Колектори

О першій п'ятдесят вісім Каель лежав у вентиляційному коробі над коридором сьомої палуби й дивився крізь ґратку вниз, на коротко стрижену маківку Хранителя, який дуже старався не дивитися вгору.

Емерік Хальвард стояв біля дверей ізолятора номер два й удавав, що перелічує ключі на кільці. Перелічував він їх уже вчетверте. У нього було дитяче обличчя й широкі плечі, і він мав вигляд людини, якій дуже хочеться опинитися де завгодно, тільки не тут.

Івонн лежала в коробі позаду Каеля, упираючись колінами йому в черевики. Її медична сумка була напхана не бинтами, а тим, що Мірела назвала «інструментами на випадок, якщо все піде не так»: два ручні пальники, моток троса, балон із холодоагентом і чотири маски від пари. Сама Мірела йшла коридором — Каель чув її нерівні кроки задовго до того, як побачив її, — із сірою карткою в руці.

Друга рівно. Емерік підвів голову.

— Старший механік Осей. Відвідування затриманого. — Мірела простягнула картку. — Одна година.

Емерік провів карткою по замку. Замок пискнув. Двері відчинилися. Мірела зайшла всередину, і двері за нею зачинилися.

Каель лічив. Шістдесят секунд. Сто двадцять. Йому здавалося, що кожна секунда — це крапля конденсату, що падає з труби на ґратку. Дзинь. Дзинь.

На трисотій секунді Емерік, досі не підводячи очей, відійшов від дверей на шість кроків, до рогу коридору, і повернувся спиною. Наче щось почув за поворотом.

Двері ізолятора прочинилися. Першою вийшла Мірела. За нею — Танвір, пожмаканий, із синцем на вилиці, але живий. Він подивився вгору, просто на ґратку короба, і вишкірився. Каель відчув, як щось усередині нього, згорнуте в клубок відтоді, як він бачив зі сходів, як Танвіра виводять, нарешті розтулилося.

Івонн відкрутила ґратку. Каель спустив униз трос. Танвір видерся першим — легко, наче все життя тільки цим і займався. Мірелу довелося затягувати втрьох: коліно не згиналося, і вона приглушено лаялася мовою, якої Каель не знав, — здається, говіркою оранжерейних ярусів першого покоління.

Ґратка стала на місце. Унизу Емерік повільно обернувся, подивився на порожні прочинені двері ізолятора, зітхнув і взявся перелічувати ключі вп'яте.

Вони майже встигли.

Короб ішов над сьомою палубою до шахти на восьму, звідти — у машинну залу, а з машинної зали, за планом Мірели, у відсік охолодження на одинадцятій, а звідти вантажним ліфтом на палубу вище, на десяту, де їх ніхто не шукатиме, бо ніхто не повірить, що вони знову туди полізуть. Вони повзли, намагаючись не стукати колінами об метал. Танвір пошепки розповідав, що в ізоляторі його жодного разу не вдарили, синець — це він сам, об одвірок, коли побачив, хто його бере, і що годували там краще, ніж у їдальні шостої палуби.

На півдорозі до шахти внизу завила сирена.

Не загальнокорабельна — коротка, переривчаста, якої Каель ніколи раніше не чув. І одразу — голоси, багато голосів, тупіт. Не подвійне клацання в ногу. Біг.

— Це не люди Вольфа, — видихнула Мірела. — Вольф сказав, що до третьої на посту буде тільки Емерік.

— Отже, знав ще хтось, — сказала Івонн.

Вони більше не старалися повзти тихо.

Шахта на восьму. Двадцять метрів униз по скобах, у темряву, що пахла машинним мастилом і теплом. Каель спускався останнім, і коли його ноги торкнулися підлоги машинної зали, згори, з короба, вдарив білий промінь.

— Там! У шахті!

Машинна зала була порожня й червона у світлі чергових ламп. Перший і Другий гули двома фальшивими нотами. Мірела, не зупиняючись, пошкутильгала до відчиненої панелі настилу — тієї самої, секція «Д», — і Каель зрозумів, куди вона їх веде. Під підлогу. Туди, де він знайшов зошит. Під підлогою йшла обвідна труба Третього, а вздовж неї — лаз просто у відсік охолодження, про який знав тільки той, хто бодай раз закривав ручний перепуск.

Вони пірнули в темряву під настилом, і над їхніми головами загупали черевики.

Відсік охолодження зустрів їх туманом і холодом. За дні, що минули відтоді, як Каель і Танвір утікали тут уперше, стало гірше: стоячі контури промерзли наскрізь, на трубах наросли крижані бороди, підлога перетворилася на ковзанку. А робочі контури, навпаки, розжарилися, і там, де крига зустрічалася з жаром, у повітря били тонкі свистючі струмки пари.

— Маски, — сказала Мірела. — Усім. Зараз.

Івонн роздала маски. Каель натягнув свою, і світ звузився до двох каламутних скелець і звуку власного подиху.

Мірела йшла попереду, тримаючись за труби, і Каель бачив, як вона слухає. Не дивиться — слухає. Схиляє голову до металу, наче притискає вухо до грудей хворого. Вольф сказав: у замерзлих трубах тиск вищий, ніж у робочих. Мірела вела їх не коротким шляхом, а безпечним, від однієї робочої труби до іншої, обминаючи крижані.

Позаду спалахнули промені.

— Сюди! Вони тут!

Їх було п'ятеро чи шестеро — Каель не міг полічити в тумані. Вони йшли швидко, віялом, відрізаючи шлях. І йшли просто через крижаний контур.

Мірела зупинилася. Обернулася. Каель побачив її обличчя крізь скло маски — і зрозумів, що вона зараз зробить, раніше, ніж вона сама це зрозуміла.

— Ні, — сказав він. — Мірело, там люди.

— Я знаю, — сказала вона. — Тому я їх попереджу.

Вона зірвала з себе маску й закричала в туман — так гучно, як Каель ніколи не чув, щоб кричав хтось на «Меридіані»:

— Стояти! Контур шість під тиском! Крок назад, або вас зварить!

Промені завмерли. Хтось у тумані вилаявся. Мірела, не чекаючи, взяла в Івонн пальник і спрямувала короткий язик полум'я на крижаний вентиль над головами переслідувачів.

Крига тріснула. З вентиля вдарила пара — не струмком, а стіною, білою, ревучою, від підлоги до стелі. Вона стала між ними й Хранителями, як завіса. По той бік закричали, але це був крик переляку, не болю, — Мірела вдарила полум'ям у точку, де пара йшла в стелю, а не в людей.

— Ідемо, — сказала вона, натягуючи маску назад тремтячими руками. — У нас десять хвилин, поки тиск не скинеться.

Вони вийшли на десяту палубу вантажним ліфтом, який Івонн відчинила своєю карткою, і о третій дванадцять були в коридорі з малюнками першого покоління.

Там було тихо. Там завжди було тихо.

Вони сиділи на підлозі під великою чайкою — «Кричать уранці», «Крадуть хліб», «Пахнуть сіллю», — і довго не могли віддихатися. Мірела сиділа, витягнувши хвору ногу, із заплющеними очима. Івонн перевіряла в усіх пульс, наче це була найважливіша справа у всесвіті.

Танвір першим отямився.

— Лимон, — сказав він. — Мірело, ти взяла лимон?

Мірела, не розплющуючи очей, витягла з кишені маленький чип у пластиковому корпусі, обліплений землею. Танвір схопив його, як дитина хапає подарунок.

— Мені потрібен екран, — сказав він. — Будь-який. І потрібне щось, щоб зрозуміти, що це за клацання. Я всю ніч в ізоляторі думав. Це не шум. Це код. Занадто правильно, щоб бути шумом.

— Тут жили, — сказав Каель. — Перше покоління. Тут має бути школа.

Школа знайшлася за два коридори. Маленький клас, дванадцять парт, на стінах — вилинялі навчальні плакати. Таблиця множення. Зоряна карта з Гесперією, обведеною червоним. І в кутку, над дошкою, великий плакат під склом, пожовклий, у плямах: «Сигнальна абетка. Для зв'язку між кораблями колонії. Вивчи напам'ять — це може врятувати життя».

Ряди крапок і тире. Коротке клацання, довга пауза, два короткі.

Танвір повільно підійшов до плаката. Підключив чип до старого шкільного екрана, який, на загальний подив, ожив. Увімкнув запис.

Шипіння. Група клацань. Пауза. Ще одна група. Пауза. Ще одна. Довга пауза.

Танвір водив пальцем по склу плаката, по рядках абетки, і губи його беззвучно ворушилися. Потім його палець зупинився. Потім рушив далі. Каель, Івонн і Мірела стояли за його спиною, не дихаючи.

— Перша літера, — прошепотів Танвір. — «М». Друга — «И». Пробіл. — Клацання. Клацання. Пауза. — «Ж». «И». «В». — Він ковтнув. — «І».

Він обернувся до них. У світлі шкільного екрана його обличчя було зовсім дитячим.

— «Ми живі», — сказав він. — Хтось там, попереду, де на картах нічого немає, двісті шістдесят років поспіль повторює що дванадцять хвилин: «Ми живі». Сигнальною абеткою. Для зв'язку між кораблями колонії.

Ніхто не відповів. Над ними, над десятою палубою, над дев'ятьма іншими, над блакитною стелею, фальшиво гудів «Меридіан». Корабель, який двісті шістдесят років поспіль не чув жодного слова.

Бо поставив фільтр.