Лист без адресата

Мостина рипіла з першого дня.

Вона була під учительським столом, третя від стіни, і щоразу, коли Мара відсувала стілець, ніжка чіплялася за її край і стілець вискав, а діти за першими партами здригалися. Тільда першого тижня сказала: «Це мостина колишньої вчительки. Вона теж за неї чіплялася». Мара тоді не звернула уваги. Вона багато на що тоді не звертала уваги.

У четвер уранці, за пів години до уроків, вона залізла під стіл із ножем для паперу.

Вона сама не знала, чому саме сьогодні. Може, через тринадцять яєць у кошику, які так і стояли на кухонному столі, неторкані: вона не могла змусити себе розбити жодного. Може, через Пітера Голта з учорашньою газетою. Може, тому, що після ночі в полі їй стало цілком ясно: все, що їй потрібно знати, хтось уже знав до неї. І хтось, можливо, лишив знак.

Мостина піддалася легко. Її не прибивали — просто поклали на місце, — і Мара підважила її ножем, і вона піднялася, відкривши вузьку щілину над балкою, повну пилу й мишачого посліду. І в цій щілині, біля самої балки, загорнутий у поліетиленовий пакет із крамниці Кобба, лежав конверт.

Звичайний білий конверт, з тих, що продаються пачками. Без адреси, без імені, без марки. Заклеєний.

Мара сіла на підлогу класу, просто під столом, і розкрила його.

* * *

Усередині було три аркуші, списані з обох боків синьою кульковою ручкою — швидким, похилим, сучасним почерком, що подекуди з'їжджав із рядка. Угорі стояла дата: шість років тому, двадцяте вересня.

«Якщо ти читаєш це, ти вже порахувала.

Я не знаю, хто ти. Я сподіваюся, що ти вчителька, бо якщо ти вчителька, значить, вони знайшли нову, а значить, у тебе ще є час. Якщо ти не вчителька — поклади це назад і йди, будь ласка. Це не для тебе.

Мене звати Ільза Роуен. Я приїхала до Ешен-Голлоу три роки тому, в серпні, останнім автобусом. Мене зустріла місіс Пелл із візком. У квартирі був хліб під серветкою, і квіти, і ковдра з колосками. Я думала, що мені пощастило. Мені справді щастило, перші два роки. Вони добрі люди. Ти, мабуть, уже це зрозуміла. Ось це найстрашніше: вони добрі. Вони принесуть тобі яйця й пиріг, вони полагодять тобі вікно, вони питатимуть, як ти спала. Вони не злі. Злі — це було б простіше.

На третій рік я порахувала.

Я не описуватиму. Ти сама знаєш. Тринадцять голосів. Дванадцять імен на дошці. Місіс Пелл сказала мені, що це Еліс Кобб, у неї голос двоїться. (Тоді це була ще не Еліс, це була її бабуся Мері, але це неважливо, вони завжди кажуть про того, хто молодший.) Данмор запросив на чай. Ти була в нього на чаї? Він тобі розповів про нормандську купіль?

Її звати Ханна. Ханна Аске. Їй одинадцять років, і їй одинадцять років уже сто сорок років. Я знайшла старий журнал у ризниці — із записами міс Грей. Якщо ти його ще не бачила — знайди. Там усе. Майже все.

Я розібрала її слова. Минулого місяця. Не всі — тільки три. Вона питає: "А коли додому?"

От і все. От і все, про що вона питає, сто сорок років, кожних жнив, кожної репетиції. А коли додому. Їй ніхто не відповідає. Вони навмисно не відповідають. Пісня закінчується на її запитанні, бо якщо хтось заспіває відповідь — вона піде. А якщо вона піде — поле заговорить. Я не знаю точно, що скаже поле. Я думаю, імена.

Данмор знає, що я чую слова. Він сказав мені про це сам, учора, дуже м'яко. Він сказав, що Ханна втомилася. Що її голос слабшає, що їй потрібен хтось, хто підхопить, — хтось, хто чує її по-справжньому. Що це буде милосердям — для неї. Що мені буде добре, що я буду "частиною села назавжди". Він говорив це так, ніби пропонував мені місце в опікунській раді.

Я сказала "ні".

Він сказав, що розуміє, і що в мене є час подумати до жнив. Жнива за чотири дні.

Я пишу це, бо не знаю, що буде. Я спробую поїхати. Якщо ти читаєш це, а мені не вдалося, — тобі скажуть, що я поїхала до сестри.

У мене немає сестри.

Знайди кінець пісні. У пісні немає кінця, його вирізали. Він десь є — в тих, хто пам'ятає, в дітей, у стариків. Це не нова пісня, це та сама, тільки доспівана. Її треба доспівати вниз. Додому.

І не кажи їм, що ти розібрала слова. Нікому. Навіть якщо хтось із них тобі подобатиметься. Особливо тоді.

Вибач, що так плутано. Щасти.

І. Р.»

* * *

Мара перечитала лист тричі, сидячи на підлозі під учительським столом. Потім почула, як на ґанку грюкнули двері й затупотіли діти, і квапливо склала аркуші, запхала їх назад у конверт, конверт — за пазуху, під светр, і вилізла, і поставила мостину на місце, і встала, обтрушуючи коліна, якраз тієї секунди, коли до класу ввійшла Тільда.

Тільда подивилася на неї, на запилені коліна, на стіл. Нічого не сказала. Пройшла до першої парти, сіла, склала руки.

Увесь день Мара вела уроки — арифметику, каліграфію, історію, — і весь день конверт лежав у неї на животі, теплий від тіла, і шурхотів, коли вона нахилялася над зошитами. «Їй одинадцять років уже сто сорок років». «А коли додому?» Вона пояснювала Оллі Коббу, як переносити десяток у стовпчик, і думала про те, що Ільза Роуен сиділа за цим самим столом, на цьому самому стільці, й чіплялася ніжкою за ту саму мостину. І що Ільза теж, мабуть, пояснювала комусь перенесення десятка. Може, Тільді, коли Тільді було шість.

На великій перерві вона покликала Тільду.

— Ти пам'ятаєш колишню вчительку? Міс Роуен?

Тільда кивнула.

— Яка вона була?

Тільда подумала.

— Вона сміялася, — сказала вона. — Гучно. Мама казала, що непристойно. І вона нам привозила апельсини з міста, коли їздила. — Вона помовчала. — Вона поїхала до сестри.

— Вона тобі сама сказала?

— Ні. Містер Данмор сказав. На зборах. Що міс Роуен терміново поїхала до сестри, бо сестра захворіла. — Тільда опустила очі. — Вона не попрощалася. Вона завжди прощалася, навіть на вихідні. Казала: «До понеділка, мишенята». А тут не попрощалася.

* * *

Після уроків Мара пішла на пошту.

Пошта в Ешен-Голлоу була кімнатою в хаті Сари Вейн, із віконцем, терезами й стійкою для листівок, на якій стояли одні й ті самі листівки з видом на церкву. Сара Вейн сиділа за віконцем в окулярах, що сповзали на ніс, і розбирала конверти. Побачивши Мару, вона підвела голову й усміхнулася.

— Міс Келлер. Щось надіслати?

— Ні, я хотіла спитати. — Мара всміхнулася у відповідь, якомога природніше. — Якщо комусь із дітей захочеться написати міс Роуен — колишній учительці, — куди пересилати? У вас же, мабуть, є її адреса? Адреса сестри?

Сара Вейн перестала всміхатися. Ні — вона й далі всміхалася, але усмішка стала такою самою, як у місіс Пелл: нерухомою, з порожніми очима.

— Ох, — сказала вона. — Ні, люба. Немає адреси.

— Але ж їй, мабуть, приходили листи після від'їзду? Рахунки, щось таке? Ви ж їх кудись пересилали.

— Нікуди, — сказала Сара Вейн. — Їй нічого не приходило. Їй ніхто не пише.

Теперішній час. Мара почула це й побачила, що Сара Вейн теж це почула, — щось майнуло в неї за окулярами, швидко, як миша, що перебігла з кутка в куток. Сара Вейн опустила очі на конверти.

— Не писав, — виправилася вона. — Ніхто не писав. Вибачте, люба, в мене тут сортування.

* * *

Останнє Мара зробила ввечері, о пів на десяту, коли до репетиції лишалося пів години і вигоном уже почали тягтися хористи, по одному, з ліхтарями.

Вона пішла до церкви раніше за них. Двері були відчинені — місіс Пелл завжди відчиняла їх заздалегідь, — і всередині горіло світло, але нікого не було. Мара пройшла через неф, повз хори, повз порожній дитячий стілець із сірою шаллю, — і ввійшла до ризниці.

У ризниці на полицях стояли парафіяльні книги. Грубі, в шкірі й коленкорі, з роками на корінцях. Метрики, вінчання, поховання. І одна, найновіша, на окремій полиці, — «Реєстр парафіян», у синій палітурці. Мара зняла її й розгорнула на останніх сторінках.

Там були всі. Усі двісті шість, якщо рахувати немовля Гловерів, — по хатах, по родинах, тим самим гарним почерком. Фенн, Волтер. Фенн, Марта. Фенн, Джорі. Бранд, Гелен. Бранд, Тільда. Бранд, Ненсі. І в самому кінці, окремим рядком, нещодавно, свіжим чорнилом: «Келлер, Мара. Учителька. Шкільна квартира».

А рядком вище, під тією самою рубрикою «Учителька», було написано: «Роуен, Ільза».

Ім'я було закреслене. Однією рівною горизонтальною лінією, під лінійку. Акуратно. Без дати, без позначки — ні «вибула», ні «виїхала». Просто лінія. Так закреслюють у списку покупок те, що вже куплено.

Мара дивилася на цю лінію, доки на ґанку не почулися голоси. Тоді вона поставила реєстр на місце — на ту саму полицю, корінцем назовні, рівно — і вийшла через бічні двері, на цвинтар, і пішла додому задвірками, повз городи, як минулої ночі.

Позаду, на ґанку церкви, дванадцять ліхтарів стали на сходи.

Вона не засмикнула штор. Вона сиділа біля вікна в темряві, тримаючи в руках лист Ільзи, і чекала сьомої пісні. І коли тринадцятий голос вступив, підіймаючись угору, — вона заплющила очі й слухала не мелодію, а те, що було всередині. Як учила Ільза. Як слухала вчора в полі.

Три слова. Майже. Майже. «А коли…»

Вона розплющила очі. Хор згортав канон. Під вікном, біля шкільної хвіртки, стояв хтось із ліхтарем і дивився нагору, на її темне вікно, — і Мара не стала відсуватися.