Ніч у друкарні

Друкарня синьйора Пеллегріні вночі виявилася зовсім іншою. Удень вона була галасливою й діловою, як вокзал. По опівночі в ній стало тихо й тепло, як у домі, де всі нарешті полягали спати, а одна лампа лишилася горіти для тих, хто запізнився.

Машина муркотіла рівно, перекочуючи валики, і повітря пахло гарячим папером, фарбою та ще чимось солодким: синьйор Пеллегріні зварив у термосі какао. Він налив його всім у різнокаліберні горнята з надбитими краями, а собі в стаканчик із написом «Найкращий дідусь Болоньї», який онучки, за його словами, подарували йому на зло.

— Надрукуємо три розвороти для комітету, — пояснював він, поглядаючи на пробні відбитки. — Це називається «контрольний наклад». Тридцять примірників, щоб кожному членові комітету вистачило, і ще пару запасних, якщо хтось вирішить забрати додому на згадку. Папір дорогий, але я вам скажу: поганий папір ставлять на те, чого не шкода. А це шкода.

До опівночі в друкарню підтяглися всі. Емілія принесла тістечка й узялася розкладати відбитки по теках із таким серйозним виглядом, ніби від цього залежала доля держави. Томмазо, вічно несміливий, раптом виявив, що вміє поводитися зі складним ножем для паперу, і тепер різав аркуші, як пірат. Лука привів Фабіолу: вона сіла на стілець у кутку, дивлячись на всіх винувато, і Джулія підійшла до неї сама, сіла поруч і сказала просто:

— Дякую, що розповіла.

— Я мала раніше, — прошепотіла Фабіола.

— Ти розповіла вчасно. — Джулія торкнулася її руки. — Цього досить.

Фабіола заплакала, швидко витерла очі й із запалом узялася за в'язання.

Маттео й Джулія працювали поруч. Він виймав із машини теплі аркуші, вона перевіряла кожен на просвіт: чи немає зсуву, чи немає плям. Вони стояли майже пліч-о-пліч, і їхні лікті іноді торкалися, і обоє робили вигляд, що не помічають. Ніхто з них не говорив про те, що сталося на лавці. Але повітря навколо них було щільним, як перед грозою, у якій немає нічого страшного.

— Знаєте, — сказав синьйор Пеллегріні, ставлячи горня на підвіконня, — я все життя друкую чужі слова. Тисячі сторінок. І знаєте, що я зрозумів? Номер альманаху можна закрити, а от те, що ми встигли надрукувати, залишиться. Воно лежить у бібліотеках, на горищах, у старих сумках. Роками лежить і чекає, поки хтось відкриє. Тому я ніколи не друкую погано. Навіть якщо платять мало.

— Ваш батько теж друкував «Портик»? — спитала Джулія.

— Друкував. — Обличчя старого потепліло. — Я тоді був зовсім хлопчиськом і весь час плутався під ногами. Пам'ятаю, як приходили студенти. Горлаті, зухвалі. І один із них, худий такий, з очима, як у птаха… — Він повернувся до Маттео. — Твій дід. Я не одразу зрозумів, що ти онук. У тебе його манера мружитися на світло.

Маттео підвів голову.

— Ви його знали?

— Вітторіо Б'янкі? Звичайно. Він приходив із коробкою плівки, в якій були всі його фотографії. І з дівчиною, яка писала підписи. — Синьйор Пеллегріні задумливо почухав ніс. — Я не пам'ятаю, як її звали. Пам'ятаю тільки, що вони весь час сміялися. І що твій дід завжди просив відбити одну зайву копію. «Для неї, — казав, — щоб не забула». А вона, уявляєш, щоразу вдавала, що їй нецікаво.

— Що за дівчина? — Маттео подався вперед.

— Не пам'ятаю, синку. Так давно було. — Старий махнув рукою. — Спитай у неї сам, якщо знайдеш.

Емілія раптом тихо охнула.

Усі повернулися. Вона сиділа в кутку на перевернутій скрині, з телефоном у руках, і обличчя в неї було таке, як у людини, що спершу не повірила, а потім повірила надто сильно.

— Що там? — спитав Лука.

— Я хотіла подивитися, як виглядає заявка «Стрічки» на грант. — Емілія говорила повільно, добираючи слова. — Вона лежить у відкритому доступі на сайті університету. Там у них список усіх заявників і додатки. Я просто хотіла зрозуміти, яка вона, ця «Стрічка», щоб знати, з ким ми боремося. А там…

Вона передала телефон Джулії.

Джулія взяла. На екрані був PDF, щільний від дрібного шрифту: заявка на студентський грант за напрямом «Медіа та література». Заявник: Аріана Моска. Проєкт: онлайн-журнал «Стрічка». У додатку 3 значилося: «Зразки авторської поезії, створеної під керівництвом заявника». Джулія прокрутила сторінку.

Три вірші. Три тексти, набрані охайним шрифтом, під заголовком «Аріана Моска. Цикл "Тиша під арками"».

Вона знала кожен рядок.

Перший вона написала в лютому минулого року, коли ще дружила з Аріаною. Другий склала в автобусі дорогою додому. Третій написаний тієї ночі, коли вона вперше показала подрузі зошит. Вона пам'ятала, як ручка тремтіла, як чорнило сіло плямою в третій строфі. Пляма навіть була відтворена в PDF: Аріана, мабуть, переписала з фотографії разом із дефектом.

— Це мої, — сказала Джулія дуже тихо. — Це все мої.

— Дата подання, — прошепотіла Емілія. — Дивіться внизу. Двадцяте вересня.

— Раванеллі оголосила про умову шостого жовтня, — повільно промовив Маттео. — Отже, вона подала заявку за два тижні. До того, як усе почалося.

— Вона знала, — видихнув Лука. — Вона знала заздалегідь, що альманах збираються закривати. І заздалегідь вписала себе в грант коштом твоїх віршів.

У друкарні стало так тихо, що чутно було лише рівне дихання машини.

Джулія дивилася на екран. Вона чекала, що відчує лють, і лють прийшла, але не така, як вона думала. Не гаряча й сліпа, а ясна, холодна, дуже спокійна. Як вода в колодязі. Вона раптом побачила все цілком: не лиходійку з казки, а людину, що вирішила, що чуже талановите можна взяти, бо господар усе одно ховає. І ще вона побачила себе: людину, яка сама поклала це чуже в найдоступніше місце.

— Це не шантаж, — сказала вона вголос. — Це крадіжка. Справжня.

— Що робитимемо? — спитав Маттео.

Усі дивилися на неї. Джулія підвела голову.

— Ми надрукуємо номер. Уранці підемо до Раванеллі й покажемо їй заявку. Зошит у мене. З датами, з плямою, з почерком. — Вона зітхнула. — І я більше не боюся, що вона виставить решту. Бо нехай виставляє. Я напишу краще.

Синьйор Пеллегріні, який слухав усе це, спираючись на верстат, урочисто кивнув.

— Ось це правильна редакторка, — сказав він. — Доброму редакторові не страшні помилки. Лише брехня.

Вони працювали до світанку. До п'ятої ранку перша стопка була готова, і в повітрі стояв густий запах свіжої фарби. Емілія заснула на ящику з папером, склавши долоні під щоку. Томмазо тихо похропував на підвіконні. Лука з Фабіолою ділили одне пальто на двох, сидячи на сходинках.

Маттео й Джулія вийшли на вулицю вдихнути. Небо над аркадами світлішало, скло у вікнах навпроти стало блідо-рожевим. Холод був пронизливим і чистим. Рідкісні перехожі йшли порожніми плитами, і звук їхніх кроків був схожий на повільний дощ.

Вони стояли біля колони, плече до плеча. Джулія тримала в руках свіжий відбиток третього розвороту, ще теплий.

— Знаєш, про що я думаю? — спитав Маттео.

— Про що?

— Про дівчину, яка писала підписи. І про те, що мій дід просив щоразу зайву копію. — Він усміхнувся. — Здається, у нас у сім'ї це спадкове.

— Що?

— Друкувати зайву копію для того, кому не наважуєшся віддати.

Вона подивилася на нього. Він дивився на неї. На вулиці вперше за довгу ніч стало зовсім тихо.

— Мені потрібна одна, — сказала Джулія. — Зайва.

— Я вже відклав, — відповів Маттео.

Він дістав із-за пазухи складений учетверо відбиток третього розвороту й простягнув їй. Їхні пальці торкнулися, і цього разу ніхто не вдав, що не помітив.