Арешт

Термін Вольфа спливав о третій ночі, а о третій сімнадцять Танвіра Рахмана взяли в нижньому сховищі.

Мірела дізналася про це від Каеля. Він увірвався в машинну залу о пів на четверту, мокрий, з білим обличчям, і йому не треба було нічого казати — вона все зрозуміла з того, як він стояв. Не прямо. Згорбившись.

— Він пішов сам, — видушив Каель, коли вона витягла його в коридор. — Сказав, що протокол треба зняти цілком, до останньої сторінки, поки його не забрали. Що його ніхто не шукатиме внизу, бо Хранителі зараз патрулюють нагорі. Узяв стару камеру з медпосту й пішов, поки я спав. Я прокинувся, коли його вже не було. Побіг. — Каель ковтнув. — Я бачив зі сходів, як його виводять. Четверо. Він навіть не опирався. Він… він мені помахав.

Мірела тримала його за плечі й відчувала, як він тремтить.

— Куди його повели?

— Нагору. У сьомий ярус. До ізоляторів.

Ізоляторів на «Меридіані» було три. Їх майже ніколи не використовували: на кораблі, де кожна людина була на рахунку, нікого не саджали надовго. Порушників відправляли на важкі роботи, у сміттєві відсіки, на перебирання фільтрів. Ізолятор означав інше. Ізолятор означав, що Рада ще не вирішила, що з тобою робити, — і що це рішення буде незвичайним.

Мірела відправила Каеля в оранжерею до Івонн і пішла до Вольфа.

Кабінет начальника Хранителів був на сьомій палубі, поруч з ізоляторами, і в ньому горіло світло, хоча йшла четверта година ночі. Хранитель біля дверей спробував її зупинити. Мірела просто пройшла повз, і він чомусь не став її хапати. Може, тому що кульгава жінка, яка йде так, як ішла Мірела, лякає більше, ніж сирена.

Кассіан Вольф сидів за столом. Перед ним лежали дві речі: планшет Танвіра в прозорому пакеті й аркуш полімеру з надрукованим текстом. Він не здивувався її приходу. Він, здається, узагалі розучився дивуватися.

— Сідайте, старший механіку.

— Я постою.

— Як хочете. — Він кивнув на аркуш. — Наказ про затримання молодшого техніка Рахмана. Надійшов о другій п'ятдесят. Мого рапорту щодо планшета я ще не подавав.

Мірела не зрозуміла. Потім зрозуміла. Термін Вольфа спливав о третій. Наказ прийшов на десять хвилин раніше — раніше, ніж Вольф устиг бодай комусь щось розповісти.

— Хтось знав, — сказала вона.

— Хтось знав. — Вольф розвернув аркуш до неї. — Подивіться на підпис.

Вона подивилася. Підпису не було. Там, де зазвичай стояло ім'я Верховної старійшини та її особистий знак — стилізоване око, — стояла тільки печатка. Коло, перекреслене однією прямою лінією.

Мірела повільно опустилася на стілець.

— Ви знаєте, що це за знак?

— Ні, — сказав Вольф. — Три дні тому я його взагалі не бачив. А тепер отримую накази з цим знаком замість підпису Ради. Це третій за три дні. Перший — посилити патрулі на десятій. Другий — вилучити всі записи зовнішнього масиву зв'язку за останній тиждень. Третій — ось.

— А я знаю, де він ще є, — сказала Мірела. — На печатках ящиків у сховищі під десятою палубою. Мої хлопці бачили. Там, куди ви за ними не дійшли. — Вона помовчала. — І ви виконуєте накази з цим знаком?

— Я Хранитель, старший механіку. — Він сказав це без виклику, майже втомлено. — Двадцять два роки. Я виконував накази, бо вірив, що за ними стоїть Рада, а за Радою — Шлях. Я знав Раду. Я знав Кроу. Я знав, чого від неї чекати. — Він постукав пальцем по печатці. — Цього я не знаю. Це звучить інакше. Розумієте? Слова ті самі, форма та сама, а голос інший.

Мірела дивилася на нього й думала, що за вісімнадцять років, які вона пропрацювала поруч із Хранителями, вона жодного разу не говорила з Кассіаном Вольфом як із людиною. Він був дверима. Сірою курткою. Знудженим голосом. А він, виявляється, умів слухати, як слухають двигуни.

І вона вирішила сказати йому правду. Усю. Без звань.

Вона розповіла про зошит Орвелла. Про «Не повідомляти» і «Унизу знають більше». Про запит на запчастини, у якому відмовили, і про те, як вісімнадцять років вона вірила, що вбила його сама, відкривши не той вентиль. Розповіла про графік, який Каель та Івонн знайшли внизу, — про криву, що впирається в п'ятсот шістдесят третій рік. І про протокол «Відсікання». Про шість тисяч двісті дванадцять душ.

Вольф слухав, не перебиваючи. Коли вона закінчила, він довго сидів нерухомо. Потім підвівся, підійшов до стіни й приклав до неї долоню — так, як робили всі на кораблі, коли їм було страшно.

— Мій прадід був Хранителем, — сказав він, не обертаючись. — І дід. І батько. Батько казав, що наша робота — охороняти не людей, а обіцянку. Бо без обіцянки люди перегризуть одне одному горлянки. Він показував мені документи про бунт сто дев'яностого. Фотографії третього гідропонного. — Вольф помовчав. — Я все життя думав, що охороняю людей від них самих. А виявляється, охороняв брехню від людей.

— Ви охороняли те, що вам веліли охороняти, — сказала Мірела. — Як і я. Я теж вісімнадцять років підписувала журнали, у які не вірила. Ми всі підписували.

— Чого ви хочете, Осей?

— Витягти хлопця.

Вольф обернувся. Подивився на неї тим самим довгим поглядом.

— Я не можу його відпустити. Якщо я його відпущу, завтра на моєму місці буде інша людина, і ця інша людина виконуватиме накази з цим знаком не замислюючись. А мені здається, зараз найважливіше, щоб на цьому місці був той, хто замислюється.

— Тоді що ви можете?

Він повернувся до столу. Висунув шухляду, дістав із неї картку доступу — сіру, без написів, з однією смужкою на звороті. Поклав на стіл між ними, але руки з неї не прибрав.

— Це перепустка на відвідування ізоляторів. Одноразова. На годину. Діє з другої до третьої наступної ночі. У цей час на посту зміна варти, і там буде одна людина замість двох. Ця людина — Емерік Хальвард. Двадцять років. Мій небіж. — Вольф подивився їй в очі. — Офіційно ви йдете до затриманого, щоб умовити його видати спільників. Офіційно я видаю вам цю перепустку тому, що вірю: старшому механіку хлопець скаже більше, ніж мені.

— А неофіційно?

— Неофіційно я нічого не знаю. І не хочу знати, де опиниться ваш технік о третій нуль одна. — Він нарешті прибрав руку з картки. — Але якщо ви поведете його через відсік охолодження одинадцятої палуби, пам'ятайте, що половина контурів стоїть. І що в замерзлих трубах зараз тиск вищий, ніж у робочих. Ваші хлопці пройшли там навмання. Удруге удача може не прийти.

Мірела взяла картку. Вона була легка, майже невагома.

— Чому? — спитала вона. — Ви ж ризикуєте всім.

Вольф сів. Потер обличчя долонями, і Мірела вперше побачила, що він утомився. Страшенно, до кісток утомився. Як людина, що двадцять два роки не спала.

— Бо вчора я знову спустився на десяту, — сказав він. — Сам. Пройшов коридором, де малюнки. Там на стіні є чайка й напис «Хто пам'ятає — допишіть». І сотні підписів. Я стояв там і намагався пригадати, коли востаннє хоч щось на цьому кораблі просили дописати. Не підписати. Дописати. — Він похитав головою. — Ідіть, Осей. Поки я не передумав.

Вона вийшла в коридор. Біля дверей ізолятора номер два стояв Хранитель, молодий, із зовсім дитячим обличчям і очима Вольфа. Мірела пройшла повз, не зупиняючись. Коліно нило так, що хотілося кричати.

На сходах вона зупинилася й подивилася на картку. Година. Одна година на те, щоб витягти хлопця з-під замка, провести через пів корабля, де зараз кожен другий коридор патрулює хтось, хто виконує накази з перекресленим колом, і сховати його там, де це коло його не знайде.

А потім вона згадала, що Танвір так і не записав сигнал ні на що, крім чипа поливу лимонного дерева. І що наказ номер два — вилучити всі записи зовнішнього масиву зв'язку.

Хтось дуже не хотів, щоб клацання, які повторюються що дванадцять хвилин, почула ще хоч одна людина на «Меридіані».

Мірела сховала картку у внутрішню кишеню й пішла в оранжерею копати землю під лимонним деревом. Удруге за тиждень.