Тісна аудиторія під аркадами

У вівторок Маттео прийшов до редакції на двадцять хвилин раніше, ніж треба, бо підозрював, що Джулія Феррі прийде на тридцять хвилин раніше. Він мав рацію в обох випадках: вона вже сиділа за столом, розставивши перед собою три олівці, лінійку й стос підшивок, і мала вигляд людини, що готується не до роботи, а до облоги.

— Я приніс сніданок, — сказав він і поставив на стіл паперовий пакет з пекарні на розі. Пакет одразу промаслився з одного боку.

— Я не їм на робочому місці, — відповіла Джулія, не підводячи голови. — Крихти.

— Крихти — єдина чесна частина будь-якого видання. — Він дістав круасан, відкусив і демонстративно впустив крихту на підшивку 1998 року. — Бачиш? Тепер це живий документ.

Куточок її рота сіпнувся. Він не встиг вирішити, чи це була усмішка, чи нервовий тик, бо Джулія тут-таки присунула до нього аркуш паперу, списаний дрібним охайним почерком.

— Ось план, — сказала вона. — Перший розворот за тринадцять днів. Нам потрібні текст, фотографія й макет. Пропоную йти від тексту: спершу слова, потім ілюстрація.

— Ні, — сказав Маттео.

— Чому?

— Бо картинка не ілюстрація. Вона не мусить підпирати слова, як милиця.

— А слова не мусять виправдовуватися перед картинкою, — парирувала Джулія. — Ти бачив, що роблять із поезією в журналах? Ставлять поруч захід сонця, і все. Мовляв, гарно, ходімо далі.

Маттео розкрив рота, закрив його й визнав про себе, що вона, на жаль, має рацію. Він обійшов стіл, присунув стілець і сів навпроти. Щось у тому, як вона тримала олівець, нагадувало йому людину, що міцно стискає поруччя на сходах: не тому, що боїться впасти, а так, про всяк випадок.

Він дістав ноутбук і відкрив теку.

— Це мої роботи за останні два роки. Якщо нам доведеться домовлятися, ти маєш знати, з ким маєш справу.

Портрети змінювали один одного: студентки на сходах Арчіджинназіо, дідусь із газетою в кав'ярні, дівчинка з велосипедом, залита золотим заходом. Його хвалили за кожен із них. «Геніально, Маттео. Подих міста». Джулія дивилася мовчки й на кожен кадр витрачала рівно стільки часу, скільки треба на вичитку однієї сторінки. Не більше й не менше. Закінчивши, вона сказала:

— Вони дуже гарні.

Маттео почув у цьому «але» раніше, ніж вона його вимовила.

— Але я не розумію, про що вони, — сказала Джулія. Потім, ніби спохопившись, додала: — Пробач. Це грубо.

— Ні, — відповів він. Голос вийшов рівнішим, ніж він розраховував. — Це точно.

Він цілий рік чув, що його портрети геніальні, і цілий рік відчував, що з ними щось не так. Тепер незнайома дівчина з трьома олівцями назвала це прямо, і від полегшення в нього раптом защипало в очах. Він закрив ноутбук надто швидко.

— Дивімося підшивки, — запропонував він. — Раптом там є щось, від чого можна відштовхнутися.

Джулія кивнула з таким виглядом, ніби він запропонував найрозумніше з усього, що можна було сказати. Вони витягли з полиці важкі теки. Пил здійнявся й завис у сонячному промені. Маттео гортав випуски, не вчитуючись, і зупинився на жовтій тонкій брошурі з датою «1977». Фотографії в ній були чорно-білі: дахи Болоньї під снігом, студенти на сходах під аркадами, жінка з книжкою, що сміялася так, ніби їй щойно розповіли найвдалішого жарту в житті. У нижньому куті сторінки дрібним шрифтом стояло: «Фото: В. Б'янкі».

Він відчув, як у нього перехопило подих.

— Щось знайшов? — спитала Джулія.

— Мій дід, — сказав Маттео. — Вітторіо Б'янкі. Я знав, що він знімав замолоду. Але він ніколи не казав, де.

Він перегорнув сторінку. Ще одна його фотографія: дві постаті під аркою, спиною до об'єктива, і між ними стільки повітря, що хотілося його помацати. Дід помер три роки тому. Вони не встигли поговорити про багато чого.

— Отже, камера, що стирчить із твого наплічника, — його? — спитала Джулія.

Маттео підвів голову. Вона дивилася не на нього, а на потертий шкіряний ремінець, і він раптом збагнув, що за два дні вона помітила більше, ніж будь-хто за рік.

— Його, — визнав він. — Вона дісталася мені. Я жодного разу не заряджав її плівкою.

— Чому?

— Бо тоді доведеться знімати.

Це вийшло чесніше, ніж він хотів. Він одразу змінив тон і ткнув пальцем у її план.

— Гаразд, редакторко Феррі. Пропоную так. Пробний розворот. Ти вибираєш текст із тих, що принесли в скриньку. Я вибираю фотографію. Не показуємо одне одному, поки не покладемо поруч.

— Наосліп? — Джулія насупилася. — Це безвідповідально.

— Це чесно. І ти ж сама сказала, що картинка не повинна виправдовувати слова.

Вона помовчала, потім кивнула:

— Добре. Але не думай, що я не буду прискіпуватися.

— Я б засмутився, якби ти не прискіпувалася.

Вона взяла зі столу олівець і щось записала в кутку аркуша. Потім, не дивлячись на нього, сказала:

— І ще. Не проси мене показувати мої тексти.

— Твої?

— Я не пишу, — швидко відповіла Джулія. — Я коректор. Просто про всяк випадок.

«Про всяк випадок» з вуст людини, що нічого не пише, було дивним формулюванням. Маттео промовчав. Він давно навчився помічати те, що люди кажуть не вустами, а пальцями: на середньому пальці правої руки Джулії темніла пляма синього чорнила, в'їлася так, що не відмивалася й за тиждень. Так буває в тих, хто пише багато й давно.

Він нічого не сказав. Він просто відсунув круасан подалі від її підшивок.

Увечері, коли вони нарешті замкнули аудиторію на ключ, під аркадами вже засвітилися жовті ліхтарі. Джулія попрощалася коротко й пішла в бік Віа Дзамбоні, притискаючи до себе сумку, як притискають те, що бояться загубити. Маттео лишився сам. Аркади над ним тяглися вдалечінь нескінченним коридором, і в цьому коридорі гучно відлунювали кроки перехожих.

Він зняв наплічник, розстебнув блискавку й дістав камеру. Важка, трохи холодна, у шкіряному футлярі, потертому в тих місцях, де дід тримав її сорок років. Він згадав жовту сторінку 1977 року й жінку, що сміялася так, ніби її застали в найщасливішу мить життя.

Маттео підніс камеру до обличчя. Під аркою нікого не було. Тільки світло ліхтаря й порожня лавка.

Він постояв так хвилину. Потім опустив камеру, обережно сховав її назад у наплічник і пішов додому. Але пальці все ще пам'ятали вагу, і це було перше, що він відчув за цілий рік.