Протокол Відсікання

З-за бака з поживним розчином Каель чув кожне слово, хоча краще б не чув.

— До третьої ночі післязавтра, — сказав Кассіан Вольф. — Майже дві доби. Тоді цей планшет ляже на стіл Верховної старійшини разом із моїм рапортом. Доти він лежить у мене в сейфі.

— Чому? — спитала Мірела.

Довга пауза. Каель уявляв собі, як Вольф дивиться на неї тим поглядом, яким дивляться на рівняння.

— Тому що я одинадцять років підписую акти про перевірку герметичності десятої палуби, старший механіку, — сказав він нарешті. — І жодного разу там не був. Бригада спускається, бригада піднімається, я підписую. Минулої ночі я спустився туди вперше — з одним напарником, за вашими хлопцями. І побачив на стіні чайку.

Кроки віддалилися. Мірела ще довго стояла біля лимонного дерева, а потім нахилилася до люка в резервуарний відсік і сказала в темряву, дуже тихо:

— Чули? До третьої ночі післязавтра. Використайте їх з розумом. Якщо у вас є розум.

Танвір лишився нагорі. Його номер лежав у сейфі у Вольфа, і Мірела сказала, що коли його бодай раз побачать нижче шостої палуби, вона сама віддасть його Хранителям, загорнутого в ізострічку. Замість нього з Каелем пішла Івонн.

Каель не сперечався. Івонн знала десяту палубу краще, ніж показувала: одинадцять років вона знімала показники з дозиметрів, що туди спускалися, і одинадцять років запам'ятовувала, з яких шлюзів виходять бригади. Вона провела його вниз не через вентиляцію, а вантажним ліфтом оранжерейного кільця, який, як з'ясувалося, возив не тільки добрива. На панелі ліфта було дванадцять кнопок. Нижні три були зафарбовані. Івонн відколупала фарбу нігтем, і під нею виявилися цифри.

— Усе життя їжджу цим ліфтом, — сказала вона. — Жодного разу не спало на думку.

— Нікому не спало, — сказав Каель. — Нас учили не натискати на те, що зафарбовано.

Нижнє сховище зустріло їх тією самою нерухомою тишею, що й першого разу. Той самий пил. Ті самі ряди сірих ящиків, що йшли в темряву. Але слідів на підлозі стало більше. До їхніх власних відбитків, які вони лишили три дні тому, додалися нові — не робочі черевики, а м'які туфлі з тонкою підошвою, які носили нагорі, у житлових ярусах старійшин. Вони спускалися від люка в стелі й ішли вздовж першого ряду, до того місця, де Каель і Танвір тоді зупинилися.

— Хтось прийшов по нас, — сказала Івонн.

— Або до нас, — сказав Каель. — Дивись.

Стара стежка, яку він помітив ще першого разу, вела повз, углиб. Туфлі на м'якій підошві її не торкалися.

Вони пішли старою.

Ящики були підписані за роками, з першого по трисотий. Каель ішов уздовж рядів і читав числа, і йому здавалося, що він іде власним родоводом. Рік народження його прапрадіда. Рік, коли вчетверте пофарбували небо. Рік бунту сто дев'яностого. Рік двісті шістдесят третій, коли його бабуся була дівчинкою.

Стежка закінчувалася між двома ящиками. На одному був напис «Навігація. Зведена».

Печатку з перекресленим колом на ньому вже було зламано — давно, краї пожовкли. Івонн підняла кришку. Усередині лежали не зошити, а аркуші. Великі, складені вісім разів, м'які від часу. Каель розгорнув верхній на підлозі, придавивши кути ліхтарями.

Це був графік.

Він упізнав його одразу, бо бачив такі на іспиті: вісь років, вісь відстані, плавна крива, якою корабель іде від старту до мети. Угорі, у рамці, стояла назва, виведена акуратною рукою навігатора першого покоління: «Меридіан. Розрахунок істинний. Для Верховного». А під нею — дві криві.

Перша, синя, ішла рівно й гарно, від нуля до чотирисотого року, і впиралася в точку з написом «Гесперія». Це була та крива, яку знала кожна дитина на кораблі. Її малювали на стінах шкіл.

Друга, червона, ішла під нею. Вона починалася разом із синьою, а потім, на п'ятдесят восьмому році, різко просідала вниз, наче корабель цієї миті хтось ударив. І далі тяглася полого, неохоче, відстаючи дедалі більше. Поверх неї різні руки в різні роки вписували поправки — нові точки, нові відрізки, і кожна нова точка лежала ще нижче. Остання стояла на минулому році. Від неї пунктир ішов праворуч, за край аркуша.

Каель розправив наступний аркуш. Продовження. Пунктир тягся й тягся і нарешті впирався в ту саму точку з написом «Гесперія». Поруч був рік.

«563».

Каель довго дивився на це число. Потім ще раз. Він умів рахувати. Усі на «Меридіані» вміли.

— Двісті сорок чотири роки, — сказав він уголос. Голос був чужий. — Не вісімдесят один, як на небі. І не скільки там вони намалюють цього Дня Ліку. Двісті сорок чотири.

Івонн поклала руку йому на плече.

— Ти не доживеш, — сказала вона рівно. Не втішаючи. Як лікарка, що повідомляє діагноз, бо брехати — гірше. — І я не доживу. І твої діти. І діти твоїх дітей. Може, їхні онуки. — Вона помовчала. — Я думала, це буде страшніше.

— А не страшно?

— Страшно. Але я все життя відчувала, що щось не так. Тепер принаймні зрозуміло що.

Каель сидів на підлозі й думав про бабусю, яка видряпувала числа на стіні. Про слова: «Твої діти побачать її молодими». Він думав, що мусить плакати, але не плакав. Натомість десь усередині ставало холодно і ясно, як у відсіку охолодження, коли стає половина контурів.

— П'ятдесят восьмий, — сказав він. — Крива просідає на п'ятдесят восьмому. І в Книзі Ради, яку згадував Орвелл, напевно те саме. Що сталося на п'ятдесят восьмому році?

Відповідь вони знайшли в другому ящику, біля якого обривалася стежка. На ньому не було напису, тільки дата — «58» — і печатка. На перший погляд ціла. Івонн піддягла її нігтем, як зафарбовану кнопку ліфта, і печатка відпала сама: її давно зламали й щоразу акуратно притискали назад.

Усередині лежала одна тонка тека. На обкладинці — те саме перекреслене коло, і під ним одне слово: «Відсікання».

Каель розгорнув її.

Протокол був написаний сухо, як усі протоколи. «Засідання Ради засновників. Присутні семеро. Голова — Верховний». Імен не було — лише посади. «Питання: стан контуру Б. Доповідь навігатора: відмова маршової групи контуру Б, пошкодження невідновні. Розрахунок: за збереження спільної паливної схеми контури А і Б не досягають мети. За відсікання контуру Б контур А досягає мети з відставанням. Рішення: відсікти. Голосування: одноголосно».

Далі — сторінки технічних викладок. Перекачування. Клапани. Лінії. Об'єми в тоннах, яких Каель не міг собі уявити. Числа, числа, числа. Контур А. Контур Б. Відсікання. Наче йшлося про трубу в машинній залі.

— Я не розумію, — сказала Івонн. — Контур Б — це що? Частина корабля? Ми що, відрізали частину власного корабля?

— Не знаю, — сказав Каель. — У нас немає контуру Б. Я складав схеми. У нас тільки контури охолодження, один, два, три, і…

Він замовк. Він раптом згадав стежку в пилу — стару, ледь помітну, якою хтось ходив багато років. До цього ящика. До цієї теки. Хтось усі ці роки спускався сюди, щоб перечитувати саме це.

Івонн перегорнула сторінку. Ще одну. Викладки скінчилися. Останній аркуш протоколу був майже порожній. Посередині стояв один рядок — не друкований, від руки, і почерк був не сухий, як усе інше, а тремтливий, нерівний, наче писали в темряві чи в сльозах.

«Відсікання завершено. Зв'язок припинено. Кількість душ на контурі Б: 6 212. Хай пробачить нам Бог, якого в нас немає».

І нижче, іншою рукою, акуратною, твердою, — останній запис протоколу. Лише назва.

«Контур Б — корабель-колонія „Зеніт“».

Каель сидів на підлозі нижнього сховища, і йому здавалося, що Гул над ним знову стих, як тоді, о четвертій годині одинадцять хвилин. Але Гул не стихав. Це просто він сам перестав його чути.

Другий корабель. Той, який, як учили в школі, «загубився в перші десятиліття шляху». Про який співали сумну пісню на День Ліку, із приспівом «десь поруч, десь поруч». Шість тисяч двісті дванадцять душ.

Не загубився. Відсікли.