Дорога назад

У суботу вранці Мара вирішила поїхати.

Вона вирішила це не одразу, не героїчно й не з валізою в руці. Вона прокинулася о шостій, після трьох годин сну, подивилася на шість рядків у блокноті — «не доспіваєш — піде з тобою» — і зрозуміла, що боїться. Не так, як боялася в полі чи біля замкнених дверей, — гостро, з калатанням серця, — а тихо й остаточно, як бояться люди, що нарешті порахували все до кінця й отримали відповідь. Їй двадцять п'ять. У неї нікого немає. Її вибрали саме тому. І за чотири дні, в ніч жнив, дитина, яка сто сорок років співає в чорній землі, піде за нею — бо вона її чує.

Вона не героїня. Вона вчителька, півтора місяця як. Вона вміє переносити десяток у стовпчик і підбирати мелодії на фісгармонії. Вона не вміє рятувати мертвих дівчаток з-під землі.

Але вона може поїхати. Поїхати — й розповісти. У містечку за пагорбами, в Стоунбриджі, є поліція. Там можна сказати: в Ешен-Голлоу шість років тому зникла вчителька Ільза Роуен, і все село бреше, що вона поїхала до сестри, якої немає. Це можна перевірити. Це справжня, земна, доросла справа — зникла людина, а не голос у ячмені. З цим прийдуть люди у формі, з паперами. І Данмор, може, не встигне до середи.

Вона вдяглася, взяла телефон і пішла на церковний пагорб.

* * *

Зв'язок ловив біля третього надгробка ліворуч — «Метью Рідлі, царство йому небесне, він би сміявся», — як і казала місіс Пелл першого дня. Мара стала біля каменя, підняла телефон. Одна поділка. Дві. Вона набрала номер поліції Стоунбриджа, який знайшла ще в серпні, коли вивчала околиці, — гудок, клацання, тиша. «Виклик завершено». Вона набрала ще раз. Гудок, клацання, тиша. Вона набрала загальний номер екстреної служби. На екрані з'явилося: «З'єднання…» — і висіло, висіло, доки екран не згас сам.

Вона написала повідомлення тітці — коротке, дурне, перше за рік: «Тітко Лін, це Мара. Я в селі Ешен-Голлоу, школа. Якщо не напишу до п'ятниці — подзвони в поліцію Стоунбриджа, будь ласка. Це не жарт». Натиснула «надіслати». Значок крутився хвилину. Потім змінився червоним знаком оклику: «Не доставлено».

Вона стояла біля каменя Метью Рідлі, і їй здавалося, що він справді сміється.

Дорогою назад, біля хвіртки пошти, її гукнула Сара Вейн.

— Міс Келлер! Ви якщо до міста збиралися — міст біля млина розмило. Дорогу закрили. До понеділка, кажуть, а може, й довше.

— Розмило? — Мара подивилася на небо. Небо було ясне, чисте, синє. — Дощу не було тиждень.

— Струмок піднявся, — сказала Сара Вейн, поправляючи окуляри. — Він у нас такий. Сам собою піднімається. Восени буває.

— А автобус у понеділок?

— Ох, Дерек дзвонив, — сказала Сара Вейн із жалем. — У нього щось зламалося. До кінця місяця не буде. Така прикрість.

Кінець місяця наставав після жнив.

* * *

Джорі знайшов її сам — увечері, в сутінках, коли вона сиділа на ґанку школи, дивлячись на вигін. Він прийшов не через вигін, а задвірками, і обличчя в нього було таке, ніби він не спав так само, як вона. На вилиці — свіже садно.

— Я з матір'ю посварився, — сказав він, сідаючи поруч на сходинку. — Уперше в житті по-справжньому.

— Через мене?

— Через батька. — Він потер садно. — Це не вона. Це я об одвірок, коли виходив. Грюкнув і не розрахував. — Помовчав. — У батька спина. Зовсім. Він не може стояти сім годин. Мати сказала: в середу ти станеш на його місце. Першим голосом. Спадкове місце. Так годиться. Данмор уже знає, все вирішено.

— Ти ж казав, що в тебе немає голосу.

— Немає голосу, — сказав Джорі, — це для тих, хто не мусить співати. А в кого мусить — у того голос знайдеться. Так мати каже. — Він подивився на неї. — Я сказав «ні». Вона сказала, що тоді батько стане сам, і хай у нього хребет навпіл, аби не порожнє місце. Як у п'ятдесят восьмому. — Він стиснув руки між колінами. — Маро. Вони справді бояться. Ти розумієш? Не за врожай. Вони справді до смерті бояться.

— Я знаю. — Вона розповіла йому про телефон, про міст, про автобус. — Я хотіла поїхати. До поліції. Через Ільзу. — Помовчала. — І тому що боюся.

Джорі довго мовчав. Потім сказав:

— Через пагорби є стежка. Стара, пастуша. На Стоунбридж. Дванадцять миль, якщо навпростець через гребінь. До світанку дійдемо до станції. Перший потяг о шостій.

— Ти зі мною?

— Я з тобою, — сказав Джорі просто. — Якщо я тут лишуся, в середу я стоятиму на сходах першим голосом. А я не хочу. Я ніколи не хотів.

* * *

Вони вийшли о пів на дванадцяту, коли репетиція скінчилася, ліхтарі на ґанку згасли й село лягло спати, — і пішли вгору, повз хату Еймоса, повз капустяний город, стежкою, що починалася за останнім парканом і йшла на схил. Джорі йшов попереду з ліхтарем, Мара — слідом, із рюкзаком, у якому були документи, лист Ільзи й блокнот. Валізи лишилися в квартирі. Ковдра з колосками лишилася на ліжку.

Підіймалися довго. Стежка була крута, кам'яниста, подекуди її майже не було видно в траві. Долина внизу ставала все меншою, все круглішою, все темнішою — жодного вогника, тільки церква біліла під місяцем. Мара озиралася й рахувала кроки. П'ятсот. Тисяча. Тисяча вісімсот.

А потім прийшов туман.

Він піднявся знизу, з долини, — не опустився з неба, як годиться туману, а саме піднявся, ніби долина видихнула, — і за кілька хвилин затопив схил. Місяць зник. Ліхтар Джорі перетворився на каламутну жовту пляму, що освітлювала тільки його власні чоботи. Мара взялася ззаду за його куртку, щоб не загубити.

— Стежка одна, — сказав Джорі. Голос у тумані звучав глухо й близько, як у подушку. — Не зіб'ємося. Тримайся.

Вони йшли. Стежка все так само підіймалася — Мара відчувала це ногами, — і все так само шурхотіла трава, і все так само рипіло каміння під чобітьми Джорі. Вони вже мали вийти на гребінь. Година минула, потім друга — Мара бачила час на телефоні, зв'язку не було, але годинник ішов.

І тоді вона почула.

Попереду, в тумані, трохи вище, хтось тихо наспівував. Без слів. Тонко, на одній ноті, а потім на іншій. Мелодія була знайома, така знайома, що Мара спершу її не впізнала, — як не впізнаєш власний голос у записі. Раз — зерно, і два — зерно.

Джорі зупинився так різко, що вона ткнулася йому в спину.

— Ти чуєш? — прошепотіла вона.

— Чую. — Він не обернувся. — Чую.

Голос попереду замовк. Потім зазвучав знову — трохи лівіше. Ніби хтось маленький ішов перед ними стежкою, наспівуючи, й іноді озирався, перевіряючи, чи йдуть за ним.

— Це вона, — сказала Мара. — Вона веде.

— Куди?

Мара не відповіла. Вона вже знала. «Не доспіваєш — піде з тобою». Ханна не наздоганятиме. Ханна вестиме.

Вони пішли — а що ще було робити? Стояти на схилі в тумані до ранку? Голос вів. Стежка, яка весь час ішла вгору, раптом пішла вниз — полого, м'яко, — і Джорі вилаявся пошепки, і сказав, що так не буває, тут немає спуску аж до самого гребеня. Але спуск був. Трава під ногами змінилася чимось колючим і сухим. Колоски.

Туман почав рідшати. Спершу проступив місяць — каламутний, низький. Потім силует чогось темного попереду. Стіна. Пів стіни, з грубого каменю, з порожнім отвором вікна. А за нею — фундамент, порослий кропивою. А далі — срібний ячмінь, нерухомий, аж до цвинтарної стіни. І над стіною — дзвіниця.

Вони стояли серед руїн ферми Аске. На краю Тихого поля.

Голос попереду замовк.

* * *

Вони довго сиділи на уламку стіни, не кажучи ні слова. Джорі загасив ліхтар. Місяць вийшов зовсім, туман ліг у низини, і поле лежало перед ними, світле, величезне, — і десь посередині його, вони обоє знали, було чорне коло.

— Вона не відпустить, — сказав нарешті Джорі. — Тебе.

— Ні.

— І мене, мабуть. — Він невесело всміхнувся. — Я тепер теж чую як слід. Після тієї ночі в полі. Я раніше вмів не чути, а тепер не вмію.

Мара дивилася на поле. Потім сказала:

— Джорі. Я сховала журнал. Міс Грей. У фісгармонії, в класі, під кришкою, над міхами. Зверху карти.

Він повернувся до неї, і в місячному світлі вона побачила, як змінилося його обличчя.

— Я ж просив тебе не казати.

— Я знаю. — Вона не відвела очей. — Якщо зі мною щось станеться в середу — хтось мусить знати, де він. Там усе: Ханна, міс Грей, тринадцять голосів у вісімдесят шостому. Це доказ. Для поліції, для кого завгодно. А крім тебе в мене нікого немає.

Це була правда, і прозвучала вона не жалібно, а просто — як відповідь у кінці задачі.

Джорі довго дивився на неї. Потім кивнув — один раз, повільно, ніби звалив на плечі щось важке.

— Добре, — сказав він. — Я знаю. Фісгармонія.

Вони пішли назад через цвинтар, коли небо на сході почало сіріти. Біля задньої хвіртки нікого не було. Село спало. Тільки в будинку Данмора, за мереживною фіранкою, світилася лампа, — одна, на першому поверсі, — і Марі здалося, що за фіранкою хтось стоїть. Але, може, це був просто силует годинника. Тих, що цокають у стінах у такт.