Лічилка Тільди

У класі стояла фісгармонія.

Мара помітила її першого ж дня — брунатна скриня в кутку, під стосом старих географічних карт, з педалями, оббитими потертим килимком, — і тоді ж вирішила, що інструмент, звісно, не працює. У вівторок увечері, коли діти пішли, вона зняла з нього карти, витерла пил і натиснула на педалі. Фісгармонія зітхнула, як старий собака, якого розбудили, і видала низький, сиплий, але цілком чистий звук.

Мару в дитинстві три роки вчили грати на фортепіано. Мама вважала, що це корисно для постави. Мара ненавиділа гами, і після маминої хвороби жодного разу не сідала за клавіші, але руки, виявилося, пам'ятали. Вона поклала поруч із пюпітром блокнот, розгорнутий на сторінці з уривками слів, записаних у четвер, і на сторінці з лічилкою, і стала підбирати.

Це забрало годину. Мелодію сьомої пісні вона пам'ятала гірше, ніж їй здавалося, — тільки початок, перші рядки, які співав Волтер Фенн, і те, як кожен новий голос входив на сходинку вище. А лічилку вона чула багато разів: діти співали її на кожній перерві, і Тільда на уроках, пошепки. Мара підібрала лічилку. Потім підібрала те, що пам'ятала з пісні. Потім зіграла їх одну за одною, повільно, і зняла ноги з педалей, і фісгармонія, зітхнувши, замовкла.

Це була одна мелодія.

Не схожа — одна. Лічилка була сьомою піснею, тільки швидкою, спрощеною, обточеною дитячими ротами до гладкості, як річковий камінь. «Раз — зерно» лягало на перший рядок Волтера. «Два — зерно» — на другий, Пітера Голта. Кожна лічба була голосом. Кожен голос вступав на свою сходинку. Дванадцять сходинок, дванадцять співаків, дванадцять дитячих вигуків на вигоні.

А тринадцята сходинка підіймалася вгору.

Мара зіграла її ще раз. «Тринадцять — Ха…» — і нота йшла вгору й лишалася висіти, нерозв'язана, як запитання в кінці речення. Мара досить займалася музикою, щоб розуміти: так пісні не закінчуються. Жодна мелодія на світі не закінчується на такій ноті, якщо її не обірвали. За нею обов'язково мало щось іти — ще фраза, ще рядок, хоч один, який поверне мелодію вниз, додому, до першої ноти. Відповідь на запитання.

Її не було. Ні в лічилці, ні в пісні. Хор у четвер співав канон до тринадцятого рядка, а потім розбирав його назад, голос за голосом, і лишав тринадцятий голос самого, нагорі, на запитанні. І тринадцятий голос доспівував свій довгий склад — і теж не повертався вниз.

Вона сиділа біля фісгармонії, доки не стемніло, і думала про те, що в цієї пісні немає кінця. Що її співають, скільки пам'ятають в Ешен-Голлоу, кожних жнив, і щоразу — без кінця. Як платівку, яку знімають із програвача за секунду до останнього акорду. І чомусь — вона сама не змогла б пояснити чому — це було гірше, ніж тринадцятий голос.

* * *

У середу вона влаштувала урок співу.

Вона сказала собі, що це просто урок, що спів є в програмі і що діти давно просили. Це була правда: близнюки Гловери питали, «чи можна ми будемо співати», з першого дня. Мара вивела клас у коло, сіла за фісгармонію й сказала, що спершу заспіває те, що знає, а потім нехай кожен заспіває те, що знає він.

Вона заспівала їм «Братика Якова». Вони не знали цієї пісні й розучили її за п'ять хвилин, і співали каноном, розбившись на три групи, і дуже пишалися собою. Потім Нелл Рідлі заспівала пісню про мірошника, яку співав її батько в «Снопі», і Мара квапливо зупинила її на третьому куплеті. Потім Рубі Ланг заспівала колискову про конячку. Потім Мара сказала:

— А тепер заспіваймо лічилку. Ту, якою ви вибираєте, хто водить. Під музику.

Дев'ять облич повернулися до неї. Ніхто нічого не сказав. Піппа Вейн, наймолодша, розтулила рота й глянула на брата, і Арчі ледь помітно хитнув головою.

— Це не пісня, міс, — сказала Нелл. — Це лічилка.

— Я знаю. Але в неї є мелодія. Послухайте.

Вона зіграла. Діти слухали мовчки. Коли вона дійшла до дванадцятої сходинки, Оллі Кобб, семирічний син крамаря, почав було підспівувати — «дванадцять — мовчать», — і одразу замовк сам, злякано, ніби сказав при дорослих погане слово. Мара довела мелодію до тринадцятої ноти й лишила її висіти.

— Ось, — сказала вона. — Чуєте? Вона не закінчується. Так не буває. Має бути продовження. Хтось знає, як там далі?

Тиша.

— Тринадцять — що? — спитала Мара м'яко. — Тринадцять — Ха… хто?

— Тринадцять — ха-ха, — сказав Сем Гловер, і сестра хихикнула, і це був дозвіл: засміялися всі, гучно, з полегшенням, як сміються діти, коли напруга спадає. — Ха-ха! Тринадцять — ха-ха!

Сміялися всі. Крім Тільди, яка сиділа, дивлячись на свої руки, і Бена Голта, який дивився у вікно, на ворон.

— Баба Ненсі знає, — сказав раптом Бен, не обертаючись. — Баба Ненсі Бранд. Вона знає, як далі. Тільки вона не виходить.

Сміх обірвався. Тільда підвела голову й подивилася на Бена так, що той почервонів до вух і втупився в парту.

Урок скінчився. Діти пішли. Тільда пішла останньою, як завжди, і біля дверей затрималася, тримаючись за одвірок.

— Міс, — сказала вона. — Бабуся справді знає. Тільки мама не дозволяє до неї ходити, коли в неї погані дні. А зараз у неї весь час погані дні. Відтоді як почали репетирувати.

— Можна мені її провідати?

Тільда довго дивилася на неї.

— Я спитаю, — сказала вона нарешті, і пішла, і Мара бачила у вікно, як вона біжить через вигін, — не до будинку, а повз, до церкви, туди, де закінчувалися хати й починалися поля, — і як зупиняється на самому краю, біля першої борозни, і стоїть там, дивлячись у ячмінь, і ворушить губами. Рахує. Потім обернулася й побігла додому.

* * *

У четвер уранці до Мари прийшла Гелен Бранд, мати Тільди.

Вона прийшла до уроків, о пів на восьму, коли Мара ще пила чай, — постукала у двері квартири й перепросила, що так рано, і відмовилася зайти, і відмовилася від чаю, і стояла на верхній сходинці, тримаючи в руках сумку так, ніби в сумці було щось крихке. Гелен було років сорок, у неї було втомлене гарне обличчя й Тільдині світлі очі. Мара згадала її голос у каноні — восьмий, теплий і трохи хрипкуватий.

— Міс Келлер, — сказала Гелен. — Я не хочу вам заважати. Ви вчителька, вам видніше, як учити. Я тільки хотіла попросити.

— Звісно.

— Не треба з дітьми співати ці старі лічилки. — Гелен усміхнулася, і усмішка була ввічлива, вибачлива, зовсім як у місіс Пелл, але під нею було щось, чого в місіс Пелл не було: страх. Не за себе. — Це дитячі дурниці, їх на вигоні горлають, от нехай там і горлають. А в класі… Дітям не треба. Вони потім спати не можуть. Тільда вчора пів ночі не спала.

— Вибачте, — сказала Мара. — Я не знала. Я думала, це просто…

— Звісно, ви не знали. Звідки вам знати. — Гелен кивнула, ніби це вирішувало справу. — І до мами моєї не ходіть, будь ласка. Тільда сказала, ви хотіли. Мамі дев'яносто один, вона вже… Вона плутається. Каже всяке. Не треба, щоб чужі слухали. Це непристойно.

Вона вимовила слово «чужі» без жодної злості, просто як факт — як сказала б «високі» чи «приїжджі», — і Мара відчула, як це слово лягло на неї й лишилося.

— Добре, — сказала Мара. — Я не піду.

— Дякую. — Гелен повернулася йти, потім обернулася. — Міс Келлер. Тільда вас дуже любить. Вона каже, ви вмієте рахувати. Не… — Вона затнулася. — Не вчіть її цього надто добре.

Вона спустилася сходами швидко, майже бігом, і пішла через вигін, не озираючись, і Мара дивилася їй услід, доки вона не зникла за хатами.

Увечері, коли Мара поверталася з крамниці, на дверях церкви висіло нове оголошення, на кремовому папері, гарним почерком: «У зв'язку з раннім достиганням ячменю репетиції хору віднині проводяться щодня, о десятій вечора. Прохання до мешканців дотримуватися тиші. О. Д.».

Вона прочитала його двічі. Потім підвела голову й побачила містера Данмора. Він стояв біля вікна свого будинку за церквою, за мереживною фіранкою, — темний високий силует, — і дивився не на неї, а через вигін, на школу. На її вікно. На те саме вікно, біля якого минулого четверга вона сиділа в темряві з блокнотом.

Вона пішла додому й засмикнула штори. О десятій ударив дзвін. О десятій він тепер битиме щодня.

Вона не стала рахувати. Вона сиділа на кухні, спиною до вікна, з вимкненим світлом, і слухала, як хор співає за засмиканими шторами. Сім пісень підряд. А потім сьома — по одному, сходинка за сходинкою. І сама не помітила, як губи почали рухатися. Раз — зерно. Два — зерно.

Тринадцять.

Голос доспівав своє й обірвався нагорі, на запитанні. І Марі вперше здалося — так ясно, що вона здригнулася й обернулася до вікна, — що запитання було звернене до неї.