Перший розворот

За наступні десять днів Джулія відхилила чотирнадцять фотографій, а Маттео — дев'ять текстів, і вся дошка в редакції вкрилася жовтими стікерами, як дерево восени.

«Занадто гучно», — писала Джулія на черговому знімку, де захід над П'яцца Маджоре палав так, що хотілося вдягнути темні окуляри.

«Занадто чемно», — відповідав Маттео на черговому вірші про листопад, де осінь подавалась так охайно, ніби її щойно повернули з хімчистки.

Вони сперечалися про кожну дрібницю: про шрифт, про біле поле, про те, що вважати порожнечею, а що мовчанням. Сперечалися так захоплено, що одного разу Емілія, першокурсниця, яка принесла в скриньку дві несмілі сторінки віршів, зазирнула в двері, прислухалася й тихо зачинила їх знову. Наступного дня на дошці з'явився стікер, якого ніхто не писав: «Вони вже одружені, просто ще не знають».

Стікер зняли обоє одночасно, не дивлячись одне на одного.

Джулія сама дивувалася, як легко їй із ним сперечатися. Зазвичай вона програвала суперечки ще до їхнього початку: заздалегідь погоджувалася, щоб якнайшвидше лишитися самій. А тут раптом уперлася, як коза. І, що найдивніше, їй не хотілося лишатися самій. Їй хотілося виграти.

Щоправда, під усім цим тихо цокало інше. Конверт із запискою вона сховала на дно сумки, під зелений зошит, і щоранку перевіряла, чи на місці він, як перевіряють, чи не згасла плита. Більше нічого не приходило. Але від цього не ставало легше: людині, що одного разу надіслала погрозу, не обов'язково надсилати другу. Їй досить зачекати.

У п'ятницю, на одинадцятий день, Маттео запізнився на сорок хвилин і ввійшов до редакції з виглядом людини, що вирішила здатися або перемогти.

— Я приніс, — сказав він і поклав на стіл один-єдиний роздрук.

Джулія потягнулася до нього з олівцем, готова написати «занадто» що-небудь. Але олівець завмер у повітрі.

На знімку була лавка. Найзвичайніша дерев'яна лавка під кам'яною аркою, у вечірньому світлі, порожня. Лише на спинці лежав забутий кимось шарф, темно-червоний, що звисав одним кінцем майже до землі. Навколо нічого: ні людей, ні перехожих, тільки арка, тиша й відчуття, що хтось пішов хвилину тому й неодмінно повернеться.

Джулії стало холодно. Не так, як буває від протягу, а так, як буває від упізнавання.

Вона знала цю лавку. Вона бачила її в зошиті. Рядки, які вона написала тієї ночі після літньої сесії, були про цю лавку, про це очікування, про забутий шарф, якого вона не згадувала, але який усе одно там був.

— Звідки це? — спитала вона. Голос вийшов тонким.

— Старий кадр, — відповів Маттео. — Рік тому, на Санто-Стефано. Остання річ, яка мені подобалась. Після неї я нічого не міг зняти так, щоб не стало соромно. — Він потер шию. — Погано? Скажи чесно. Я приготувався до «занадто».

Джулія підвела на нього очі. У цьому погляді не було ні насмішки, ні розрахунку. Маттео чекав вироку, як чекають оцінки за іспит, на який ішли без особливої підготовки, але з великою надією.

— Добре, — сказала вона. — Страшенно добре.

— Справді?

— Справді.

Він видихнув, і разом із видихом з його плечей зійшла напруга, якої вона не помічала, поки вона не зникла.

Тепер залишалося знайти текст. Джулія, відчуваючи на собі погляд Маттео, відкрила скриньку з рукописами й витягла сторінку Емілії: чотири рядки про те, як восени змінюється вага речей. Рядки були незграбні, але живі. Поруч із порожньою лавкою вони раптом зазвучали так, ніби їх писали для неї. Джулія поклала аркуші пліч-о-пліч на столі, і вони довго дивилися на те, що вийшло, мовчки.

— Це працює, — нарешті сказав Маттео.

— Це працює, — повторила Джулія.

— Ми навіть не посварилися.

— Ми сварилися одинадцять днів.

— Я маю на увазі, в останні п'ять хвилин.

Вона засміялася. Не стрималася, просто засміялася вголос, коротко й трохи розгублено, і сама злякалася цього звуку. Маттео дивився на неї так, ніби відкрив новий вид світла.

Вони відзначили успіх у кав'ярні на розі Віа Дзамбоні, де подавали каву з корицею й надто солодкі бріоші. Вечір був теплий як на жовтень. За вікном гомоніли студенти, пахло дощем і смаженими каштанами, і Джулії раптом здалося, що світ на секунду став дружнім.

Саме цієї миті дзвіночок над дверима дзенькнув, і ввійшла Аріана Моска.

Вона не змінилася. Те саме гладеньке темне волосся, пальто кольору стиглої вишні й усмішка, що завжди приходила на секунду раніше за слова. З нею були двоє хлопців із ноутбуками, і в одного з них висів бейдж: «Стрічка. Онлайн-журнал факультету».

— Джу, — сказала Аріана. Саме так, як раніше: ніжно, з наголосом на «у», ніби це слово належало тільки їй. — Яка зустріч.

Джулія відчула, як кожен м'яз у тілі затвердів.

— Аріано.

— Чула новину. — Аріана схилила голову набік. — Ти тепер редакторка «Портика»? Яке щастя. Нарешті вийшла зі своєї кімнати. Я так за тебе рада. Серйозно.

У її голосі не було ні краплі отрути. Саме тому Джулія зрозуміла: це вона. Це від неї конверт. Отрута їй не потрібна. Аріана завжди вміла робити так, щоб її слова звучали як подарунок, поки не розгорнеш обгортку.

— Дякую, — відповіла Джулія.

— Якщо щось знадобиться, — Аріана легенько торкнулася пальцями її плеча, — звертайся. Я завжди поруч. Для тебе в мене завжди є час.

Вона перевела погляд на Маттео, усміхнулася трохи ширше, ніж слід, і вимовила:

— Привіт. Я бачила твої роботи. Дивовижно. Шкода, що тебе давно не видно.

Потім вона пішла до столика біля вікна й сіла так, щоб Джулія опинилася в полі її зору, і дістала телефон.

Маттео мовчав півхвилини. Потім спитав дуже тихо:

— Хто це?

— Ніхто, — сказала Джулія.

— У тебе побіліли пальці.

Вона подивилася на свої руки. Він мав рацію: вона вчепилася в чашку так, ніби збиралася її роздушити. Джулія розтиснула пальці один по одному й уперше за багато днів відчула бажання розповісти все. Про конверт, про записку, про зошит. Про те, що людині, яка мовчить, іноді дуже потрібен той, із ким можна не мовчати.

— Це стара подруга, — натомість відповіла вона. — Ми давно не спілкуємося.

— Зрозуміло, — сказав Маттео. Він не повірив їй, але був достатньо делікатний, щоб не сказати про це вголос.

Додому Джулія поверталася аркадами сама. Дощ почався раптово, дрібний і теплий, і краплі дзвеніли по кам'яних плитах, як маленькі монети. Сумка із зеленим зошитом була важчою, ніж зазвичай. Кожен крок віддавався в ній глухим стуком.

«Подумай, де їм буде краще. Або я подумаю за тебе».

Вона йшла й думала лише про те, що вперше за багато років хтось побачив її вірші на чужій фотографії. І їй не було страшно. Їй було дивно. І це лякало куди більше.