Репетиція

У суботу пішов дощ, і Мара вирішила, що піде на репетицію.

Вона вирішила це зранку, дивлячись, як вода тече по склу, і весь день удавала перед самою собою, що ще не вирішила. Вона перевірила зошити. Вона спекла за рецептом місіс Пелл коржики, які не піднялися. Вона написала тітці листа, першого за рік, і порвала його, бо в ньому виявилося забагато знаків питання. О пів на десяту вона вдягла плащ і пішла через вигін до церкви, мокрою травою, під парасолькою, яка все одно не допомагала, — і вмовляла себе, що це просто ввічливість. Нова вчителька цікавиться життям села. Що може бути природнішим.

У дощ хор співав усередині. Але двері церкви — великі західні двері, які по неділях відчиняли тільки наполовину, — були розчахнуті навстіж, обидві стулки, і за ними, в темряві, шуміла злива, а за зливою починалися поля. Мара зрозуміла це, тільки увійшовши: хор стояв не обличчям до вівтаря, як у неділю, а спиною до нього, обличчям до дверей. Обличчям до полів. Навіть тут, навіть у дощ.

Її помітили одразу. Голови повернулися — дванадцять голів, — і на секунду в церкві стало тихо, тільки дощ гримів у дверному отворі. Потім місіс Пелл заусміхалася й замахала їй рукою: «Міс Келлер! Яка радість! Сідайте, сідайте, онде туди, там сухо», — і всі заусміхалися слідом за нею, і закивали, і Мара сіла на задню лаву, біля стіни, туди, де було сухо, і склала мокру парасольку біля ніг.

Містер Данмор не всміхнувся. Він подивився на неї через усю церкву довгим рівним поглядом, кивнув — ввічливо, ледь помітно, як кивають знайомому в театрі, — і повернувся до хору.

Тепер, зблизька, вона бачила їх по-справжньому.

Вони були звичайні люди. Це було перше, що її вразило. На ґанку, вночі, при ліхтарях, вони здавалися чимось єдиним, темним і урочистим, на кшталт різьблених фігур на старому вівтарі. А тут, при електричному світлі, під гулкими склепіннями, це були просто Генрі Кобб у в'язаному жилеті, Бетті Гловер зі слідами борошна на рукаві, Пітер Голт, який весь час відкашлювався, Сара Вейн в окулярах, що сповзали на ніс. Еліс Кобб, дев'ятнадцятирічна, з телефоном у задній кишені джинсів, — телефон тут однаково не ловив. Вони переминалися з ноги на ногу, шепотілися, хтось позіхнув. Волтер Фенн тер поперек. Звичайні втомлені люди після робочого дня.

Але коли містер Данмор підняв руку, все це скінчилося враз.

Вони не просто замовкли — вони змінилися. Мара бачила, як у Бетті Гловер розгладилося обличчя, як Пітер Голт перестав відкашлюватися й випростався, як Еліс Кобб вийняла руки з кишень і опустила їх уздовж тіла. Дванадцять людей стали однією людиною, і ця людина дивилася в розчахнуті двері, на дощ, на поля.

Вони проспівали перші шість пісень. Мара слухала й дивилася. І помічала те, чого не могла помітити з вікна.

Містер Данмор не співав. Зовсім. Жодного разу. Вона стежила за його губами весь час, поки звучали шість пісень, і губи його не ворухнулися на жодному слові. Він тільки диригував — сухими, ощадними рухами, — і трохи повертав голову, прислухаючись, точнісінько як у неділю під час гімнів. Мара згадала: в неділю він теж не співав. Жодного гімну. Жодного слова. Регент хору, який сорок років не співає.

І ще був стілець.

Він стояв біля органа, ліворуч від хору, трохи збоку: маленький дерев'яний стілець, низький, із прямою спинкою — такі стоять у початкових класах старих шкіл, для дітей. На сидінні лежала складена сіра шаль, акуратно, кутик до кутика. На стілець ніхто не сідав. Хористи стояли тісно, плече до плеча, на хорах було мало місця, і Сара Вейн весь час зачіпала ліктем Джоан Ланг, — але стілець лишався порожнім, і довкола нього, Мара бачила це ясно, був порожній простір, якого ніхто не займав. Ніби там хтось стояв.

Перед сьомою піснею Еліс Кобб, знімаючи з плеча сумку, неуважно потяглася покласти її на цей стілець. І Марта Фенн, що стояла поруч, перехопила її руку — швидко, мовчки, не дивлячись, — і відвела, і сумка впала на підлогу. Еліс почервоніла. Ніхто нічого не сказав.

Містер Данмор підняв руку для сьомої пісні й тримав її довго.

Волтер Фенн почав. Канон пішов угору, сходинка за сходинкою. Мара більше не загинала пальців — вона знала, хто вступить наступним, і просто дивилася, як вступає кожен. Дванадцята — Еліс, трохи пізніше, ніж треба, як завжди.

А потім тринадцятий.

Тут, у церкві, він був тихіший — дощ шумів у дверях, і голос ішов звідти, з-за дощу, з темряви, здалеку. Але він був. Мара чула його так само ясно, як у четвер: тонкий, дитячий, що підіймався вгору, вплетений у хор. І тієї секунди, коли він вступив, усі дванадцятеро — вона бачила це — усі дванадцятеро, не перериваючи співу, не змінюючи облич, трішечки, на волосинку, повели головами. Не до стільця. До дверей. До полів. Як люди, що чують, як хтось увійшов до кімнати, і не хочуть показати, що чують.

Містер Данмор не повернув голови. Він дивився на хор. Але рука його — диригентська рука, піднята для наступної долі, — на цю волосинку, на цю частку секунди, здригнулася.

Канон згорнувся. Голоси пішли по одному. Тринадцятий доспівав нагорі, на запитанні, і замовк, і в церкві лишився тільки дощ.

— Добре, — сказав містер Данмор у тиші. — Еліс, друга доля. Ще раз — у вівторок.

Хор заворушився, задихав, знову став дванадцятьма втомленими людьми. Хтось засміявся. Бетті Гловер стала розповідати про свиню.

Містер Данмор підійшов до Мари, поки вона вдягала плащ.

— Міс Келлер. Як вам?

— Прекрасно, — сказала вона. І це була правда, і від цього було ще гірше.

— Я радий. — Він помовчав. — Бачите, міс Келлер, зазвичай у нас не заведено приходити на репетиції. Це не правило, ні. Просто звичай. Хористи соромляться, коли на них дивляться. Особливо молоді. — Він ледь помітно кивнув у бік Еліс. — Ми будемо щасливі бачити вас у ніч жнив. На вигоні. Здалеку.

— Здалеку, — повторила Мара.

— Звук найкраще чути здалеку, — сказав він. — Добраніч.

* * *

Еліс Кобб наздогнала її біля хвіртки школи.

Дощ майже вщух. Еліс була без парасольки, мокра, волосся поприлипало до чола, і вона дихала так, ніби бігла, хоча від церкви було двісті кроків. Вона схопила Мару за рукав плаща й одразу відпустила, ніби обпеклася.

— Міс Келлер. Вибачте. Я тільки… — Вона озирнулася на церкву. Там гасили світло. — Я тільки хотіла спитати. Ви чуєте?

Мара мовчала.

— Я бачила, як ви дивилися. Коли вона вступила. — Еліс говорила швидко, пошепки. — Ви її чуєте. Тринадцяту.

— Чую.

Еліс видихнула, і Мара зрозуміла, що дівчина весь цей час не дихала.

— Я теж, — сказала Еліс. — Я з весни співаю. Мені бабусине місце дісталося, коли вона померла. Я не хотіла, я в коледж хотіла, в місто, але так годиться — місце переходить у родині. І бабуся, перш ніж… Вона мені сказала: коли співаєш, не слухай тринадцяту. Співай своє й не слухай. А якщо колись розбереш слова — значить, вона тебе вибрала. — Еліс облизала мокрі губи. — Ви розбираєте слова?

— Ні, — сказала Мара. — Поки що ні.

— Поки що, — повторила Еліс, точнісінько так само, як Мара повторила «здалеку», і раптом заплакала — беззвучно, по-дитячому, не витираючи обличчя. — Я теж ні. Я тільки голос чую. Я щоразу слухаю — і молюся, щоб не розібрати.

— Еліс…

— Не кажіть нікому, що я сказала. Будь ласка. Мама вб'є. — Вона відступила на крок, і ще на крок. — І не приходьте більше на репетиції. Він бачив, як ви на стілець дивилися.

Вона повернулася й утекла через вигін, у темряву, і Мара лишилася біля хвіртки сама, з мокрою парасолькою в руці.

* * *

Двері квартири були замкнені. Мара завжди їх замикала — міська звичка, з якої місіс Пелл добродушно посміювалася, — і ключів було два: один у неї, другий у місіс Пелл, «про всяк випадок, люба, мало що». Мара відімкнула двері, увійшла, увімкнула світло. Зняла плащ. Поставила парасольку в раковину.

Потім підійшла до вікна, щоб засмикнути штори, — і зупинилася.

На підвіконні, зсередини, в ряд лежали ячмінні зерна.

Рівно, одне до одного, як намистинки, які поклали на нитку й забули нанизати. Мара не одразу змусила себе їх порахувати. А коли порахувала — раз, потім удруге, ворушачи губами, як у церкві біля дошки, — їх було тринадцять.

Дванадцять були звичайні: світлі, сухі, золотаві, як ячмінь на полі за церквою. А тринадцяте, останнє, скраю, було темне. Майже чорне. І вологе, ніби його щойно вийняли з сирої землі.

Вікно було зачинене. Мара перевірила шпінгалет — він був опущений до упору, як вона лишила його зранку. Вікно було зачинене, і двері були замкнені, і ключ був у неї в кишені.

Вона не стала їх чіпати. Вона засмикнула штори — просто поверх зерен, — лягла в ліжко вдягнена й до самого ранку лежала з розплющеними очима, слухаючи, як із даху капає вода. Краплі падали рівно, в такт, ніби хтось рахував.