Той, хто мовчить

У п'ятницю о восьмій ранку Лука Греко постукав у двері квартири Маттео так, що з вішака впала дідова камера, легенько стукнувшись об тумбочку.

— Не чіпай, — сказав Маттео, підхоплюючи її. — Це єдина річ у цьому домі, яку я цінюю.

— Це щось нове. — Лука ввійшов, не чекаючи запрошення, і поставив на стіл паперовий пакет із гарячими булочками. — Одягайся. Нам треба поговорити. Не тут. У мене внизу Емілія з Фабіолою, і вони обидві схожі на людей, які збираються повідомити щось жахливе.

— Я нікуди не піду.

— Підеш. Бо ти йолоп, а я твій найкращий друг, і в таких випадках друзі діють методом сили.

Маттео хотів заперечити, але глянув на обличчя Луки, зазвичай безтурботне, а сьогодні дивно серйозне, і вдягнув куртку.

Вони сиділи в дальньому кутку маленької остерії під арками на Віа Оберданн, куди вранці ходили самі пенсіонери та студенти, які не встигли виспатися. Фабіола з в'язанням, сьогодні незвично зібганим, сиділа згорбившись над чашкою. Емілія крутила в пальцях серветку, перетворюючи її на дрібні клаптики.

— Розкажи йому, — тихо сказав Лука.

Фабіола підвела очі. Вони були червоні.

— Я живу з Аріаною, — сказала вона. — Ми сусідки в гуртожитку. Вже другий рік.

— З якою Аріаною? — не зрозумів Маттео.

— З Аріаною Моска. Головною редакторкою «Стрічки».

Він відчув, як усередині щось холоне.

— Продовжуй.

Фабіола розповідала плутано, дивлячись у стіл. Аріана з осені не спала нормально: ночами сиділа над ноутбуком, а коли Фабіола заглядала в кімнату, закривала кришку. У вересні вона дізналася від знайомої з університетської канцелярії, що «Портик» збираються закрити, якщо не вийде новий номер. Аріана сміялася до сліз. Потім сказала: «Тепер у мене є шанс». Фабіола не зрозуміла, про що мова. Зрозуміла лише вчора, коли побачила, як Аріана ввечері публікує допис і бурмоче собі під ніс: «Пробач, Джу. Але ти сама винна».

— А що в зошиті? — спитав Маттео. Голос його раптом став чужим.

— Фотографії. — Фабіола ковтнула. — Ціла папка. Сторінки якогось зошита, дрібний почерк, зелена обкладинка. Вона показувала його комусь по відеодзвінку, я чула. Казала: «Це моя страховка». А ще вона репетирувала, розумієш? Я іноді чую крізь стіну. Казала вголос: «Якщо відмовишся, твої вірші побачить увесь університет. Ти ж знаєш, як я вмію оформлювати».

Лука гупнув кулаком по столу так, що задзвеніли чашки.

— Вона шантажує Джулію вже два місяці, — вичавив він крізь зуби. — Ось що відбувається. А ми всі ходили й дивувалися, чому людина бліда, чому не віддає текст.

Маттео сидів нерухомо. Він дивився в чашку, де холола недоторкана кава, і бачив перед собою обличчя Джулії на Сан-Лука: півкроку назад, телефон у руці, очі, в яких було стільки страху, що він тоді сприйняв його за відразу. Він згадав, як сказав учора: «Я не можу працювати з людиною, яка не каже мені правди». І як вона кивнула. І як чемно вийшла.

— Я йолоп, — сказав він.

— Я ж казав, — зауважив Лука.

— Замовкни, Луко. — Але в голосі не було злості.

Емілія підвела голову. В її очах стояли сльози.

— Я не знаю, що робити. Але я не хочу, щоб «Портик» закрили. І щоб вона… щоб Джулія… щоб із нею так.

— Ми щось придумаємо, — сказав Маттео. Він підвівся. — Спершу мені треба її знайти.

Він знайшов її на Санто-Стефано, на тій самій лавці, де вони ніколи не домовлялися зустрітися й де обоє опинялися самі собою. Джулія сиділа із зошитом на колінах і дивилася просто перед собою. На ній було пальто, надто легке для грудня, і руки без рукавичок почервоніли.

Він сів поруч, не торкаючись. Вона не повернулася.

— Якщо прийшов сказати, що я звільнена, — промовила вона, — то я вже написала заяву. Вона в сумці. Раванеллі отримає її в понеділок.

— Я не прийшов звільняти.

Він дістав із наплічника товстий коричневий конверт і поклав на лавку між ними.

— Що це?

— Те, що я мав показати тобі давно. Відкрий.

Вона не хотіла. Він зрозумів це з того, як її пальці завмерли на краєчку конверта. Потім вона таки розв'язала шнурок і витрусила на коліна жменю відбитків.

Там були всі. Кожен кадр, який він зняв за ці два місяці, до останнього. Він забрав їх учора з лабораторії: синьйора Аньєзе віддала їх із якимось особливим виразом обличчя, ніби знала щось, чого не знав він сам. Джулія сміється з голуба. Джулія йде аркадою із сумкою біля грудей. Джулія в друкарні, долонею на холодному металі. Джулія на Сан-Лука, коли вони ще рахували арки, і він натиснув на спуск, поки вона не бачила: профіль, пасмо біля щоки, каштан у пальцях. І десятки інших. Ціла дорога, складена з миттєвостей, про які вона не знала.

— Я не вмію знімати красу, — сказав Маттео. — Я казав тобі. Я вмію тільки так. І тільки тебе.

Вона не відповіла. Її плечі здригалися.

— Мені розповіла Фабіола, — вів він тихо. — Про Аріану. Про фотографії. Про те, що вона тобі пообіцяла. Джуліє, пробач, що я сказав учора… Що не можу працювати з тим, хто не каже правди. Це було безглуздо й підло. Ти нічим мені не зобов'язана. І ти не мусила впоратися сама.

— Я не хотіла, щоб ти… — Вона не договорила.

— Щоб я що? Пожалів тебе?

— Щоб ти побачив, яка я. — Сльози таки полилися, швидкі й гарячі. — Вірші, які я ховаю в зошит, чомусь впізнає на чужих фотографіях увесь факультет. Ти розумієш, як це страшно? Я все життя робила так, щоб мене не було видно. А потім з'явився ти, і виявилося, що я видна звідусіль.

Маттео не став її обіймати. Він узяв її руку в обидві свої, як беруть пташку, і тримав, поки вона не заспокоїлась.

— Тоді давай не ховатися, — сказав він. — Зовсім. Аріана хоче, щоб тобі було соромно. Покажи їй, що тобі не соромно.

— Як?

— Ти написала вірш, який вона виклала. Він хороший. Він кращий за все, що ми поставили в перші два розвороти. Давай поставимо його в номер. Під твоїм іменем. З моєю фотографією, на якій ти сидиш на цій самій лавці. Нехай читають.

Джулія дивилася на нього, і в її очах було так багато всього, що вона сама, здається, не могла розібрати.

— Усі дізнаються, — прошепотіла вона.

— Так.

— Усі прочитають решту.

— Нехай. Якщо вона опублікує решту, це будуть чужі руки на твоїх словах. А якщо ти сама, це буде твоє.

Вона заплющила очі. Він чекав. Повз ішли люди, дзвенькали велосипедні дзвінки, десь пахло свіжим хлібом. Дідусь із собакою зупинився, подивився на них і пішов далі, і собака обернулася.

— Добре, — сказала Джулія.

— Добре?

— Давай надрукуємо.

Решту дня вони провели в редакції. Вони працювали так, як не працювали жодного разу за всю осінь: злагоджено, швидко, не сперечаючись. Другий розворот зібрали за годину: серія з Сан-Лука й два чотиривірші Томмазо, другого першокурсника, якого Емілія притягла з собою й посадила на підвіконня з кавою. Третій, головний, робили вдвох, мовчки, схилившись над одним аркушем. Ліворуч стояла фотографія Джулії на лавці: обличчя, звернене до когось за кадром, і очі, що не ховалися. Праворуч — вірш про людину, що чекає, і порожню лавку. Внизу, дрібним шрифтом, як належить: «Джулія Феррі».

Коли Джулія вписала своє ім'я в макет, її пальці тремтіли. Але вона вписала.

— Підписано, — сказала вона.

— Підписано, — підтвердив Маттео.

О пів на одинадцяту вечора вони разом дійшли до друкарні під аркадами. У вікнах синьйора Пеллегріні ще горіло світло. Він сам відчинив двері, в старому фартусі, з термосом під пахвою й із такою радістю на обличчі, ніби чекав на них усе життя.

— Принесли? — спитав він.

— Принесли, — відповів Маттео.

— Тоді заходьте. Ніч буде довга.