Дім місіс Пелл

Запрошення прийшло в п'ятницю вранці разом із яйцями. Цього разу в кошику їх було дванадцять, і Мара відчула полегшення, яке одразу змінилося соромом за це полегшення, — а під яйцями, на серветці, лежала записка: «Люба, приходьте сьогодні вечеряти, о шостій. Нічого не приносьте. А. П.»

Можна було відмовитися. Можна було послатися на зошити, на головний біль. Але Мара знала, що в п'ятницю ввечері, о десятій, Тільда чекатиме на неї біля хвіртки, щоб відвести до бабусі, і що найкраще, якщо весь вечір до того вона буде на видноті. У місіс Пелл. За столом. Там, де її видно.

І потім — вона хотіла піти. Це було найнеприємніше відкриття тижня. Їй хотілося сидіти в теплій кухні, їсти пиріг і слухати, як місіс Пелл розповідає про свиню Бетті Гловер. Їй хотілося, щоб усе це було тим, чим здавалося першого вечора. Хліб під серветкою. Ковдра з колосками. Село.

* * *

Хата місіс Пелл стояла на краю вигону, навпроти «Снопа», — низька, під солом'яною стріхою, така стара, що здавалося, ніби її не збудували, а вона виросла з землі, як гриб. Усередині було тісно, спекотно й біло: білі серветки на спинках крісел, білі фіранки, білі порцелянові собачки на камінній полиці. Пахло тушкованим м'ясом і лавандою. Місіс Пелл зустріла її у фартуху, розцілувала в обидві щоки й посадила в крісло біля каміна, а сама заклопоталася на кухні, перемовляючись із нею крізь відчинені двері.

Вечеря була прекрасна. М'ясо з морквою, картопля, пиріг з ожиною. Місіс Пелл підкладала їй, не питаючи, і Мара їла, хоча не була голодна. Говорили про дітей. Місіс Пелл знала про кожного все: що Оллі Кобб боїться темряви, що в Арчі Вейна шуми в серці, але лікар сказав — переросте, що Рубі Ланг малює коней, бо її батько продав їхнього єдиного коня, коли їй було п'ять, і вона так і не пробачила. Місіс Пелл любила цих дітей. Мара бачила це ясно. Любила, як люблять своїх.

— А своїх дітей у вас не було? — спитала Мара й одразу пошкодувала.

Місіс Пелл помовчала. Потім підвелася, підійшла до каміна й зняла з полиці, з-за порцелянових собачок, маленьку фотографію в срібній рамці. Дівчинка років п'яти, кучерява, в сукні з оборками, мружиться на сонці.

— Роузі, — сказала місіс Пелл. — Моя Роузі.

Вона поставила фотографію на стіл між ними й сіла.

— Їй було п'ять. Це було давно, люба, тридцять років тому. Мій чоловік тоді був живий, ми поїхали до його сестри в місто на все літо — йому там роботу обіцяли. І Роузі з нами. А в серпні в неї почалася гарячка. У місті. В лікарні. Чотири дні. — Місіс Пелл поправила рамку, щоб вона стояла рівніше. — Ми привезли її сюди ховати. На наш цвинтар. Вона там, біля задньої стіни. Ви, може, бачили — маленький камінь з ангелом.

— Мені дуже шкода, — сказала Мара.

— Знаєте, що мені тоді сказав старий містер Данмор? Батько Осріка? Він сказав: «Агнес, навіщо ти її повезла?» Не зі зла. Просто спитав. — Місіс Пелл підвела на Мару очі, і очі ці були мокрі, але цілком ясні. — Бо в Ешен-Голлоу діти не вмирають, люба. Жодна дитина. Ні у війну, ні в іспанку, ні в кір. Сто сорок років. Подивіться парафіяльні книги, якщо не вірите. Старі вмирають, дорослі вмирають — як скрізь. А діти — ні. Відтоді як співаємо.

Вона сказала це просто, як кажуть про погоду. Мара сиділа, стискаючи виделку.

— Якби я її не повезла… — Місіс Пелл не договорила. Похитала головою. — Ну що це я. Ви ж не по це прийшли. Їжте пиріг.

* * *

Після пирога місіс Пелл заварила чай — не звичайний, а якийсь трав'яний, із медом, золотавий і солодкий, — і вони пересіли до каміна. І місіс Пелл почала розпитувати.

Вона розпитувала м'яко, між іншим, підливаючи чай. Про маму — від чого, скільки років, хто був поруч. Про батька — Мара його не пам'ятала, він пішов, коли їй було три. Про тітку за кордоном — як звати, де живе, чи часто пише. Про друзів у місті — Мара сказала, що друзі були, але після маминої хвороби якось розійшлися, і місіс Пелл розуміюче кивнула. Про того чоловіка, що пішов у березні. Про борг — скільки, кому, до якого року.

Мара відповідала. Вона не хотіла відповідати — з кожним запитанням їй дедалі більше хотілося замовкнути, — але запитання були такі прості, такі співчутливі, і чай був такий солодкий, і в каміні так рівно гудів вогонь, що змовчати було б грубістю. І тільки десь на середині, відповідаючи про тітку («ні, раз на рік, на Різдво»), Мара раптом почула, як це звучить. Як список. Як опис майна. Мама — померла. Батько — невідомо. Тітка — раз на рік. Друзі — розійшлися. Чоловік — пішов. Борг — до тридцяти восьми.

Нікого.

— Місіс Пелл, — сказала вона. — Чому вибрали мене?

Місіс Пелл звела брови.

— Вибрали, люба?

— На це місце. Оголошення ж висіло не тільки в моїй агенції. Мабуть, були й інші.

— Ох, звісно, були. — Місіс Пелл усміхнулася, задоволена, ніби Мара нарешті поставила правильне запитання. — Містер Данмор розвісив оголошення у двадцяти агенціях. Відгукнулося троє. Один був чоловік, літній, із родиною. Одна дівчина — зовсім молоденька, в неї мама й тато, і брати, і наречений. А третя — ви.

— І містер Данмор вибрав мене.

— Він вибрав вас ще до того, як ви відповіли, — сказала місіс Пелл лагідно. — Він сказав: ця відповість. Він бачив вашу анкету в агенції. Він завжди знає.

Чотирнадцяте серпня, подумала Мара. Гарний почерк. «Учитель — міс М. Келлер». За три дні до того, як вона надіслала листа.

— Чому мене? — повторила вона. Голос прозвучав хрипко.

Місіс Пелл нахилилася до неї через підлокітник і накрила її руку своєю — теплою, сухою, в дрібних зморшках.

— Бо в вас нікого немає, люба, — сказала вона. — Це ж так сумно. Так самотньо. Молода дівчина — і сама на всьому світі. А тут у вас буде все. Дім. Діти. Ми. — Вона погладила її руку. — Назавжди.

Назавжди. «Частиною села назавжди». Ільза Роуен, синьою ручкою, шість років тому.

Мара забрала руку. Не різко — просто взяла чашку. Чашка була порожня.

— Марта дуже засмутилася, — сказала місіс Пелл тим самим лагідним голосом, ніби продовжуючи ту саму думку. — Через середу. Джорі добрий хлопець, люба. Дуже добрий. Він у неї один. Не треба його втягувати. Він не такий міцний, як здається.

Вогонь у каміні гудів. Порцелянові собачки дивилися з полиці. Дівчинка в срібній рамці мружилася на сонці.

— Мені пора, — сказала Мара й підвелася. Ноги були важкі, ватяні. Скільки вона випила цього чаю? Три чашки? Чотири?

— Звісно, люба. Я вас проведу. Мені однаково до церкви, на репетицію.

* * *

Вони йшли через вигін удвох, у сутінках, і місіс Пелл тримала її під руку — міцно, дбайливо, як тримають літню родичку. Мара майже не відчувала ніг. Голова була ясна, думки — чіткі, але якісь далекі, наче вона дивилася на них крізь скло. Це від спеки, казала вона собі. Від каміна. Від м'яса й пирога. Від утоми — вона погано спала цілий тиждень.

Біля шкільного ґанку місіс Пелл відпустила її руку.

— Піднімайтеся, люба. Лягайте. Ви зовсім бліда. — Вона подивилася на Мару уважно. — Штори засмикніть.

— Добраніч, місіс Пелл.

— Добраніч.

Мара піднялася чотирнадцятьма сходинками — рахувала, тримаючись за поруччя, — відімкнула свої двері своїм ключем, увійшла, зачинила двері. Хотіла повернути ключ зсередини, як завжди, але пальці не слухалися, і вона, махнувши рукою, поклала ключ на полицю біля дверей. Потім. Зараз.

Годинник на кухні показував дев'яту двадцять. До десятої — сорок хвилин. О десятій — дзвін, і всі в церкві, і Тільда біля хвіртки.

Вона сіла на ліжко. Просто на хвилинку. Щоб ноги перестали бути ватяними.

* * *

Її розбудив хор.

Вона лежала на ліжку вдягнена, поверх ковдри з колосками, і в кімнаті було темно, а за вікном — вона не засмикнула штор — співали. Скільки пісень уже минуло? Вона не знала. Вона сіла, і кімната хитнулася й стала на місце. Годинник на кухні світився зеленими цифрами: 22:41.

Тільда. Тільда біля хвіртки від десятої.

Мара схопилася, вхопила куртку, кинулася до дверей. Смикнула ручку. Двері не відчинилися.

Вона схопила з полиці ключ і встромила його в шпарину. Ключ увійшов наполовину й уперся в щось. Вона спробувала ще раз — сильніше. Ключ не йшов ні туди, ні сюди. Вона вийняла його й подивилася в замкову шпарину, приклавши око. У шпарині, з того боку, щось темніло. Метал. Інший ключ. Хтось вставив ключ ззовні й повернув його, поки вона спала, — і лишив у замку, щоб її ключ не міг увійти.

Другий ключ був у місіс Пелл. «Про всяк випадок, люба. Мало що».

Мара штовхнула двері плечем. Двері були старі, дубові, й навіть не здригнулися. Вона постукала, потім загрюкала кулаками, потім закричала — «Гей! Хто-небудь!» — і одразу замовкла, бо зрозуміла, як по-дурному це звучить. Хто почує? Усе село було в церкві або біля вікон. Ті, хто був у церкві, співали. Ті, хто був біля вікон, — дивилися.

Вона підійшла до вікна.

Унизу, на вигоні, було порожньо. На церковному ґанку горіли дванадцять ліхтарів. Хор співав шосту пісню, ту, де про свічу. А біля шкільної хвіртки, в тіні живоплоту, маленька постать у світлій курточці підвела голову й замахала руками. Тільда. Досі чекала.

Мара поклала долоню на віконну раму. Шпінгалет. Вікно відчинялося назовні, на дві стулки, і під ним — вона знала це, вона бачила щодня — був дашок шкільного ґанку, маленький, похилий, критий шифером. А під дашком — лава біля стіни.

«Вікна тут старі. Їх краще зайвий раз не відчиняти. Особливо у вересні».

Хор закінчив шосту пісню. Настала пауза. Містер Данмор підіймав руку. Тримав її.

Мара підняла шпінгалет і розчахнула вікно.

До кімнати ввійшло повітря з полів — тепле, густе, солодке, як подих із льоху, де гниють яблука. Воно вдарило їй в обличчя, і на секунду їй здалося, що воно не просто пахне — що воно шепоче. Що в ньому, в цьому повітрі, як у морській мушлі, шумить щось схоже на далекі голоси. Багато голосів. Сотні.

Вона перекинула ногу через підвіконня.

Волтер Фенн почав сьому.