Шкільний архів

Уранці зерна були на місці.

Мара розсунула штори, коли розвиднілося, і вони лежали, як лежали: дванадцять світлих, одне темне, рівною ниткою вздовж рами. При денному світлі це виглядало майже невинно. Так могли б лежати зерна, що висипалися з чиєїсь кишені. Так могла б викласти дитина, граючись. Вона подумала про місіс Пелл і її другий ключ, про те, що місіс Пелл заходила, поки вона була в церкві, — перевірити грубку, лишити пиріг, — і ненароком… Ні. Ненароком такого не викладають.

Вона змела зерна в конверт. Темне поклала окремо, в сірникову коробку. Воно було досі вологе й пахло так само, як повітря з вікна, яке відчинив Джорі, — солодкувато, як підгнилі яблука в льоху.

До церкви тієї неділі вона не пішла. Це була перша неділя, коли вона не пішла, і вона знала, що це помітять, і все одно не пішла. Місіс Пелл постукала о пів на десяту. Мара не відчинила. Місіс Пелл постукала ще раз, почекала й пішла, і Мара стояла за дверима, слухаючи її кроки на сходах, і почувалася водночас дорослою й школяркою, що прогулює урок.

Потім вона спустилася до класу й розгорнула журнал.

* * *

Журнал був старший, ніж вона думала.

Першого разу, того вечора, коли лагодили вікно, вона тільки погортала назад і побачила брунатне чорнило. Тепер вона сіла за вчительський стіл, увімкнула лампу й почала читати з самого початку. Першу сторінку було датовано тисяча вісімсот сімдесят дев'ятим роком. Почерк — тонкий, похилий, із довгими хвостиками в «д» і «у» — належав міс Ебігейл Грей, учительці. Кожен рік починався зі списку учнів, а далі йшли короткі записи, іноді по кілька на тиждень: хто хворів, хто не прийшов через сінокіс, хто «відзначився в каліграфії», хто «покараний за бійку, але, по совісті, не винен».

Мара читала й не могла зупинитися. Міс Грей була жива. Вона писала сухо й смішно. «Т. Рідлі приніс до класу вужа. Вуж виявився розумнішим за Т. Рідлі й пішов через димар». «Б. Кобб утретє за тиждень загубив грифельну дошку. Підозрюю, що він її їсть». Рідлі, Кобб, Гловер, Фенн, Ланг, Вейн — ті самі прізвища, що на дошці в церкві. Прадіди й прапрадіди її дев'ятьох учнів.

А з тисяча вісімсот вісімдесят другого в списку з'явилося нове ім'я.

«Ханна Аске, 7 років. Ферма Аске, біля Тихого поля. Сирота по матері».

Мара знайшла її одразу, щойно побачила, — з тією самою раптовістю, з якою бачиш власне ім'я в чужому листі. Вона навіть не здивувалася. Вона ніби чекала на неї, на цей рядок, від того дня на вигоні, коли Тільда вигукнула «Ха…» і всі засміялися.

Ханна Аске з'являлася в журналі часто. Міс Грей її, вочевидь, любила. «Х. Аске — найкраща в класі з лічби. Розв'язує в умі швидше, ніж я на дошці». «Х. Аске співала на святі врожаю. У дитини дивовижний голос — високий, чистий, ніби не з горла, а з повітря. Містер Данмор» — тут Мара зупинилася, перечитала: містер Данмор, у тисяча вісімсот вісімдесят четвертому, — «містер Данмор, новий вікарій, просив відпускати її на співанки». «Х. Аске знову пропустила тиждень. Батько хворий, на фермі нікому працювати. Добра земля, найкраща в долині, і всі їй заздрять». І нижче, іншим чорнилом, дрібніше: «Чула в крамниці, що Рідлі й Гловер пропонували Аске продати землю. Він відмовив».

Тисяча вісімсот вісімдесят шостий рік починався звичайно. Список учнів: чотирнадцять імен, Ханна Аске одинадцята, «11 років». Весна, літо. А потім, у серпні, записи стали іншими.

«Ячмінь хворий. Чорніє на пні. Містер Гловер каже, такого не було ніколи».

«Пів класу на полях. Намагаються врятувати те, що можна».

«Ячмінь гниє по всій долині. Тільки на землі Аске стоїть чистий. Люди кажуть недобре».

«Помер Аске-батько. Поховали у вівторок. Ханна не плаче. Сидить на уроках і дивиться у вікно».

«Містер Данмор збирає людей у церкві щовечора. Кажуть, він знає старі пісні, які допоможуть урожаю. Ханну теж кличуть. У неї найкращий голос».

А далі сторінки не було.

Її вирвали. Не акуратно, не відрізали ножем, а саме вирвали, поспіхом, навскіс, тож біля самого корінця лишився вузький рваний край — смужка паперу завширшки з палець. На цій смужці збереглися початки рядків. Мара нахилила лампу. Перші дві-три літери кожного рядка, брунатні, з довгими хвостиками. «Вер…» «Хор…» «Усі…» І майже в самому низу, на тому рядку, де в міс Грей зазвичай стояли імена: «Ханна А…»

Далі було вирвано ще три сторінки. Мара порахувала клаптики біля корінця — три.

Наступний уцілілий запис було датовано жовтнем. Новий список учнів — міс Грей чомусь переписала його наново, посеред року. Тринадцять імен. Ханни Аске серед них не було. Не було й позначки «вибула», «виїхала», «померла», які міс Грей завжди ставила акуратно, з датою. Ханни просто не було, наче її ніколи не було.

А на полях, поруч зі списком, — тим самим почерком, але так, що Мара не одразу його впізнала, так він тремтів і стрибав, — було написано:

«Урожай врятовано. Поля тихі. Господи, прости нам усім. Я рахувала з ґанку школи. Їх було дванадцять у списку — і тринадцять голосів».

Після цього міс Грей зробила ще два записи, в листопаді, про дрова й про кір. І все. Почерк змінився: взимку вісімдесят сьомого журнал вів хтось інший, круглими, непевними літерами. Він зробив кілька записів і покинув. Остання дата в старому журналі — травень тисяча вісімсот вісімдесят сьомого року. А на наступній сторінці, через сто тридцять дев'ять років порожнечі, гарним почерком було виведено: «Учитель — міс М. Келлер».

Мара сиділа, дивлячись на цю сторінку. Їй було холодно, хоча в класі було тепло. Вона думала про те, що містер Данмор — теперішній, Осрік, парафіяльний писар, — міг дати їй будь-який журнал. Новий, чистий, із крамниці Кобба. А він дав цей. Він вибрав журнал, у якому була Ханна Аске, і вписав її ім'я одразу після травня тисяча вісімсот вісімдесят сьомого, ніби продовжуючи. Ніби вона була наступною вчителькою після міс Грей.

Ніби він хотів, щоб вона прочитала.

* * *

У понеділок після уроків прийшла місіс Пелл.

Вона увійшла до класу без стуку — вона завжди входила без стуку, в неї були ключі від усього, — і побачила журнал, розгорнутий на вчительському столі. Мара його не прибрала. Вона забула. Ні, вона не забула: вона лишила його навмисно, щоб подивитися, що буде.

Місіс Пелл подивилася на журнал. Потім на Мару. Усмішка — та сама, нерухома, в якій не брали участі очі.

— Ох, — сказала вона. — Це ж стара парафіяльна книга. Як вона до вас потрапила? Містер Данмор, мабуть, переплутав. Він у нас неуважний, усе в голові тримає, а руки не встигають. — Вона простягла руку до журналу. — Я віднесу. Їй місце в ризниці, з іншими книгами. А вам новий принесуть, чистий.

Мара поклала долоню на сторінку. Не різко — просто поклала.

— Я сама віднесу, — сказала вона. — Мені треба переписати список учнів. Завтра віднесу.

Рука місіс Пелл повисла в повітрі. Потім повільно опустилася.

— Звісно, люба, — сказала місіс Пелл. — Звісно, сама. Завтра.

Коли вона пішла, Мара підняла кришку фісгармонії, під якою був порожній дерев'яний короб над міхами, і поклала журнал туди, між сиплих язичків, і закрила кришку, і поставила зверху стос географічних карт.

* * *

Увечері прийшов Джорі з оберемком дров для грубки — місіс Пелл прислала. Мара подумала, що місіс Пелл, мабуть, прислала його не тільки з дровами. Але він склав дрова біля грубки й не йшов, і на запитання, чи не хоче він чаю, кивнув, і вони піднялися нагору.

Вона показала йому сірникову коробку з темним зерном. Він дивився на зерно довго й не взяв його до рук.

— Це з Тихого поля, — сказав він. — Там посередині земля чорна. Коло таке, кроків на двадцять. На ньому нічого не росте й ніколи не росло. Ячмінь довкола стоїть, а там — порожньо. Це зерно звідти. Більше на жодному полі такого немає.

— А ферма Аске? — спитала Мара. — Де вона?

Джорі підвів на неї очі.

— Звідки ти знаєш це ім'я?

Вона розповіла. Про журнал, про міс Грей, про вирвані сторінки, про запис на полях. Джорі слухав, не перебиваючи, стискаючи кухоль обома руками, і обличчя в нього було як у людини, якій розповідають про її власну хворобу.

— Ферма була за Тихим полем, — сказав він, коли вона скінчила. — Там руїни. Фундамент і пів стіни. Діти туди не ходять. Їм не забороняють, вони просто не ходять. — Він помовчав. — Тихе поле — це і є земля Аске. Її потім поділили. Рідлі, Гловери, Ланги, Кобб. Усі потроху.

— Дванадцять родин, — сказала Мара.

Він не відповів.

— Джорі. — Вона нахилилася до нього через стіл. — Ти ж теж чув. Я бачила твоє обличчя тоді, біля хвіртки. Ти рахував.

Він довго дивився в кухоль. Потім поставив його й сказав, дуже тихо, ніби зізнавався в чомусь соромному:

— Мені було вісім. Ніч жнив. Батько співав, мати співала, мене лишили вдома, але я виліз на дах сарая. І рахував. Мені подобалося рахувати, як Тільді. — Він невесело всміхнувся. — Уранці за сніданком я сказав: «Мамо, їх було тринадцять». Просто так сказав. Думав, вона зрадіє, що я вмію.

— І що вона?

— Вона зблідла. Отак. — Він провів долонею по обличчю, згори вниз. — Як простирадло. Нічого не сказала. Поставила переді мною тарілку й сказала: «Дванадцять. Повтори». Я повторив. «Ще». І я повторював, доки не повторив сто разів. Вона рахувала. Потім батько повів мене до Данмора — до старого, до батька Осріка, — і той розмовляв зі мною годину, лагідно так. Про бджіл, про зорі. Я нічого не пам'ятаю, про що. Тільки пам'ятаю, що після того я більше ніколи не казав «тринадцять».

— Але чути не перестав.

— Ні, — сказав Джорі. — Чути не перестав. Просто навчився не рахувати.

Він підвівся. Біля дверей, як минулого разу, зупинився.

— Маро. Віднеси їм журнал.

— Ні.

Він подивився на неї — довго, — і щось у його обличчі зсунулося, як зсувається рама, що роками стояла намертво.

— Добре, — сказав він. — Тоді не кажи мені, куди ти його сховала. Щоб я не знав.

І пішов. А Мара ще довго сиділа на кухні й думала про те, чому він сказав саме це — і від кого він боявся, що не зможе цього приховати.