Розворот, якого немає

У понеділок Маттео не прийшов до редакції. У вівторок теж.

Він не образився, ні. Він переконував себе в цьому так старанно, що майже повірив. Він просто був зайнятий. У нього назбиралася купа справ: треба було поправити макет другого розвороту, забрати в синьйори Аньєзе пробний відбиток, поговорити з Пеллегріні про папір. Усе це він міг зробити зранку. Але робив увечері, щоб не перетинатися.

Річ була не в тому, що Джулія відмовила. Він знав: у людини може бути сто причин не давати вірші. Річ була в тому, як вона сказала «не можу». Не як людина, що боїться. Як людина, що вибирає. І вибирає не його.

Він повернувся додому у вівторок пізно, повісив камеру на гачок поруч із дідовою фотографією й уперше за два місяці не став її виймати. Просто дивився. Через якийсь час тихо сказав у порожню кімнату:

— Не знаю, що робити, діду.

Дід мовчав, як і належить мовчати людині з фотографії.

Джулія приходила до редакції щодня й сиділа над макетом третього розвороту, де ліворуч була серія Маттео із Сан-Лука, а праворуч зяяло біле поле. Серія вийшла кращою за все, що він знімав за останній рік: арки, що йдуть угору, вогні внизу, самотня постать на парапеті. Вона дивилася на них годинами. Слова не приходили. Точніше, слова приходили, але лише ті, які вона не могла віддати.

Вона написала шість варіантів тексту. Рвала їх по черзі. Кожен виходив або занадто особистим, або занадто безпечним, і обидва варіанти були однаково мертві.

У середу вдень Емілія зазирнула до редакції й обережно спитала:

— Ви не бачили Маттео?

— Ні, — відповіла Джулія.

— Він обіцяв подивитися мої нові рядки.

— Залиш. Я передам.

Емілія поклала листок на стіл і ще трохи постояла в дверях, переминаючись із ноги на ногу. Потім сказала, не підводячи очей:

— У вас усе добре?

— Усе добре.

— Просто… ви дуже бліда.

Джулія хотіла відповісти щось чемне, але не змогла придумати нічого придатного. Емілія кивнула й вийшла, а Джулія дивилася на зачинені двері й думала про те, що до комітету лишається п'ять днів, у макеті зяє діра, а людина, з якою вона могла б цю діру закрити, не з'являється другий день.

У четвер зранку все завалилося.

Джулія прийшла до університету рано, до пар, і одразу помітила, що щось не так. У коридорах на неї озиралися. Тихо, крадькома, як озираються на людину, про яку щойно говорили. У буфеті дві дівчини з третього курсу замовкли, коли вона підійшла. У черзі по каву хлопець з її семінару подивився на неї з якоюсь дивною увагою й відвів погляд.

Вона дістала телефон. Застосунок «Стрічка» світився на екрані червоною цяткою. Угорі головної сторінки красувався заголовок:

«Зошит із шухляди. Хто на нашому факультеті ховає ось це?»

Під ним була розмита фотографія зеленого зошита, перев'язаного гумкою. А нижче — вірш. Цілком. Той самий, написаний тієї ночі після літньої сесії, про порожню лавку й про людину, на яку вона чекає, хоча ні на кого не чекає.

Підпис під ним говорив: «Авторка забажала лишитися невідомою. Ми, звісно, не називатимемо імені. Але натяків вистачає: поетеса, третій курс, літературний факультет і, за чутками, дуже близька до відомого нашого фотографа. Кажуть, вони навіть разом роблять номер "Портика". Збіг? Не думаємо».

Рядки стрибали в Джулії перед очима. Вона дочитала до кінця, потім ще раз. Лайків під дописом уже було понад триста.

Її ноги раптом стали ватяними, вона сіла просто на східець, не помітивши, що повз проходить потік студентів. Не страх. Не гнів. Порожнеча, ніби з неї вийняли щось важливе, і тепер усередині гулко.

«Я не хочу нічого публікувати», — сказала Аріана тоді, під аркадами. Вона й не обіцяла цього. Вона сказала: «якщо ти відмовишся». Але Джулія не відмовилася. Вона просто промовчала. І цього виявилося досить.

Увесь день був як сон, у якому спершу все нормально, а потім ти розумієш, що стоїш на сцені без одягу. Люди цитували її рядки в коридорах. Хтось написав на стіні біля кавового автомата, крейдою: «Чекаєш того, кого немає?» Хтось в аудиторії тихо хихикнув, коли професор із стилістики читав уголос уривок про самотність. Джулія сиділа з прямою спиною й дивилася у вікно, і її обличчя нічого не виражало: за три роки вона навчилася робити його такою стіною.

Єдиною людиною, якої вона не бачила за цілий день, був Маттео.

Він дізнався близько полудня.

Спершу від Луки, який налетів на нього в коридорі й видихнув:

— Ти читав?

— Що?

— «Стрічку». Подивися сам. І, Маттео… не вбивай мене. Я поки нічого не можу сказати.

Він дістав телефон і прочитав. Раз. Другий. Третій.

Він упізнав рядки не за змістом, а за відчуттям: слова, які він чув усередині, коли дивився на лавку з червоним шарфом. Тільки ці слова були не в його голові. Вони були написані. Раніше. До того, як він приніс їй знімок. До того, як вони поклали поруч знімок і Емілію. У підписі значилася дата: «написано в червні».

У червні. За чотири місяці до того, як він згадав про свою фотографію.

Маттео стояв посеред коридору, і повз нього текли студенти, а всередині в нього щось повільно збиралося, як збирається картинка з шматочків. Вона писала про лавку. Вона писала про очікування. Вона писала про те, про що він, не знаючи, знімав рік тому.

Він раптом зрозумів і про «не можу», і про повідомлення на Сан-Лука, і про блідість. Не все. Але достатньо, щоб зірватися з місця.

Джулію він знайшов у редакції. Вона сиділа спиною до дверей, дивлячись на макет. Не обернулася.

— Це ти, — сказав він із порога. Не питання.

— Це я.

— Звідки вони це взяли?

— Не знаю, — збрехала вона, і це була перша брехня, яку він почув від неї прямо, віч-на-віч. І вона знала, що він чує.

Він чекав хвилину. Дві.

— Ти не довіряєш мені, — сказав Маттео нарешті дуже тихо.

— Річ не в цьому.

— То в чому?

Вона не відповіла. Вона дивилася на макет, де ліворуч горіли арки, а праворуч лежало порожнє біле поле, і губи її злегка тремтіли. Маттео подумав, що зараз вона заплаче. Але вона не заплакала. Вона просто стояла, як людина, що вже плакала стільки разів наодинці, що розучилася робити це при інших.

І тоді він сказав те, про що пошкодував тієї ж секунди:

— Я не можу працювати з людиною, яка не каже мені правди.

Слова повисли в повітрі. Джулія здригнулася, як від ляпаса. Потім кивнула, повільно, ніби погоджуючись із чимось давно відомим.

— Добре, — сказала вона. — Я зрозумію.

Він хотів узяти слова назад. Хотів підійти, сказати: «Я не це мав на увазі». Але вона вже зібрала зі столу папери й вийшла, чемно кивнувши йому, як кивають колезі наприкінці робочого дня.

Двері зачинилися. Батарея стукнула один раз і замовкла.

Увечері Джулія стояла під аркою на Санто-Стефано. Тією самою, з тією самою лавкою. Шарфа не було: його, мабуть, давно хтось забрав. Лавка була порожня й холодна. Вона сіла на край і дістала телефон. Триста лайків стали шістьомастами. Ніхто поки не написав її імені вголос, але під дописом хтось уже залишив: «Це ж Феррі з літературного, так?»

Вона сиділа й дивилася на темряву під аркою. Потім, не віддаючи собі звіту, дістала зелений зошит, розкрила на колінах і поклала на нього долоню. Просто щоб відчути, що вона все ще тут. Що вона ціла.

Двері редакції наступного ранку були прочинені. На порозі лежала записка, складена вчетверо. Почерк Емілії, нервовий і квапливий:

«Я знаю, чиє це зробили. Фабіола мені сказала. Не здавайтеся. Будь ласка. Я вірю в цей номер».

Джулія прочитала її двічі. Потім охайно склала й сховала в кишеню, до зошита. Це була перша за тиждень річ, яка не завдавала болю.