Вечір під аркадами

У суботу о дев'ятій ранку професорка Раванеллі приймала їх у себе в кабінеті на другому поверсі старого корпусу, де стіл був завалений теками, на підвіконні стояв кволий фікус, а на стіні висіла єдина фотографія в рамці: чорно-біла, нечітка, з двома постатями під аркою. Маттео одразу її помітив, але промовчав.

Професорка прочитала заявку «Стрічки» стоячи, не присідаючи. Потім розгорнула зелений зошит, який Джулія поклала перед нею обома руками, як кладуть на стіл дуже крихку річ. Гортала довго. Зупинилася на сторінці з плямою в третій строфі, торкнулася пальцем висохлої чорнильної плями й нічого не сказала.

— Ви пишете, синьйорино Феррі, — нарешті промовила вона.

— Так.

— Давно?

— Три роки.

— Я знала, — сказала Раванеллі. — Не те щоб знала. Але в людини, яка два роки вичитує чужі тексти й жодного разу не запропонувала свого, зазвичай є причина. — Вона зняла окуляри. — Я сама років у двадцять писала вірші й ховала їх у коробку з-під взуття. Потім одна історія змусила мене відмовитися від цього. Я не вдаватимусь у подробиці.

Вона замовкла. Уперше за всі ці місяці Джулії здалося, що вона побачила професорку без броні. Лучія Раванеллі дивилася не на зошит, а кудись повз нього, і обличчя її на секунду стало молодим.

— Я хочу, щоб ви зрозуміли одне, — вела вона далі, надягаючи окуляри. — Привласнення чужої праці я не прощаю. Ні на факультеті, ні деінде. Але й влаштовувати публічну страту не стану. Ми зробимо все за правилами. У понеділок на комітеті, при свідках і зі справжнім зошитом. Приходьте, обоє.

— А номер? — спитав Маттео.

— Номер ви мені покажете до комітету. — Раванеллі глянула на згорнуті в трубку відбитки під його рукою. — Давайте.

Вона розгорнула три розвороти на столі, притиснула кути теками й дивилася на них мовчки, як дивляться на воду, в якій намагаються розгледіти дно. Порожня лавка й чотири рядки Емілії. Арки Сан-Лука й вірші Томмазо. І третій розворот: Джулія на лавці, обличчям до глядача, і під нею, дрібним шрифтом, підпис.

— «Джулія Феррі», — прочитала Раванеллі вголос. Потім тихо додала: — Підписано.

Вона зняла окуляри й протерла їх краєм шарфа. Руки її злегка тремтіли.

— Добре, — сказала вона. — Це добре. Це… — Вона запнулась. — Ідіть. Не запізнюйтеся в понеділок.

У понеділок, п'ятнадцятого грудня, о четвертій годині дня в залі засідань, обвішаному портретами людей, давно нікому не потрібних, зібрався комітет. Двоє викладачів, представниця декана, голова, сухорлявий чоловік на прізвище Россі, який дивився на всіх поверх паперів так, ніби шукав у них одруківки, і Раванеллі край столу. Навпроти комітету сиділи Джулія й Маттео. Трохи осторонь, на окремому стільці, в бездоганно пошитому вишневому пальті, розташувалася Аріана Моска. Вона всміхалася. Побачивши Джулію, кивнула привітно, як киваєш давній знайомій.

— Ми розглянемо дві заявки на єдиний грант, — відкрив засідання Россі. — Проєкт «Стрічка» й відновлюваний проєкт «Портик». Почнемо з «Портика». Три розвороти. Прошу.

Маттео роздав копії. Шелестів папір. Члени комітету гортали, зупиняючись на окремих сторінках, і один із викладачів, літній, із вусами, раптом тихо сказав:

— Боже мій. Це лавка з Санто-Стефано? Я там сорок років ходжу.

— Так, синьйоре, — сказав Маттео.

— Знято живо. — Вусатий зітхнув. — Я не люблю фотографій, де все виглядає як листівка. А тут ніби хтось щойно пішов.

На третьому розвороті всі замовкли.

— Вірш, — вимовила представниця декана, молода жінка з чіпким поглядом, — здається, був опублікований днями в «Стрічці». Анонімно.

— Так, — сказала Джулія, і голос її, на власний подив, не здригнувся. — Але він мій. Я написала його в червні. І тут він під моїм іменем.

Вона поклала на стіл зелений зошит, розкритий на потрібній сторінці.

Аріана перестала всміхатися.

— Тепер «Стрічка», — сказав Россі. — Аріано Моска, прошу.

Вона підвелася, поправила комір і заговорила легко, впевнено. Про аудиторію, про цифри, про тисячі прочитань, про сучасний формат, про те, що студентам потрібен майданчик, де їх читають, а не де вони зберігаються в підшивках. Говорила гарно. Джулія спіймала себе на тому, що майже милується: Аріана завжди вміла тримати зал.

— І, нарешті, літературний компонент, — завершила вона. — У додатку три ви знайдете зразки поезії, створеної мною. Цикл «Тиша під арками».

— Створеної вами, — повторила Раванеллі дуже рівно.

— Так.

— Усіх трьох віршів?

— Звісно.

Раванеллі повернулася до Джулії:

— Синьйорино Феррі. Прошу вас відкрити зошит на сторінці, де написано третій вірш цього циклу.

Джулія погортала. Поклала зошит перед комітетом. На сторінці, рівним дрібним почерком, у третій строфі зяяла чорнильна пляма. Россі присунув до себе додаток «Стрічки» й приклав поруч. Той самий текст, у тій самій строфі, та сама пляма, охайно відтворена шрифтом.

Якийсь час у залі було чутно лише, як цокає годинник.

— Це збіг, — сказала Аріана.

— Пляма? — перепитав вусатий викладач м'яко.

— Ми разом писали. Колись. Ми були подругами. Я могла… Я хочу сказати, що ми обговорювали. І, можливо, це спільні…

— Синьйорино Моска, — Раванеллі не підвищила голосу, але всі в кімнаті раптом випросталися. — Покажіть мені ваші чернетки. Будь-які. Хоч одну сторінку, на якій видно роботу.

Аріана розкрила рота. Закрила. Ковтнула.

— У мене… немає чернеток. Я пишу в голові.

— Розумію, — сказала Раванеллі.

Більше вона нічого не додала. Це було гірше за будь-яке звинувачення.

Рішення винесли за сорок хвилин. Заявку «Стрічки» визнано недійсною через порушення правил подання авторських матеріалів. Грант присуджено «Портику» на поточний навчальний рік. Факультетська рада розгляне питання про перебування Аріани Моска на посаді головної редакторки «Стрічки». Россі зачитував це сухо й безпристрасно, як зачитують прогноз погоди. Аріана стояла, і обличчя її було біле й порожнє, як аркуш, з якого стерли все.

Коли всі вийшли, вона лишилася в залі сама. Джулія затрималася біля дверей. Вона не збиралася, але ноги не йшли далі.

— Ти задоволена? — спитала Аріана тихо.

— Ні, — чесно відповіла Джулія.

— Я думала, ти здасишся. Ти завжди здавалася.

— Я знаю.

— Ти… — Голос Аріани зірвався. — Я не хотіла тебе принижувати. Мені просто потрібен був цей грант.

— Я розумію. Але ти взяла не грант. Ти взяла мене.

Аріана відвернулася. Джулія постояла секунду й пішла. Їй не хотілося тріумфу. Їй хотілося тиші, і бажано під аркадою.

Увечері на Віа дель Прателло, просто під портиками біля редакції, зібралося чоловік сорок. До десятої їх стало більше сотні. Новина про комітет розповзлася факультетом, як вода по скатертині. На натягнутих уздовж аркади мотузках, мов білизна, висіли три розвороти «Портика» у збільшеному форматі, випущені синьйором Пеллегріні коштом дружби й какао. Емілія розставила по підлозі свічки в склянках, Фабіола роздавала студентам глінтвейн у паперових стаканчиках, Лука грав на гітарі неймовірно фальшиву версію якоїсь пісні. Томмазо стояв біля самої мотузки й дивився на своє чотиривірш із таким обличчям, ніби бачив власне ім'я в газеті вперше в житті.

Джулія стояла осторонь і відчувала, що в неї теж тремтять руки.

— Тобі не обов'язково, — сказав Маттео, підходячи.

— Обов'язково.

— Ти впевнена?

— Ні, — відповіла вона. — Саме тому обов'язково.

Емілія принесла табурет. Джулія стала на нього, і навколо одразу стало тихо. Сотня облич повернулася до неї. Вона побачила Раванеллі біля колони, в темному пальті й срібних сережках. Побачила синьйора Пеллегріні з онучкою на плечах. Побачила людей, яких знала три роки й які знали її лише як дівчину з олівцем.

Вона відкрила зелений зошит. Відкрила вголос.

Вона читала той самий вірш. Порожня лавка, шарф, очікування. Потім, не зупиняючись, прочитала другий, про людину, що знімає чужу тишу. Голос спершу був тонкий, але на третьому рядку вирівнявся. Слова звучали так, ніби вона чула їх уперше. Вірші, що три роки лежали в темряві, піднялися вгору разом із її диханням і розчинилися серед арок, свічок і вогників.

Коли вона замовкла, ніхто не заплескав. Це була та сама тиша, яка буває лише після справжнього.

А потім хтось, здається, Емілія, схлипнув, і всі разом заплескали.

Маттео чекав на неї внизу. Камера висіла в нього на грудях, але він ще не підняв її.

— Можна? — спитав він.

— Що?

— Зняти тебе. Зараз. Обличчям.

— Я не вмію позувати.

— Не треба. Кадр виходить тоді, коли перестаєш думати, як ти виглядаєш за камерою.

— А якщо я думаю?

— Тоді думай уголос.

Вона засміялася. Схлипнула. Випросталась і подивилася просто в об'єктив: втомлена, щаслива, із почервонілими очима й скуйовдженим вітром волоссям, без тіні колишньої стіни. Клацнув затвор. Один раз.

Маттео опустив камеру й довго мовчав.

— Що? — спитала Джулія.

— Перший портрет, — сказав він, — який мені подобається.

На краю натовпу, під самою дальньою аркою, стояла невисока постать у вишневому пальті. Аріана прийшла, але підійти не наважилась. Вона стояла хвилину, дві. Потім, коли Джулія подивилася в її бік, мовчки кивнула, ледь помітно, і пішла в темряву. Джулія не побігла за нею. Але й не відвернулася, поки та не зникла.

— Усе? — тихо спитав Маттео.

— Ні, — відповіла Джулія. — Але почалося.