Поганий урожай

«Сніп» був єдиним місцем в Ешен-Голлоу, де світилося після дев'ятої, і єдиним, куди Мара могла піти ввечері, не викликаючи запитань. Учительці годилося іноді заходити до пабу — так їй пояснила місіс Пелл ще першого тижня, — не надто часто, не надто пізно, випити пів пінти сидру біля шинквасу й піти. «Щоб бачили, що ви своя, люба. Але не надто своя».

У вівторок Мара пішла туди о восьмій.

Усередині було низько, тепло й димно від каміна. Пахло пивом, мокрою вовною й смаженою цибулею. За столами сиділо людей п'ятнадцять — майже всі чоловіки, майже всіх вона вже знала на обличчя. Хтось грав у доміно. Над шинквасом висіли пов'язані пучки ячменю, сухі, золоті, — торішні, пояснила Нелл якось, їх вішають щороку, останній сніп, і знімають лише тоді, коли вішають новий. Томас Рідлі стояв за шинквасом і протирав кухоль.

— Міс Келлер. — Він кивнув, налив їй сидру, не питаючи. — Як Нелл? Не пустує?

— Нелл чудово. Найкраще з усіх пише твори.

— Це в матір. — Рідлі поставив перед нею кухоль. — Мати в неї грамотна була.

Мара сіла скраю шинквасу, біля стіни, і стала слухати. Говорили про врожай. Говорили про те, що ячмінь достиг рано, на тиждень, а то й на десять днів раніше, ніж завжди. Що Гловер уже почав косити на верхньому полі. Що містер Данмор призначив ніч жнив на наступну середу — «на двадцять четверте, ніколи раніше не було, щоб до кінця вересня», — і Генрі Кобб сказав, що це нічого, це навіть добре, раніше почнемо — раніше скінчимо, і всі погодилися, але якось надто швидко, хором, і після цього з пів хвилини ніхто нічого не казав.

У кутку, біля каміна, сидів старий.

Мара бачила його й раніше — в церкві, в задньому ряду, це він підняв перед нею капелюха першої неділі. Йому було за вісімдесят. Худий, у піджаку з латками на ліктях, із великими червоними руками, які лежали на столі обабіч кухля, як два собаки, що відпочивають. Він пив сам, і пив, судячи з усього, давно. Його звали Еймос Брек — вона знала це від Бена Голта, якому старий доводився двоюрідним дідом.

Близько дев'ятої Еймос заговорив. Спершу сам до себе, неголосно, потім гучніше, дивлячись у вогонь.

— Рано, — сказав він. — Рано, рано. Ніколи не було рано. Завжди як годиться. А тепер рано.

— Еймосе, — сказав Рідлі від шинквасу, не обертаючись. — Тобі додому пора.

— А ти мене не жени. — Старий підвів голову. Очі в нього були каламутні й дуже блакитні. — Я в цьому пабі пив, коли тебе ще й у проєкті не було. Я співав, коли твій батько ще в штани пудив.

У пабі стало тихо. Не одразу, а поступово — так, як гасне світло в театрі: спершу замовкли за найближчим столом, потім за наступним. Гравці в доміно опустили кісточки.

— Співав я, — повторив Еймос у цю тишу, гучно й виразно. — Шістдесят років співав. Другий бас. Одразу за Волтеровим батьком вступав. — Він засміявся, хрипко. — А ви думаєте, я не пам'ятаю? Ви думаєте, Еймос старий, Еймос із хору вийшов, то в Еймоса все й вичистилося? А от і не вичистилося. Не все.

— Еймосе, — сказав Рідлі.

— П'ятдесят восьмий рік. — Старий повернувся на стільці, і погляд його, блукаючи по залу, раптом зупинився на Марі. Зупинився й прояснився. — Ось ти. Ти нова. Учителька. Ти не знаєш. П'ятдесят восьмий рік. Мені було шістнадцять, я тільки вступив. А стара Ланг, Джоанина баба, тієї ночі померла. Перед самими жнивами. О десятій дзвін — а її немає, лежить. Одинадцятеро нас лишилося.

Мара не дихала.

— І старий Данмор, батько Осріка, каже: співаємо одинадцятьма. Нічого, каже. Заспіваємо. — Еймос відпив із кухля. Рука в нього тремтіла, і сидр пролився на стіл. — І ми заспівали. Сім пісень. Сім годин. А на сьомій, на канон, як дійшло до дванадцятої сходинки — а дванадцятої ж нема. Порожнє місце. Дірка в пісні.

— Годі, — сказав хтось за столом біля дверей. Сайрус Гловер. Він підвівся.

— І тоді вона заспівала гучніше, — сказав Еймос, не зважаючи на нього, дивлячись на Мару. — Дівчинка. Вона завжди тихо співає, всередині, ниткою. А тут — на повний голос. Ніби в дірку полізла. І не своє заспівала. Не тринадцяту. Вона слова заспівала, яких нема.

— Еймосе! — Рідлі вийшов з-за шинквасу.

— І поле відповіло. — Голос старого впав до шепоту, але в тиші його було чути в кожному кутку. — Цілу ніч. Уся долина чула. Не вітер — колоски. Шепотіли. Імена шепотіли, цілу ніч, одне за одним. Рідлі. Гловер. Кобб. Фенн. Усі імена. А вранці вийшли — а ячмінь чорний. На всіх полях. За одну ніч. Як сажа.

Рідлі взяв його під лікоть.

— І старий Данмор пішов, — встиг сказати Еймос, поки його підводили, — пішов на Тихе поле, сам, на світанку, і стояв там, і розмовляв. Домовився. Джоанину матір на бабине місце. І наступного року — все як годиться. Поля тихі. Добрі. — Він раптом заплакав, по-старечому, без звуку, і сльози потекли в зморшки. — А я не пам'ятаю, про що він домовився. Не пам'ятаю. Я все пам'ятаю, а це ні.

Рідлі й Гловер вивели його. Двері грюкнули. Чути було, як на подвір'ї заводиться машина.

У пабі посиділи ще трохи в тиші. Потім хтось стукнув кісточкою доміно. Хтось засміявся — надто гучно. Генрі Кобб сказав, що старий зовсім поганий став, і всі погодилися, хором, надто швидко. За хвилину розмова знову йшла про ячмінь, про погоду, про свиню Бетті Гловер, ніби нічого не було.

Ніхто не дивився на Мару. Так старанно не дивився, що вона відчувала це шкірою, як протяг.

Вона допила сидр, поклала на шинквас монету — Рідлі, повернувшись, мовчки повернув її їй, — і пішла.

* * *

Уранці, до уроків, вона пішла до Еймоса.

Його будинок стояв на відшибі, біля дороги нагору, — маленький, білений, з городом, де рівними рядами росла капуста. Сам Еймос був на городі: в старому капелюсі, з сапкою, в гумових чоботях. Він випростався, побачивши її, і підняв капелюха, як тоді в церкві.

— Учителька, — сказав він привітно. — Добрий ранок. Заблукали?

Він був цілком тверезий. Очі — ясні, блакитні, спокійні. Ані сліду вчорашнього.

— Добрий ранок, містере Брек. Я хотіла… Учора в «Снопі», ви розповідали…

— У «Снопі»? — Він насупився, згадуючи. — А, так. Був я вчора. Перебрав, мабуть, Томас мене додому відвіз. — Він винувато всміхнувся. — Вибачте, якщо щось не так. Старий став, язик без кісток. Що я там молов?

— Ви розповідали про хор. Як ви співали. Про п'ятдесят восьмий рік.

Еймос подивився на неї. Подивився з ввічливим подивом, як дивляться на людину, що говорить незнайомою мовою.

— Про хор? — сказав він. — Та я ніколи не співав, люба. Голосу нема. Ведмідь на вухо наступив ще в колисці. Мати казала, я навіть колискових не міг підтягнути. — Він засміявся. — Переплутали ви мене з кимось. Або я вчора набрехав сім мішків гречаної вовни. Це я можу.

— Ви сказали, що співали другий бас. Шістдесят років.

— Шістдесят років! — Він засміявся ще гучніше, щиро, від душі. — Ну, загнув старий дурень. Ні, люба. Ніколи. Я й до церкви ходжу тільки тому, що покійна дружина звеліла. Співаю там — губами ворушу.

Мара дивилася на нього й не знаходила ані найменшої фальші. Він не брехав. Він справді не пам'ятав. Не вдавав, не ухилявся від відповіді, як місіс Пелл, як Данмор. Він просто не знав, про що вона говорить. Учорашнє вимилося з нього, як вимивається фарба з тканини.

— Зайдете? — спитав Еймос. — Чаю?

Вона зайшла. Сама не знаючи навіщо. Він поставив чайник, і поки чайник закипав, вона стояла в його маленькій кімнаті й дивилася на стіни. На стінах висіли фотографії в рамках: весільна, дружина в білому; хлопчик на поні; якийсь пікнік. І одна, більша, стара, брунатнувата, — групова. Дванадцять людей на сходах церкви, у два ряди, з ліхтарями в руках, хоча знімали явно вдень. Унизу, на паспарту, вицвілим чорнилом: «Хор Ешен-Голлоу, 1961».

У другому ряду, третій ліворуч, стояв молодик із великими руками й дуже світлими очима.

— Містере Брек, — сказала Мара. — Хто це?

Еймос підійшов із чайником у руці. Подивився на фотографію. Довго.

— Це… — сказав він. І замовк.

Мара бачила, як він дивиться на власне обличчя й не впізнає його. Як щось намагається піднятися в його очах — і не може, як риба, що б'ється під кригою. Як він хмуриться, і кліпає, і знову дивиться.

— Не пам'ятаю, — сказав він нарешті розгублено. — Висить і висить. Дружина, мабуть, повісила. Рідня якась. — І додав, уже відвертаючись, тихо, ніби не їй, а самому собі: — Дивно. Висить, а я не пам'ятаю.

Він налив їй чаю. Вона випила його, не відчуваючи смаку, подякувала, пішла.

Вона йшла до школи порожньою дорогою, поміж полів, на яких ячмінь стояв важкий, жовтий, нерухомий, хоча нагорі, на пагорбах, вітер гнув дерева. І думала про те, що в Ешен-Голлоу, здається, платять не тільки голосом. Тут платять пам'яттю. Еймос шістдесят років співав — і вийшов із хору — і в нього забрали все, крім одного вечора на рік, коли він напивається й згадує. А Джорі у вісім років годину проговорив зі старим Данмором — і після того «більше ніколи не казав тринадцять».

А вона, Мара Келлер, двадцять п'ять років, учителька, — що вона пам'ятатиме, коли все це скінчиться? І хто вирішуватиме, що їй пам'ятати?

Вона прийшла до класу за десять хвилин до дзвоника. Тільда Бранд уже сиділа за першою партою, сама, склавши руки. Підвела на Мару світлі очі.

— Міс, — сказала Тільда. — Бабуся сказала: приходьте. Тільки щоб мама не знала. У п'ятницю. Коли всі будуть на репетиції.