечувати перехотілося. — Я розбуджу, коли буде час.

Він ліг на вузьке ліжко в задньому приміщенні, де пахло мішками з борошном, сухими травами й чимось затишним, дитячим. Над ліжком висіла вишита картинка: сірий будинок на схилі, навколо вівці, над дахом смуга зеленого світла. Підпис унизу, літерами незнайомої мови, він прочитав кострубато: «Хай будинок пам'ятає тебе». Маттіас заплющив очі.

Але заснути не зміг.

Він лежав, дивлячись у стелю, і слухав тишу, у якій не стукало нічого. Не було годинників, не було метронома. Було тільки його власне серце, нерівне, як у людини, що піднялася на висоту. Він став рахувати удари. Раз. Два. Три. На сорок восьмому збився. Почав заново. За хвилину зрозумів, що не знає, яка це хвилина.

Тоді він зробив те, чого не робив багато років: перестав рахувати й просто дозволив думкам текти.

Першою прийшла Тордіс. Вона випливла з глибини, як випливає забута річ, коли розгрібаєш стару коробку. Тордіс у дванадцять років, з худими косичками, зі вічно розбитими колінами, стоїть на причалі в Тромсе й махає йому рукою з обриву. Йому шістнадцять, він іде на рибальській шхуні на три місяці, і ось вона кричить щось, а він не чує, і махає у відповідь, бо треба бути дорослим. Він не знав, що вона кричить. Він дізнався це через багато років, і вона йому сказала: «Я кричала, щоб ти повернувся до дня народження». Він повернувся, але на день пізніше.

Потім Тордіс у двадцять, на вокзалі. Він їде до льотного училища, у неї в руках пакет із бутербродами, а в очах той вираз, який він навчився не помічати. «Ти дзвони», — каже вона. «Подзвоню». Він дзвонив. Раз на місяць, потім раз на два, потім на Різдво. Він завжди дзвонив вчасно, і завжди в розмові лишалося відчуття, що він кладе слухавку на секунду раніше, ніж слід.

Потім Тордіс у двадцять шість, біля лікарняного ліжка їхньої матері. Він прийшов уночі, після зміни, у формі, із запахом аеродрому. Вона сиділа з червоними очима й нічого не сказала. Просто посунулася на стільці, даючи місце. А він не сів. Він сказав: «Я на хвилину». І стояв. І тримав матір за руку. І лічив час, що лишався до світанку, а не час, що лишився їм.

— Ти не йшов, — прошепотів Маттіас у стелю. — Ти просто весь час стояв біля дверей.

Він здивувався звуку власного голосу. Той був хрипкий, незнайомий, як у людини, що розмовляє сама з собою вперше за багато років.

На поясі щось хруснуло.

Він сів на ліжку. Червоний маячок, пристебнутий до ременя, блимав частіше, ніж раніше, і з крихітного динаміка крізь шурхіт пробивався голос. Тихий, уривчастий, але з кожною секундою дедалі виразніший.

— …Хольм… «Північ-Чотири»… якщо чуєш… натисни кнопку…

Він знайшов на корпусі тугу кнопку прийому, натиснув.

— Інгрід.

Полегшений видих, потім тихий сміх, потім одразу сльози, які вона тут-таки придушила.

— Знайшла тебе. Господи, знайшла. Сигнал іде десь з Ісландії, Ейвінд сказав, що це помилка, але я перевірила тричі. Ти справді там?

— Я в Рейк'явіку.

— Ні, не відповідай, це надто… — Вона замовкла, зібралася. — Слухай мене. Ейвінд вилітав на «Сольвік» другою машиною. Він бачив твій гелікоптер на плато, цілий, із замерзлими полозами. Станція відкрита, всередині піч, на столі лампа. Але тебе немає. Він повернувся за три години й нічого не сказав, тільки сів за стіл і сидів. Потім дістав із шафи папку, яку не відкривали двадцять років. Знаєш яку?

— Справа Нордлі, — сказав Маттіас.

— Звідки ти…

— Потім поясню.

— Він сказав, що був тим, хто закривав справу. Що в нього тоді були сумніви, але не було доказів. — Її голос упав. — Він сказав, що, якщо ти повернешся, він ні слова не скаже про наказ.

Маттіас посміхнувся, хоча в горлі стало тісно.

— Він щось бачив?

— Над хребтом драбина. Він каже, що бачив її двадцять секунд, і вона була така яскрава, що він осліп. Зараз лежить, очі в пов'язці. Але він знову просив передати: якщо ти чуєш, не вимикай маячок. Ми не знаємо, скільки він протримається. Батарея мала сісти ще три години тому.

— Вона не сяде, — сказав Маттіас. — Тут залізо поводиться дивно.

— Тут це де?

— Не знаю, як відповісти. — Він потер обличчя долонею. — Інгрід, у мене до тебе прохання. Зателефонуй Тордіс. Скажи, що я затримуюся. Що в суботу не встигну, але що я прийду. Знайду спосіб. Скажи їй, що я не забув.

В ефірі чулося тільки дихання.

— Ти сам їй скажеш, — відповіла Інгрід. — Повернешся й скажеш. Я не передаватиму те, що ти можеш сказати особисто.

— Інгрід…

— Ні. Я записую точку повернення, Маттіасе. Щодня її переношу: година, дві, доба. Але вона не зникає. Це ти. Ти маєш дістатися до неї сам.

Зв'язок урвався. Вогник на маячку блимнув рівно, як раніше.

Маттіас сидів на ліжку й дивився в підлогу. Потім підвівся, розклав на ковдрі речі, перевірив, що лишилося. Зошит Нордлі, календар, ліхтар, ніж, шоколад. Він загорнув усе в куртку, як загортають дитину перед дорогою. Поруч поклав буханку, яку залишила Сігрун.

Завіска рипнула. У прорізі стояла господиня з ліхтарем у руці.

— Пора, — сказала вона. — За вікном ніч.

— Скільки я спав?

— Не знаю, — відповіла Сігрун. — Тут це неважливо.

Він вийшов услід за нею в зал, і дзвіночок над дверима дзенькнув тонко й коротко, ніби прощався.