Умова професорки Раванеллі

Альманах «Портик» помирав давно й тихо, як помирають старі родичі: без скарг, із запасом печива в шухляді столу та з твердою певністю оточення, що він от-от одужає.

Першого понеділка жовтня, рівно о дев’ятій ранку, Джулія Феррі сиділа на самому краєчку останнього стільця в редакції та розглядала власні коліна. Редакція містилася в тісній аудиторії під аркадами старого корпусу, між комірчиною для швабр і кабінетом, де ніхто ніколи не працював. Тут пахло папером, пилом і чимось солодким. Батарея під вікном постукувала, як людина, що хоче вставити слово й не наважується. На стінах висіли обкладинки колишніх номерів, пожовклі, із завитками, і в кожній із них Джулія знала кожну одруківку. Це була її єдина участь в альманаху: два роки вона читала чужі тексти з олівцем у руці, виправляла коми й зникала раніше, ніж хтось устигав сказати «дякую».

Їй це подобалося. Коректор стоїть у самому кінці, біля виходу, а проте вся поезія проходить крізь його руки. Він поруч із віршами, але не в них. Подумки Джулія називала це «жити в сусідній кімнаті».

— Ну що ж, — сказала професорка Раванеллі.

Далі можна було нічого не слухати. Професорка Лучія Раванеллі вимовляла «ну що ж» тим тоном, яким суддя на футбольному матчі дістає з кишені картку. Їй було років під сімдесят, вона носила важкі срібні сережки й окуляри на ланцюжку, і про неї ходила студентська легенда, ніби якось вона повернула есей із приміткою: «Занадто гарно, щоб бути правдою. Перепишіть». Казали, що есей після цього став кращим. Казали також, що студент більше ніколи не писав.

— Не ходитиму околясом, — Раванеллі поклала на стіл тонку теку. — Попередній головний редактор випустився в червні. Фінансування проходить через комітет, і в квітні він вирішить, чи потрібен факультетові альманах, який не виходив півтора року. Якщо до п’ятнадцятого квітня нового номера не буде, «Портик» закриють. Назавжди. Кімнату віддадуть під склад, а підшивки відправлять в архів, де їх ніхто не відкриє.

В аудиторії стало тихо, якщо не зважати на батарею. Перед столом сиділо шестеро: двоє першокурсників з однаковими блокнотами, дівчина з в’язанням, яка прийшла, судячи з усього, заради печива, Лука Греко з третього курсу, який прийшов заради дівчини з в’язанням, і Маттео Б’янкі.

Джулія, звісно, знала, хто це. Увесь факультет знав. Маттео робив для альманаху обкладинки, його фотографії висіли на стіні пошани, і на кожному вернісажі до нього підходили люди, щоб сказати «геніально». Він стояв, привалившись плечем до одвірка, як людина, що заглянула на хвилину й іще не вирішила, лишатися чи ні. Темне волосся, трохи скуйовджений комір, наплічник, з якого стирчав потертий шкіряний ремінець. Він дивився на підшивки так, як дивляться на те, що давно загубили.

— Мені потрібні два редактори, — вела далі Раванеллі. — Літературний і фотографічний. Не комітет, не група підтримки, а двоє, які відповідають одне перед одним. — Вона зняла окуляри й подивилася на Джулію. — Синьйорино Феррі, ви вичитували всі номери за останні два роки. Не думайте, що я не знала.

Джулія відчула, як підлога злегка нахилилась.

— Я просто… розставляла коми, — сказала вона.

— От і розставляйте їх тепер на посаді редактора. — Погляд професорки перемістився на одвірок. — Синьйоре Б’янкі?

Джулія приготувалася почути чемну відмову. Усі знали, що Маттео вже рік не з’являвся на жодній виставці. Він відмовлявся від замовлень, на семінарах тримав камеру в сумці, і факультетом ходили чутки, що він утратив інтерес до фотографії. Вона була певна, що він скаже «ні», що вона, учепившись за цю відмову, скаже «ні» слідом і повернеться в сусідню кімнату.

— Я згоден, — сказав Маттео.

Він вимовив це легко, майже безтурботно, і лише Джулія помітила, як його пальці міцніше стиснули ремінець наплічника.

— Я… — почала вона.

— Чудово, — Раванеллі надягла окуляри. — Решті дякую, вільні. Ви двоє залишіться.

Першокурсники вийшли, перезираючись. Дівчина з в’язанням віднесла печиво. Лука затримався на порозі, підморгнув Маттео, і двері зачинилися з таким звуком, ніби за ними лишилася не кімната, а камера.

— Ви не мусите любити одне одного, — сказала Раванеллі. — Але ви мусите випустити номер. Я не прошу шедевра. Я прошу, щоб ви обоє показали щось справжнє. Хоч що-небудь. — Вона затримала погляд на Джулії на секунду довше, ніж слід. — Перший розворот через два тижні. До побачення.

Вона пішла, залишивши по собі запах лаванди й відчуття складеного іспиту.

Хвилину Джулія й Маттео мовчали. Батарея постукала ще раз, ніби підбадьорювала.

— Ти справді знайшла всі одруківки в моїх підписах до обкладинок? — спитав Маттео. — Я думав, їх ніхто не читає.

— Їх чотирнадцять, — сказала Джулія. — З них три серйозні.

— Три? — Він усміхнувся краєчком рота. — Ну от. Мене вже бояться.

— Я не боюся, — збрехала вона. — Просто не розумію, навіщо ти погодився. Ти ж рік не знімаєш.

Усмішка зникла. Він перевів погляд на обкладинки на стіні, потім на неї й відповів із несподіваною чесністю:

— Бо мені більше нічого робити, Джуліє Феррі.

Сказано це було не театрально, а просто, як зачитують факт. Джулія раптом упіймала себе на тому, що хоче спитати, чому. Вона ніколи ні про що не питала. Це була перша дивина дня.

Друга виявилася за годину, у вестибюлі головного корпусу, де стояли комірки для пошти. Джулія сунула руку у свою, щоб забрати розклад, і пальці наткнулися на щільний білий конверт без адреси.

Усередині лежала фотографія. Звичайний відбиток, зроблений, судячи з розмитого краю, на телефон. На ньому була сторінка із зеленого зошита, перев’язаного гумкою. Того самого, що завжди лежав на дні її сумки й якого вона не показувала нікому й ніколи. Джулія впізнала б цей почерк у темряві. Вірш, написаний тієї ночі після літньої сесії, про порожню лавку під аркою й про людину, на яку вона чекає, хоча ні на кого не чекає.

До знімка була приколота записка з трьох рядків, надрукована на принтері:

«Гарні вірші не повинні лежати в шухляді. Подумай, де їм буде краще. Або я подумаю за тебе».

Джулія витягла із сумки зошит, погортала до потрібної сторінки й переконалася, що вона на місці. Зошит був цілий. Гумка, як завжди, перекручена. Ніхто не відкривав його, ніхто не міг його відкрити.

Крім однієї людини. Людини, з якою вона не розмовляла майже рік.