Тринадцятий рядок

Шифер на дашку ґанку був мокрий від роси й холодний, і Мара спускалася ним рачки, чіпляючись пальцями за стики, як у дитинстві з гірки на подвір'ї. Унизу, біля лави, вже стояла Тільда, піднявши руки, — ніби могла її впіймати. Канон за спиною підіймався сходинка за сходинкою: вісім — дзвін, а дев'ять — дим. Мара звісила ноги з краю дашка, намацала носком спинку лави. Десять — стали над ним. Перенесла вагу. Одинадцять — у ряд. Спинка лави хитнулася, і Мара зістрибнула на траву, незграбно, на одне коліно.

Дванадцять — мовчать.

Тринадцятий вступив, і Мара завмерла, стоячи на коліні в мокрій траві. Тут, на землі, під відкритим небом, без скла, голос був ближчий, ніж із вікна, хоча й далі, ніж у полі. Тонкий, ясний, що підіймався вгору. І всередині нього — вже майже слова. Майже. «А коли…» — і далі щось коротке, на одному видиху, що ніяк не давалося, як слово на язиці, яке не можеш згадати.

— Міс, — прошепотіла Тільда, смикаючи її за рукав. — Міс, ходімо. Поки співають.

Вони побігли.

* * *

Тільда вела її задвірками — не вулицею, а поміж городами, через чиюсь хвіртку, вздовж рову, по дошці через струмок. Вона знала дорогу так, як знають її лише діти, яким багато років не дозволяли ходити там, де хочеться. Канон за спиною згорнувся. Тринадцятий голос доспівав нагорі й обірвався. Хор почав розходитися — Мара чула голоси на вигоні, сміх, хтось кликав когось.

— Мама піде до Гловерів, — шепотіла Тільда на бігу. — Вона завжди до Гловерів після репетиції, в них маля, вона допомагає. Хвилин сорок. У нас хвилин сорок.

Хата Брандів була в самому кінці села, біля поля — остання хата перед ячменем. Кам'яна, двоповерхова, з темними вікнами. Тільда відчинила задні двері своїм ключем, утягла Мару в темну кухню, приклала палець до губ. Потім узяла її за руку й повела через кухню, через коридор, до дверей у кінці, під якими світилася смужка світла.

— Бабусю, — сказала Тільда тихо, відчиняючи двері. — Я привела.

Кімната була маленька, спекотна, з ліжком біля вікна. Вікно виходило просто на поле, і фіранки на ньому були розсунуті. На ліжку, високо на подушках, сиділа стара.

Ненсі Бранд була дуже маленька — така маленька, що здавалася дитиною, яку хтось убрав у старечу нічну сорочку й чепчик. Обличчя її було все в зморшках, дрібних, як тріщинки на старій глазурі. Руки лежали поверх ковдри, скорчені, з опухлими суглобами. Але очі — світлі, Тільдині, Геленині — дивилися цілком ясно.

— Учителька, — сказала вона. Голос був сухий і тонкий, як папір. — Сідай. Тільдо, ослінчик. І йди, стій на кухні біля вікна. Як мама покажеться — свисти.

Тільда принесла ослінчик і пішла. Мара сіла.

— Тільда каже, у вас погані дні, — сказала вона.

— Погані. Відтоді як почали співати щовечора. — Ненсі подивилася у вікно, на темне поле. — Вона до мене приходить. Коли співають. Дівчинка. Стає онде там, біля межі, і дивиться. Усю репетицію. Мені від неї в голові туман. А як скінчать сьому — іде, і я годину-другу знову своя. — Вона перевела погляд на Мару. — Тож кажи швидко. Ти порахувала.

— Так.

— І слова розбираєш.

Мара завагалася. «Не кажи їм, що ти розібрала слова. Нікому».

— Майже, — сказала вона.

Ненсі кивнула, ніби на це й чекала.

— Мені було сім, коли баба Ліззі мені розповіла. Ліззі Бранд. Їй самій у вісімдесят шостому було дев'ять. Вона в тій школі вчилася, де ти тепер. У міс Грей. З Ханною за однією партою сиділа.

Стара заплющила очі, і Мара подумала, що вона заснула, — але вона заговорила знову, повільно, як читають напам'ять давно вивчене.

— Ячмінь захворів того року. По всій долині почорнів — крім землі Аске. Аске-батько помер у серпні. Казали, з горя. Ліззі казала — не з горя. Хто його знає. Лишилася Ханна сама. Сирота, одинадцять років, і найкраща земля в долині. А ячмінь у всіх гниє. Люди злі стали. Голодні. А тут прийшов чоловік. Пішки, з півночі. Езра Данмор. Казали — вікарій. Ліззі казала — який він вікарій. Ходив селами з торбою. З піснями.

— З піснями, — повторила Мара.

— Сім пісень. Він сказав: земля хвора, бо їй не спиться. Її треба заколисати. А для колискової потрібен голос — найчистіший, який є. Дитячий. І щоб цей голос співав їй завжди. Кожних жнив. Тоді земля засне й родитиме. — Ненсі розплющила очі. — І всі знали, чий голос найчистіший.

— Ханнин.

— Ханнин. Її до церкви кликали, на співанки. Вона співала, раділа — сирота, а тут усі з нею ласкаві, пирогами годують. А в ніч жнив повели на поле. На її ж поле, на батькове. І обійшли його сім разів, сім пісень, сім годин. По колу. А на сьомому колі стали посередині, і її поставили всередину, і заспівали канон. Дванадцять — по сходинках. Вона — тринадцятою. Угору. І на тринадцятому рядку вони замовкли. Усі разом. А вона сама нагорі лишилася. Не доспівала.

На кухні було тихо. Тільда не свистіла.

— А вранці, — сказала Ненсі, — посеред поля була чорна земля. Коло. І Ханни ніде нема. А ячмінь по всій долині випростався. Чистий стоїть, золотий. І землю Аске поділили. Дванадцять часток — по одній на кожного, хто співав тієї ночі. І частки ці, як місця в хорі, відтоді переходять у спадок: де від батька до сина, де від баби до онуки. Рідлі, Гловер, Кобб, Фенн, Ланг, Вейн, Голт… — Вона перелічувала, загинаючи скорчені пальці, і дійшла до кінця, і Мара почула в цьому списку й прізвище Бранд, і Пелл. — Усі. І ми теж. Ми теж, учителько. Я тобі не чуже це розповідаю.

— А діти? — спитала Мара. — Ліззі та інші? Вони бачили?

— З ґанку школи. З міс Грей. Міс Грей їх повела вночі з хат, щоб батьки не знали, — думала, вони побачать свято. Побачили. — Ненсі всміхнулася, беззубо. — А потім дорослі сказали: нічого не було. Ханна поїхала до рідні. Ви нічого не бачили. Міс Грей звільнили до весни. А діти… Діти ж не вміють мовчати, вчителько. Вони вміють тільки гратися. От вони й склали. Лічилку. Щоб пам'ятати й не казати.

— Але кінець…

— Кінець їм заборонили. Шмагали за нього. От вони й стали замість кінця сміятися. Ха-ха — і врозтіч. Сто сорок років сміються. — Ненсі повернула голову до Мари. — А кінець я пам'ятаю. Ліззі мені його у вухо шепотіла, під ковдрою. Дай руку.

Мара простягла руку. Ненсі взяла її своїми скорченими, гарячими пальцями й потягла до себе, ближче, тож Мара нахилилася до самих подушок, і зашепотіла їй у вухо — сухо, швидко, на мотив лічилки:

— Тринадцять — Ханна Аске.

Ні хреста їй, ані казки.

Поле взяли, доньку відспівали —

дванадцятеро в ряд того тижня стали.

Доспіваєш — піде додому.

Не доспіваєш — піде з тобою.

Вона відпустила руку. Мара випросталася. Їй було холодно, хоча в кімнаті було спекотно.

— «Не доспіваєш — піде з тобою», — повторила вона.

— Вона дитина, — сказала Ненсі. — Вона йде за тим, хто її чує. Хто чує слова — за тим і піде. А той, до кого вона прийшла, мусить або доспівати її додому — або стати на її місце. Тому Осрік тебе й покликав. — Стара дивилася на неї впритул. — Ханна втомилася. Сто сорок років — вона втомилася, голос слабшає, поле під нею ворушиться, ти ж бачиш, як рано все достигло. Йому потрібен новий голос. Такий, що її чує. Щоб Ханна пішла до тебе, а ти лишилася співати замість неї. Тоді поле промовчить іще сто років.

— А якщо доспівати?

— Якщо доспівати її рядок униз — додому, — Ханна піде. Зовсім. І співати ніхто не лишиться. І поле прокинеться.

— І що воно зробить?

Ненсі довго не відповідала. Потім сказала:

— Скаже. — Вона повернулася до вікна, до темного ячменю. — Вони не врожаю бояться, вчителько. Врожай — це Осрік їм так каже. Вони бояться, що поле скаже. Уголос. На всю долину. Хто її туди поклав. Усі дванадцять імен. — Вона помовчала. — Еймос тобі розповідав про п'ятдесят восьмий рік? Коли поле шепотіло цілу ніч? Ось це. Імена. Тільки тоді воно шепотіло, бо Ханна трішки збилася. А якщо вона піде зовсім…

— Відповідь, — сказала Мара. — Щоб доспівати. Це нові слова? Де їх узяти?

— Не нові. — Ненсі похитала головою на подушці. — Її ж рядок, тільки вниз. Остання нота — вниз, додому, туди, звідки Волтер починає. А слова — ті, що в лічилці. Імена. Хто її співав — той мусить себе назвати. Уголос, поки співаєш. Щоб поле почуло від людей, а не само. Тоді воно, може, й не закричить. Може, тільки скаже. — Вона раптом закашлялася, довго й сухо, і Мара подала їй склянку води зі столика. Стара відпила. — Це Ліззі так думала. Я не знаю. Ніхто не пробував.

— А Езра Данмор? Звідки він прийшов? Він сам це вигадав?

— З півночі, — сказала Ненсі. — Пішки. А потім пішов — на південь. Казали, в інших долинах теж співають. — Вона заплющила очі. — Я втомилася. Іди. Зараз Гелен…

З кухні долинув свист. Тонкий, короткий, відчайдушний.

* * *

Мара вискочила крізь задні двері, але було пізно.

Гелен Бранд стояла біля садової хвіртки. Вона стояла нерухомо, з ліхтарем в опущеній руці, і дивилася на Мару, і обличчя її в світлі ліхтаря було мокре — Мара не одразу зрозуміла, що це не роса. Гелен плакала. Беззвучно. Мабуть, давно, — можливо, від самої сьомої пісні.

Тільда вибігла слідом і стала поруч із Марою, впритул, плечем до ліктя.

Гелен перевела погляд на доньку. Потім на вікно кімнати, де лежала її мати. Потім знову на Мару.

— Іди додому, Маро, — сказала вона тихо. — Тим самим шляхом, яким прийшла. Через вікно.

Вона знала. Вона знала про вікно, про замкнені двері, про все. І не сказала більше ні слова. Відступила від хвіртки на крок, звільняючи дорогу.

— Тільдо. До хати.

Тільда не зрушила.

— До хати, — повторила Гелен, і голос у неї зірвався. — Будь ласка.

Тільда пішла. Мара пройшла повз Гелен у хвіртку, і тієї миті, коли вони порівнялися, Гелен, не повертаючи голови, сказала самими губами:

— Я теж чую. З дев'яти років.

І пішла до хати, і зачинила за собою двері.

* * *

Чужого ключа в замку не було. Мара зрозуміла це, коли вилізла назад через вікно — з лави на дашок ґанку, з дашка на підвіконня — і, ще стоячи на підвіконні, побачила, що двері квартири прочинені. Хтось прийшов, поки її не було, повернув ключ і пішов. Відімкнув. Ніби нічого не було.

Вона зачинила вікно. Замкнула двері — цього разу зсередини, своїм ключем, і лишила його в замку. Увімкнула лампу. Сіла за кухонний стіл і записала на чистій сторінці блокнота шість рядків, які прошепотіла їй Ненсі Бранд.

Потім записала нижче те, що зрозуміла сама.

Сім пісень — сім кіл навколо поля.

Сім годин — з десятої до четвертої.

Сьома — канон, дванадцять сходинок угору.

Тринадцята — Ханна. Запитання. «А коли…»

Відповідь — її ж рядок, униз. Додому. І дванадцять імен уголос.

Якщо не відповісти — вона піде за мною.

Вона подивилася на останній рядок. Потім узяла олівець і дописала ще один:

Якщо відповісти — поле заговорить.

До ночі жнив лишалося п'ять днів.